Чи бувають вмотивовані вчителі за смішні гроші

Антон Сененко

Дисклеймер: пост сповнений дилетантизмом та емоціями.

Кілька днів у мене з голови не йдуть думки щодо зарплат в освіті.

З одного боку, я прочитав, що згідно з дослідженням Мінекономіки, середньомісячна зарплатня в освітній сфері є найнижчою в українській економіці серед усіх видів діяльності – 12 649 гривень (середня ж по економіці – 18 903 грн).

Причому ми як дорослі люди розуміємо, що середній показник зазвичай підмасковує справжню катастрофічність ситуації. Медіана була б куди доречнішою. Бо варто погуглити тарифні сітки й зарплатню молодого вчителя, – волосся взагалі стає дибки.

В цьому плані, у нас дивне суспільство. Воно ніби й усвідомлює, що за такі гроші не те що няню на день не винаймеш, щоб приглядати за «квітами життя». Доставщик піци чи касирка в магазині ніц за такі гроші робити не будуть.

Батьки ж очікують, що вчителі мусять за такі гроші бути вмотивованими вчити дитину, наглядати за нею, саморозвиватися, здавати тонни папірців про плани і перспективи та не імітувати роботу. «Знали, куди йшли працювати» – приблизно така реакція, на мою думку, панує у громадян (щодо науковців теж, до речі).

В той же час, при такому відвертому розвалі загальнодержавної шкільної освіти, розгортається ринок репетиторства, де ставки вже ринкові, а освіта справжня, а не імітована, «галопом по Європах». І хороші знання стають надбанням дітей забезпечених батьків.

(Звісно, є рідкісні виключення у вигляді залишків держфізматліцеїв, але вони лише підкреслюють правило).

З іншого боку, я дізнався, скільки коштує вартість навчання в одному з найкращих приватних природничих ліцеїв Києва. Та й взагалі в приватних школах, де не просто беруть гроші, аби батьки були задоволені, а сумлінно вчать дітей. Це десятки тисяч гривень на місяць.

І це лиш підсилило мою бентегу, бо це навіть не наслідок, а просто ознака байдужості профільних інституцій до виправлення ситуації в державному секторі відповідальності (назвемо це так).

Чому мене це чіпає? Я б тільки за науку мав непокоїтися.

Та все просто – Марк росте. За 2 роки нам йти в школу. І я розумію, що знайти вмотивованих вчителів в держшколах на 12 тисяч на місяць буде вкрай важко. Плюс класи по 35-40 дітей в три зміни.

І чогось мене напружує, що в освіті багато розмов і яскравих презентацій, багато гасел, що «вчитель в центрі чогось там [підставити чого саме]», але елементарно не визнається факт, що не може спец вчити дитину за такі гроші. Бо не може вижити.

Все це пахне ситуацією, що можливості в житті отримуватимуть лише діти забезпечених батьків. Всі решта – аби вміли читати і писати, щоб ставити хрестик в бюлетені.

Може я драматизую, та це мене непокоїть. Я ж просто тато, який хоче, щоб дитина знала умовну математику. Ба більше, я хочу, щоб коло Маркового спілкування було рівномірно освіченим, і рівень освіченості не сильно залежав від району проживання або статків батьків.

Мабуть, я багато хочу.

До речі, війна тут ні до чого. В тому сенсі, що ситуація виникла не три роки тому, а раніше. Нині просто апогей апофігею.

Плюс на підняття майже вдвічі окладів працівникам податкової служби кошти є. П – пріоритети чи як воно.

І на цій чудовій ноті моєї тужливої туги:
Майте тихий вечір.

Автор