Потрібне дорослішання

Емоційно трохи поділяю розпач краян із приводу такого солідарного, злагодженого і захопливого відбиття атаки Ірану на Ізраїль. Але це контрпродуктивна емоція.

Ще перед 2022 роком ми жили й поводилися в модусі “какаяразніца”, “доґоворіццапосрєдінє” і “простопєрєстатьстрєлять”. І це після анексії Криму, Іловайська, Дебальцевого і ДАПу…

Тому світ вельми здивувався у лютому-квітні 2022 року та щиро не встигає за нашим стрімким витвереженням і карколомними метаморфозами.

“Чому? Як? Ще позавчора вони обрали президентом двічі засудженого мавпуна з одною звивиною, вчора самі (!) проголосували за базу чф рф у Криму до 2042 року і т.д…”.

Ну, тобто їм, західним людям, до 2022 року було не до кінця відомо, куди ж це нас на наступному повороті історії може знову хитнути. І знову хитнуло трохи 2019 року. Хто би що тепер не казав. “Армовір”, – так, здається, кепкував журналіст Леонід Швець, щоби сьогодні з патосом і патетикою за той самий “армовір” всіляко агітувати. Але для чудесної метаморфози таким людям, як Швець і значна частина нашого політикуму, знадобилася Буча, Маріуполь і знищення рідного Харкова. Ніяк не менше. Іловайська, Дебальцевого і ДАПу їм було мало для усвідомлення того, що таке армія, мова і віра.

Тож те, що сталося в лютому-квітні 2022 року і далі й аж донині, було і залишається подвигом народу й армії, а не подвигом держави, яка готувалася до війни, м’яко кажучи, кепсько, а в стосунках із західними партнерами іноді поводилася просто ганебно.

Сьогодні ж ми на тій стадії, що ракети над нами ніхто не збиватиме. Ми зможемо претендувати на такий солідарний захист лише в майбутньому. Тільки так і тільки після завершення цієї війни, яку, за всіма законами воєн за незалежність, маємо вигребти, як і Ізраїль, своїм розумом, потом і кров’ю.

Нам дадуть, висловлюючись хвигурально, лише набої. І перемогою буде наше виживання як народу, культури і передусім держави. Іншої перемоги – з розпадом росії, блекджеком і шльондрами – не буде. Геноцидний характер нашої війни лякає багатьох, але далеко не всіх. Це нікого не спонукає до різких дій тому, що “never again” для, наприклад, німців – це не нацизм “never again”, а насамперед війна з росією. Це треба враховувати і усвідомлювати. І не будувати зайвих ілюзій, звісно ж, теж.

Так, ми маємо довести свою спроможність і здатність до змін. А хіба це для когось сюрприз? Ми вже незлецьки просунулися на цьому шляху: отримали кандидатство в ЄС, претендуємо на їхні літаки і все нові й нові системи ППО! Це неабиякий поступ. Тільки завдяки подвигу ЗСУ. Тільки. Збройні сили України перевели нас остаточно в статус “своїх сучих дітей” і визначили нашу належність до західного цивілізаційного проєкту. Це називається “точкою неповернення”.

Але грати роль “своїх сучих дітей” для США і вільного світу мало. Потрібне дорослішання: нас повинні перестати мати за дітей. Якщо ми хочемо, щоби до наших лідерів ставились, як до прем’єра Ізраїлю чи президента Південної Кореї, а не як до Піночета, Сомоси, Маркоса чи Зія-уль-Хака, ми мусимо перейти в іншу якість. Тоді й ракети над нами збиватимуть і F-35 дадуть.

США захищають не нас

Вся стрічка новин у гнівних репліках: «США живуть подвійними стандартами! Чому країни НАТО збивали “Шахеди”, що летіли на Ізраїль, і не збивають ті, що летять на нас?».

Відповідь очевидна. Тому що у Ізраїля з країнами Заходу абсолютно свої особливі дипломатичні стосунки. Стосунки, які ізраїльська дипломатія вибудовувала десятиріччями. Я не пригадую жодного випадку, аби президент Ізраїлю припирався на міжнародні переговори з неголеним рилом і в засаленому кітелі або в светрі аналогу зачуханої фліски ім. ЗЕ. Я не знаю жодного випадку, аби Ізраїль бикував на міжнародних переговорах у стилі: “Ви всі нам винні!”. І вже тим більше я не пам’ятаю від президента Ізраїлю заяв типу: “Якщо США нам не допоможуть – ми програємо!”.

На відміну від.

Розумієте, правда життя проста і примітивна, подобається це комусь чи ні. Перше правило – допомагають тим, хто б’ється сам. Допомагають країнам, чиї президенти заявляють “Ми створимо армію вдов і сиріт”, а не “Якщо нам не допоможуть – ми програємо”. Я вже десятки разів питав – який наш план на війну? Зелена влада його бодай раз озвучувала? Як ми збираємося воювати? Скільки людей треба призвати, скільки залишити в економіці, які галузі економіки треба розвинути, і що держава робить для того? Що казати Остіну в Конгресі, коли його питають: “Якою буде перемога України? Відновити кордони? З Кримом теж?”.

Друге правило – ніхто не любить халявщиків. Де був би Ізраїль, якби там заявляли: “Не треба будувати оборонні заводи, бо їх розстріляє ворог, – треба все брати у Заходу”. Получили? Ізраїль свого часу з Заходу тягав не зброю, він тягав верстати, аби на них виробляти відомі ізраїльські УЗІ, Галіли, Тавори і шикарні ізраїльські безпілотники.

А ми?

Мені особливо сподобалися заяву штибу: “У Заходу сотні танків, купа “Петріотів”. Чому він не дасть їх нам?”. Чому не дасть? Агов, чудики! У Заходу є танки, Бредлі, Хаймарси та Петріоти тому, що країни Заходу їх… купили. Тому, що вони вклалися в розробку, зробили, випробували і замовили. Країни Заходу, не маючи Росії під боком, ударно вкалували, аби зміцнювати свою обороноздатність. А ви? Що ви зробили? За кого ви голосували, за того, хто хотів кріпити обороноздатність, чи за того, хто гречку носив?

Ви плачетеся, що якщо програємо ми, Заходу доведеться мати справи з Москвою сам на сам? Та Захід справи з Москвою сам на сам має останні років 500, навіть в ті часи, коли ваші дідусі були частиною московського мобрезерву. Ви пропонуєте Заходу делікатне питання їхньої безпеки довірити вам, передавши вам зброю на мільйони доларів?

Агов! А ви самі передали б справу своєї безпеки країні, де прямо в розпал війни знімають із головкомів харизматичного авторитетного командувача і міняють на особу, яку армія відверто зневажає, – а більшість населення про це ані мур-мур? І це тільки одна ознака, яка має сильно занепокоїти країни Заходу.

Очевидно. Країни Заходу, і НАТО в першу чергу, не влазять в нашу війну глибше певного рівня, бо не хочуть псувати стосунки з Москвою глибше певного рівня. Бо коли вони мають справу з Ізраїлем, то точно знають, що мають справи з дорослими, які переможуть і без Заходу, але значно більшою кров’ю. А коли Захід має справу з Україною…

Країна, яка обрала “просто хорошого хлопця” без політичного грунту… Кого Україна обере президентом завтра? Іншого коміка? Топового журналіста, бо правильні речі говорить? Ексцентричну депутаткиню? А ви самі рветеся допомагати країнам Південної Америки, наприклад?

Хотів завершити фразою штибу “хочете, аби до вас ставилися як до дорослих, – дорослішайте”. А потім подумав, нащо знову переливати з пустого в порожнє? Бо насправді за всім цим ниттям не стоїть нічогісінько. Ті, хто самі будують своє майбутнє власними руками, і так це все розуміють. А ті, хто ниє…

Та все одно знову побіжать до тих самих США – гроші канючити. Бо більше ні до кого. Пониють – і побіжать. Нити і канючити – вся їхня сутність.