Довга дипломатія
Стає загальним місцем те, що війна з росією триватиме до виснаження. Щоб виснажилась росія, Україні треба постійна і зростаюча підтримка союзників. Інакше – біда.
На жаль, загальним місцем стає і те, що підтримка перестає бути безумовною. Нам може це не подобатися, це може справді бути несправедливим, але нам ніхто нічого не винен.
Колективний Захід почувається цілком безпечно за ядерною парасолькою і з опорою на військову і економічну міць США.
Безсилля росії якось протидіяти розширенню НАТО тепер уже і на Фінляндію, а невдовзі – на Швецію, показує реальну спроможність кремля здійснити погрози «дійти до Ла-Манша». У світі це знають.
Позитивний шок від того, як українці зірвали бліц-криг путлера, від вправності Збройних Сил і єднання народу вже спрацював. Нам у терміновому, пожежному порядку дали те, що можна було «взяти і дати». І цього вистачило, щоб минулого року зупинити просування ворога на Донбасі і відкинути його на Харківщині і Херсонщині.
Тривала війна має свої закономірності. Чи не найголовніша – вона змінюється. Притому не лише ситуація на полі бою. Не лише номенклатура зразків озброєнь, тактичні прийоми і стратегічні знахідки.
Змінюється весь комплекс відносин навколо війни.
Зокрема, змінюються ставлення і відчуття людей, які беруть участь у війні або спостерігають за нею, або вважають, що цікавляться нею чи щось про неї знають.
Виграє той, хто відчуває ці зміни ще на попередньому етапі і адекватно готується до наступного.
Так от: старі прийоми не діють. Захоплення скороминуче. Нам за нього вже подякували. Воно перестало виправдовувати перекоси, про які дедалі частіше розповідають новини. Тим більше якщо захоплення ґрунтувалось на припущеннях, з яких далеко не всі витримують перевірку реальністю.
Українці бʼються – і це чи не єдине позитивне повідомлення, яке лишається чинним. І воно точно вимагає адекватного забезпечення іншими діями. А от тут є дедалі більше питань.
1) Світ був переконаний, що Україна – демократія, яка бʼється з тиранією. Нападки на опозицію, ущемлення свободи слова, не обумовлені воєнною необхідністю, зрештою, корупційні скандали не вʼяжуться з цією картиною.
Ворожа пропаганда, а то і просто політики, які хотіли б спрямувати ресурси куди-інде, спекулюють на цьому. Намагатися ховати це марно – в Україні і навколо море журналістів, експертів, оглядачів. Соцмережі – бурхливі і емоційні. Шила в мішку не сховаєш.
2) Далі. Всі були вражені українською єдністю. Але заголовки західних газет про те, що опозицію не допускають до міжнародних форумів, це не тому, що «опозиція скаржиться». Це тому, що в демократичних суспільствах прийнято, щоб важливі для нації питання озвучували всі мейнстримні політики від різних сил. І вони дуже дивуються, коли в делегаціях бачать лише «слуг» і їхніх сателітів.
3) Зрештою, Вільний Світ був упевнений, що допомагає «своїм». Із цим зовсім не вʼяжеться політика спецефектів, окриків, істерик і образ. Як би вона не подобалась суспільству, журналістам чи експертам в Україні. Як би вона не відповідала «нашій правді», нашому розумінню справедливості. Спробуйте говорити з сусідами в тональності, яку чуємо з «марафону». А за якийсь час попросіть про послугу…
Настав час змінити підхід. Настав давно – говоримо про це уже кілька місяців.
Проблема в тому, що кілька місяців тому можна було здійснити порівняно безболісне переналаштування, – а нині доведеться повертати втрачене ставлення.
Прийшов час «довгої дипломатії». Точніше, але скучніше кажучи, системної:
1. Сформувати з усіх політиків (крім екс-регіоналів) і експертів громадянського суспільства групи, які мають діяти по всіх органах влади, політичних організаціях, експертних тусовках, регіонах і електоральних рухах партнерів. Постійно. Змінюючи одна одну, якщо потрібно.
Часто доводиться чути, що «із цим справляться найняті лобісти». Не зовсім так. У США, наприклад, лобісти мають декларувати своїх замовників і гонорари. Як думаєте, яке буде враження від відомостей про те, що Україна випрошує допомогу і тут-таки витрачає мільйони на лобістів?
2. У розробці і прийнятті рішень в Україні треба повернути консенсусний принцип, який існував у лютому-березні минулого року. Тодішня єдність і стала основою як ефективності рішень, так і безпрецедентної довіри до них.
А якщо Банкова тягне ковдру на себе – хай не дивується, що і проблеми розхльобувати дедалі частіше доведеться їй.
3. Прозорість і включення опозиції і суспільства не лише в контроль, а й визначення діяльності у критичних оборонних сферах дозволить ухвалювати найбільш ефективні рішення.
Все це – пропозиції з погляду ефективності. Якщо цікавить результат для країни.
Бо якщо влада відмовляється дорослішати – за результат спитають з неї. В Україні уже були періоди монополії і на силу, і на медіа. Недовго.
