Противник наступає, зазнаючи важких втрат, але рухається вперед

Кирило Данильченко / LB.ua

А втім, традиції дідів живі. І не тільки дідів: на початку війни у Скибині саме цей полк влетів у засідку, втратив п’ять Т-72, кілька БТР, на полі бою загинув його командир Захаров.

Може, росіян клонують, щоб вони знову й знову колонами заїжджали між посадками єдиною дорогою із села?

Інакше не пояснити, чому на стабільний уже кілька днів після падіння Тоненького фронт росіяни рушають колонами, а не розгортаються в бойові порядки. Де спроби придушити ІЧ-фари ПТУР другого покоління, завіси димом з башт танків і артилерією, загороджувальний вогонь?

Але ж у нас тут чергова банзай-атака: пройти колоною через захоплені руїни селища.

Ще б спроби проскочити полями взводними групами чи тралами, штурмовими групами танків, прикриваючи один одного вогнем і маневром. Ні — просто дорогою, між скошеною посадкою та подзьобаними приходами полями.

Жодного трала. Жодної машини розгородження. Жодної спроби випустити димові гранати, хоч би з глибини колони, щоб прикрити голову.

Найдосконаліше божевілля. Прикро, що навіть воно частково працює — група машин прорвалася таки на захід від місця боїв і перехрестя. Просто масували сили й засоби дорогою, продавили нашу лінію спостережних пунктів і позицій проти танкістів. Пройшли як мінімум два-три кілометри полями й нарвалися під Уманським на мінні загородження, де втратили ще дві машини.

Імовірно, після падіння Тоненького ми ведемо ар’єргардні сутички маневровими групами, стримуючи супротивника, щоб він на плечах тих, хто відходить, не увірвався на лінії оборони, котрі ще готують.

Росіяни атакували танковим батальйоном і кількома машинами управління на захід від Тоненького — 36 танків.

Плюс рота на БМП — спішуватися та займати позиції.

Танки попереду, хоч спочатку мав би йти десант, а вже потім через групи піхоти, які втягнуться в стрілецький контакт, їм мають надавати підтримку артилерійським вогнем, бити по виявлених вогневих точках, гасити ПТРК-команди.

Росіяни ж просто йшли похідним строєм, збилися під вогнем у купу і зазнали важких втрат.

Сили оборони знищили щонайменше 12 танків і 8 БМП, частину з десантом.

Причому використовували не тільки Javelin з характерним прильотом зверху, але й «Стугни», «Конкурси», «Фаготи», проти яких є штатні засоби.

Та й відеопідтвердження в таких проривах дорогами не показує всієї картини: підривів на мінах, прильотів у глибині, евакуації з поля бою.

Після втрати Авдіївки колапсу фронту, на щастя, не відбулося, але ворог експлуатує відхід, намагається пробитися на південь від водосховища річки Дурна, штурмує в лоб Бердичі й лінію Орлівка — Семенівка, опанував Тоненьким.

Мета — прорватися до Карлівського водосховища, остаточно закрити зону безпеки біля Донецька, плюс не дати нам стати на лопату в цьому секторі, знизити тиск на Бєлгород і максимально оголити північний кордон на Сумщині й Чернігівщині, одночасно завдаючи повітряних ударів по операційній зоні в районі Харкова.

На південь від Мар’їнки ворог атакує Новомихайлівку — на її північній околиці схожа банзай-атака з втратами танка і двох БМП.

За короткий час у противника вийшла з ладу половина батальйону танків (це не рахуючи бойових пошкоджень, що не потрапили на відео).

За місяць боїв — втрати катастрофічного новорічного штурму Грозного, котрий сколихнув тоді всю РФ.

Тому вкотре: Москва активно готується до літньої кампанії, наступає, володіє ініціативою на кількох ділянках фронту.

Не гребує кинути в бій батальйон танків і втратити половину за лічені години.

Ми не в безпеці — уся ця історія з колонами, які обмінюють на територію, навіть не з Другої світової, а з 19 століття.

Опускання віку мобілізації до 25 років, промислова мобілізація, програми навчання студентів на Заході на технічні спеціальності під ті заводи, які тільки відкриють, реформа професійної технічної освіти в Україні назріли і перезріли.

Не потрібно якихось спеціальних технологій. Нас атакують БМП-2 і Т-80БВ, просто з-під паркана відновлені й обліплені динамічним захистом з пізніх 80-х минулого століття.

Розконсервація та модернізація з перезарядженням твердого палива численних пострадянських ПЗРК Східної Європи й українських запасів, ПТРК другого покоління, найпростіші міни, особливо проти техніки, остаточний вихід з конвенцій щодо протипіхотних мін — супротивник ставить їх десятками тисяч, про гуманітарне розмінування та право ми поговоримо, коли збережемо державність.

Головне — це кваліфіковані кадри. Досить скаржитися, що в нас чогось не вистачає, у країні, де в металургії працюють 350 тисяч осіб, у хімічній промисловості — 105 тисяч на 2020 рік. Плюс в Укроборонпромі було 65 тисяч до війни.

Якщо цього не досить — у нас 1,5 млн людей шукають роботу.

Щоб сьогодні збирати гайковертом, наприклад, машкомплект на автомобіль «Форд», а завтра потихеньку варити рами, освоїти фарбування й просушування, виробляти кондиціонери, пічки, радіатори, баки й максимально українізувати бронемашину, потрібен хороший базовий рівень.

Його може дати або практика, або якісна освіта — Україні потрібні зусилля на обох напрямках.

Ми не можемо зібрати балістичну ракету чи перехоплювач «Кинджалів», але можемо зібрати ракету до «Смерчу» із суббоєприпасами й ракету, яка поставить дистанційно ТМ-62.

І цього вистачить, щоб забити таку колону.

Ми збирали шість САУ «Богдана» на місяць, тепер почали вісім? Добре, треба прагнути десяти.

Та й мобілізація — це не тільки стрілецькі батальйони та промисловість.

Це інженерний батальйон, який пристібають до некомплектної бригади.

Це управління начальника сектора з інженерної підготовки, яке підпорядковується лише командувачу ОТУ.

Щоб спеціальні люди займалися всією смугою відповідальності, а не кожна бригада копала лінію для себе.

І багато чого ще: виїзні ремонтні бригади заводів, монтаж рацій і навісних блоків броні і ДЗ у тактичному тилу, різні фахівці з обслуговування камер, веж зв’язку.

Ми маємо воювати як держава, а не як угруповання волонтерів. Противник наступає, зазнаючи важких втрат, але рухається вперед.

І проти нас воюють не якісь хитрі полководці. Там люди, які заганяють танковий батальйон колонами по дорозі на міни й під постріли ПТРК.

Джерело

Автор

Кирило Данильченко