Гуманітаристика у війні за сенси і території
Ольга Петренко-Цеунова / Тиждень
Хто контролює наратив
Згідно з наративною концепцією, індивіди та спільноти є складовими історій, які вони про себе розповідають. Частиною яких історій ми є? Про колиску трьох братніх народів чи про Русь-Україну? Про гнобителів і поневолювачів чи про державницьке мислення і власну еліту? Спільноту єднає спільне бачення власного минулого та консенсус щодо проєкту майбутнього.
Війни, як і соціальні протести, мають яскраво виражену інформаційну та комунікаційну складову, причому дезінформація суттєво підвищує градус конфлікту, чим повсякчас намагається скористатися ворог, вкидаючи фейки у власний інфопростір, в українські соцмережі та в західні ЗМІ. Росія взяла на озброєння масове неконтрольоване поширення наративів дезінформації — інфодермію, за визначенням фахівця з комунікацій, а нині військового Олександра Солонька.
Дезінформацію Росія використовує здавна: це і потьомкінські села, і популістична кампанія приходу до влади більшовиків, і окозамилювання Едуарда Ерріо під час Голодомору. Яскравий приклад із нещодавнього минулого — Нові Санжари. Доказово доведено, що це — інформаційно-психологічна операція Росії з дискредитації України. Це може видаватися теорією змови, однак дезінформаційна інтервенція дійсно почалася ще за 4 дні до приземлення літака з українцями: навчені боти з немісцевими адресами вже заходилися поширювати в локальних чатах заклики до насильства. Мета ІПСО — посіяти недовіру до українського уряду, спровокувати протести в низці міст, про які навіть не йшлося як можливі варіанти для тимчасової ізоляції, та створити відповідний імідж у світі. Так Дні гідності, з якими асоціювався кінець лютого з 2014-го, намагалися перетворити на дні ганьби, наратив дикунів.
Радянська спадщина
В англійській мові існує розрізнення між heritage i legacy. Остання позначає спадщину на кшталт моделей консолідації, електоральної поведінки, державно-суспільних відносин і культурних установок, успадкованих з минулого. У нашому випадку таким, зокрема, є презирство до політики як спадщина комуністичного минулого. Недовіра до влади досі живе в нас внаслідок глибоких травм суспільства. Голодомор, Чорнобиль та інші трагедії й катастрофи прищепили думку, що влада лише бреше або замовчує і створює загрозу. Вкорінена генетично думка, що влада є ворогом, а державні справи нас не стосуються, викорінюється з розвитком громадянського суспільства, яке усвідомлює, що ми і є держава.
Дискредитованість гуманітарних дисциплін, їхня тотальна заідеологізованість у радянські часи досі дається взнаки: академічна інституційна наука за невеликими винятками демонструє свою неспроможність, тим часом у спраглі живого знання уми просочується псевдонауковий шлак, який навіть номінують на Шевченківську премію.
Я думаю про своїх родичів — дідусів, бабусь, тіток, дядьків. У моїй родині до мене не було жодного гуманітарія за освітою, хоча, напевно, такі схильності в них могли б розвинутися, якби не страх — усі, хто здобувався на власний голос у цій сфері, підлягали професійному, а то й фізичному знищенню.
Так само я ставлю на карб радянській владі, що провідні діячі української культури й науки — філологи, історики, філософи, соціологи, економісти — після більшовицького перевороту були вимушено розкидані по світах, рятуючи своє життя. А в тих, хто повернувся до СРСР або не встиг виїхати, зазвичай знак питання замість року смерті. Через цю перерваність поколінь і неможливість формування наукових осередків і шкіл нам щоразу доводилося починати спочатку.
Національний міф як засада ідентичності
Чи має держава бути морально нейтральною? Після понад семи десятиліть у тоталітарній імперії у багатьох виникло позірно закономірне прагнення, аби держава не пропонувала жодного бажаного сценарію. Але це хиба. Те, що ідеологія існувала у збочених формах насильства в СРСР, не означає, що ми мусимо цілковито від неї відмовитись. Подібна ілюзія лише призводить до того, що за відсутності на найвищому рівні державницького бачення ідеологічний вакуум швидко заповнює ідеологія “русского міра”. Росія хоче захопити керування сприйняттям реальності у супротивника, щонайменше з доктрини Ґєрасімова 2019 року постулюючи майбутні акти агресії як “активну оборону” та “комплекс попереджувальних заходів із нейтралізації загроз безпеці держави”. Попри шизофренічність і взаємовиключність їхніх меседжів про те, що Україна повністю контрольована Заходом і водночас Україну ніколи не допустять в ЄС і НАТО, — їм вірять. За підрахунками експертів, фейки та дезінформація, що чергувалися з погрозами, зросли на тисячі відсотків під час пандемії та напередодні повномасштабного вторгнення. Ці дії мали на меті посіяти розкол в українському суспільстві, дискредитувати Україну в світі та виправдати майбутню агресію. Ми мусимо адекватно і вчасно реагувати на ці виклики.
Послідовна гуманітарна політика була запорукою успіху великих гравців на міжнародній арені та давала змогу встояти державам, яким не пощастило бути сусідами Росії, — показовим є приклад країн Балтії. Чимало держав зрозуміли, що в нинішній війні економічні інтереси мусять бути похідними від гуманітарної політики. Сьогоднішні рішення Заходу щодо постачань зброї, санкцій і потрактування Росії — залежні від гуманітаристики. Доки Захід перебуватиме в полоні “велікой русской культури”, доки європейці та американці не знімуть російсько-імперських окулярів, ми не здобудемо повноцінної підтримки.
На заставці: Зруйнована бібліотека в Чернігові. Фото: Роман Малко / Тиждень
