Уроки грузинської

08.08.08

Минуло 15 років, як кремлівська росія підступно вторглася в мирну Грузію. Російська агресивна машина продемонструвала свою справжню сутність.

Москва показала всьому світу, що не збирається поважати міжнародне право, жити в мирі і безпеці.

Багато хто тоді попереджав, що це лише початок. Були і ті, хто казав, що Україна – наступна.

А далі, як би страшно це не звучало, була політика умиротворення, яка ще більше розпалила агресивні апетити кремля. Через непокараність росія переконалась – можна йти далі. Що вона і зробила.

Війна в Україні 2014, повномасштабне вторгнення 2022.

Сьогодні вже ні в кого немає сумнівів, що зло має бути покаране раз і назавжди.

Маємо бути єдині. Лише непохитна трансатлантична єдність і солідарність у протидії агресору здатні повернути мир і безпеку.

Разом – переможемо!

«Нєдолго продолжался бой – бєжалі робкіє грузіни», – буквально так зловтішалися російські ЗМІ 15 років тому. Причому зловтішатися почали ще вдень, коли за повідомленнями їхніх новинних агенцій окупаційні війська лише наближалися до кордонів Грузії, а літаки лише починали бомбити мирні міста.

А потім, наче дежавю, такі «картинки запрограмованого майбутнього» ми побачили 20 лютого 2014 на Майдані. Тоді російські пропагандистські рупори верещали, ніби «Верховна Рада палає», бо так, певно, мало бути за їхнім планом. Із Києвом тоді у них не склалося. А от Грузію, на жаль, нищили повним ходом. Згодом стало відомо про захоплений заздалегідь Рокський тунель, що значно полегшило загарбникам вторгнення. І про провокації у Цхінвальському регіоні, відповідь на які була оголошена «приводом для війни».

Памʼятаю, як ми раділи тоді кожному збитому російському стервʼятнику (особливо зважаючи на те, що збивали їх ЗРК, передані Україною). Як віддавали належне відчайдушній атаці грузинів на штабну колону 58-ї армії загарбників (тоді вона ледь не втратила своє командування). І як захоплювались Президентом Ющенком, який переконав польського колегу і лідерів балтійських держав, і вони, прилетівши в Тбілісі і виступаючи там перед людьми, фактично собою вберегли столицю, коли росіяни були за кілька кілометрів.

«Ми наступні», – лунало тоді рефреном між усіма, хто адекватно оцінював природу московських хижаків.

На жаль, правильно оцінити вдалося не всім. І не лише в Україні, а й на Заході.

У 2011 Грузії фактично відмовили у позові до Міжнародного Суду ООН, прискіпавшись до процедурних моментів. І Україні довелося ретельно враховувати цей досвід, спрямовуючи свої позови за Крим і Донбас у 2017-му (розгляд тих справ триває до сьогодні).

У 2021 році, правда, Грузія виграла в ЄСПЛ, і росія тепер мусить виплатити компенсацію постраждалим від її агресії, але москва передбачливо не визнає таких рішень щодо себе. Знайти механізм примусу – це все ще виклик для світового співтовариства. І механізм цей знадобиться, зокрема, і після нашої Перемоги.

Нині росія, використовуючи важелі впливу на нинішню грузинську владу, намагається навʼязати свій погляд і самим грузинам. Знайомими нам методами насадження «какой разніци», «нє всьо так адназначна» і «самі вінавати». І апелюючи до того, що «світ у 2008-му вас не захистив, тож, мовляв, діватися вам нікуди».

Українцям довелося багато чого переосмислити з 2008-го року. Для багатьох цинічне, байдуже, а то й московське бачення тієї війни змінилось на обʼєктивне лише після нападу росії на Україну в 2014 році. А для декого – аж у 2022-му.

Чи не найважливіший урок грузинської війни полягає в тому, що російського хижака треба зупинити остаточно. Бо інакше він лізтиме знову й знову.

Таке розуміння зʼявляється сьогодні, хоч і дуже поволі. І, на жаль, дуже дорогою ціною.

15 років тому Росія підло напала на Сакартвело. Президентом тоді був алкоголік Медведев. І досі 20% грузинської території під окупацією. Росіяни тоді підтримали війну, протестів проти вбивств грузинів, знищення мирних міст не було, на ТБ соловйови потішалися з грузинів, малювали їх недолугими торгівцями квітів, формуючи ненависть і зневагу до гордої нації.

Тоді, по соцопитуванням, 80% росіян вважали найбільш недружніми країнами США і Грузію. Добре це памʼятаю, бо наводила ці цифри на українських ток-шоу як приклад токсичності російської пропаганди і некритичного мислення їх піплу.

Це тільки доводить аксіому, що проблема і її агресивної політики не лише в Путіні, а в неоімперських, совкових настроях суспільства, яке підтримує агресію. Хотят ли русскіє войни? Хотят. Завжди.

На українському ТБ, до речі, тоді йшов квартал, де ржали з Саакашвілі, бігали по сцені в великому картузі і жували краватку. Грузія стікала кровʼю.

Український парламент, попри пропозицію «Нашої України», так і не зібрався на позачергове засідання і не засудив Росію за неспровоковану агресію (я була співавтором тієї постанови). БЮТ та й інші політичні сили тоді не підтримали президента Ющенка, який один зі своєю командою публічно жорстко виступив проти Москви, вилетів до Грузії, критикував світових лідерів за їх пасивність.

ВАЮ чітко розумів, що наступною буде Україна. Але в тодішньому парламенті наші партнери по коаліції з БЮТ дозволили ПР створити ТСК… про продаж Грузії зброї. Й колаборант Коновалюк (до речі, де зараз ця прокремлівська потвора) розпинав Україну, яка дозволила собі простягати руку допомоги грузинському народу.

Українські політики, окрім Ющенка, не хотіли сваритися з Кремлем. Попереду були президентські вибори і всі вони розраховували на медійну й іншу підтримку Москви…

Реакція світу була огидна, світ висловив глибоке занепокоєння і продовжив купувати російський газ.

На всіх зустрічах ми наголошували, яка це помилка – дозволити Москві територіальні крадіжки чужих земель і атаки на слабшого.

Катастрофічною помилкою був Бухарестський саміт НАТО, відмова Україні і Грузії в ПДЧ на догоду РФ.

Вже тоді стало зрозуміло, що маємо посилювати наші ЗСУ. Але далі був Янукович. Якого після Ющенка, знищеного кварталом, плюсами, безідейними опонентами, обрав український народ. Янукович зачистив залишки української армії, створивши ідеальні передумови для анексії Криму і Донбасу.

Абхазія і Південна Осетія і досі в окупації. Росія уникла покарання за ці воєнні злочини і терор.

Але найстрашніше для мене в цій історії, що нинішня грузинська влада відкрила для країни-окупанта свої кордони. Що росіяни пересиджують війну з Україною в смачному і гостинному Тбілісі, що грузинський авіапростір відкритий для літаків із Москви, а в Батумі зайшли російські лайнери.

Як так сталося, що грузинська влада так легко, за 15 років забула і простила вбивства і окупацію? Як самі грузини це дозволили.

Непокаране зло завжди повернеться.
Це уроки. Для нас. Українців. Для світу.

Я хочу покарання Росії. Все для цього робитиму. Не прощу ніколи. З 2008 року не змінюю своєї позиції, що Москва – це ворог. Важкою ціною це усвідомлення приходить до всіх українців.

Сакартвело, любимо вас. Влада змінюється. Тбілісі вічний. Росія буде покарана за все, і ми разом відсвяткуємо нашу спільну Перемогу.

15 років тому світ здригнувся від кривавої бійні, яку влаштували росіяни в Сакартвело. Здригнувся, але змовчав, заохотивши воєнних злочинців убивати далі.

Як не прикро, але більшість українських політиків теж не хотіли бачити очевидного. Дякуючи президенту Ющенку, Україна зберегла обличчя в ті дні.

Тепер, пройшовши гіркий шлях усвідомлення, хто такі росіяни, маємо назавжди засвоїти урок: ніякі матеріальні вигоди не можуть стояти вище за незримі цінності.

15 років тому росія окупувала 20 відсотків території Грузії. Статус окупованих територій і капітуляція Грузії були зафіксовані без участі самих грузинів на переговорах між Францією і росією. За результатами Франція здобула статус великого миротворця.

Чим це обернулося для світу, Європи і України, ми зараз спостерігаємо. Немає смислу повторювати, тим більше для українців.

Рік тому я мала нагоду на власні очі побачити, чим це обернулося для Грузії. Там не п’ята частина країни окупована, там вся країна в окупації. Вся Грузія зараз – одне суцільне ордло.

Залякана, бідна, безнадійно втомлена і розчарована країна, де вивчена безпомічність перетворилася на культ. “А що ми можемо зробити?”, “А що ми могли?”.

І неприхована заздрість до України. Вони вважають, що ми боремося тільки тому, що нам допомагає світ. Мої аргументи, що навпаки – допомагає тому, що чинимо опір, взагалі ніхто не почув, як вода у пісок.

Я не знаю, чи можливе мирне співіснування з окупантом і розвиток, якщо частину твоєї країни завоювали, якщо цей окупант не росія. Але з росією точно неможливо.

Росіяни використовують захоплену землю як плацдарм для впорскування свого гною у весь організм. Вони завжди будуть підкуповувати, втручатися у вибори, нав’язувати свою політику і встановлювати свої пам’ятники на свіжих кістках убитих ними.

Їхні громадяни взагалі без рефлексій, вони будуть їхати і заселяти “новиє тєріторіі”, навіть якщо їм попервах плюватимуть в лице. Їм байдуже на плювки, обтерлися і пішли, бо навіть на розбомблених руїнах їм живеться у рази краще, ніж у себе на батьківщині.

Зараз наближається момент, коли Україну теж почнуть “схиляти до компромісу”. Можливо, за участю тієї ж Франції. І тут важливо розуміти, що наша зелена влада – це наше слабке місце. Наскільки я впевнена і довіряю нашій армії, настільки ж не довіряю Зеленському і Єрмаку.

Вже не раз чула думку, що те, що ми встигнемо відвоювати до кінця літа / осені / зими, – те й наше. А далі доведеться поступитися…

Приклад Грузії дуже наочно показує, що поступатися не можна. Гниль, яка закріпиться хоч одним пальцем, буде повзти далі.

Грузинський урок не лише про те, що підла росія напала на маленьку Грузію, а змирена Грузія нині схилилася перед непереборністю ворога і його обслуговує. А жменька патріотів, які не змирилися, воюють зараз в Україні, щоб колись повернути гідність в свою країну.

Невідомі сторінки грузинського уроку також про те, що її прибацаний президент в результаті повоєнного розслідування проведеного Міжнародною комісією Тальявіні фактично визнаний на рівні з путіним винним у початку війни.

Невідома сторінка грузинського уроку – це слова Кондолізи Райс, сказані набагато пізніше про тупі дії Саакашвілі в 2008-му:

“Я пам’ятаю липень 2008-го, коли я була з візитом у Грузії. Ми казали тоді президенту Саакашвілі: росіяни будуть намагатися вторгнутися у вашу країну, не відповідайте на це, не робіть цього, бо ніхто не зможе захистити вас за жодних обставин. На жаль, була перестрілка між миротворцями, і так, росіяни знайшли виправдання своїм діям”.

І цей урок про те, що треба слухати союзників, а не кричати, що вони тупі, а наші владні макаки краще знають.

А інший урок про те, що український президент Ющенко тоді через ці помилки мав кидатися у Грузію, щоб стати живим щитом у Тбілісі і, ризикуючи життям, не дозволити Путіну захопити столицю. А українські комплекси ППО знищували оркольоти в небі над Грузією. І за все це Ющенко вже в Україні потім нарвався на помсту з боку РФ руками її агентури. І тоді теж кричали: “любой ліш би не Поро… Ющенко!”.

А потім цей грузинський нікчема підписав капітуляцію під назвою “план Мєдвєдєва-Саркозі” (навіть не Мєдвєдєва-Саакашвілі). Її затвердив Саркозі у Москві, а Саакашвілі її просто спустили на підпис. І за нею він погодився на офіційне де-юре закріплення військ РФ на окупованій території Грузії. Там ця армія і донині.

І це вже дипломатичний урок Україні.

Бо весь березень 2022 року після вторгнення уже наша зелена влада з подачі єрмака носилася з ідеєю “повернення військ Росії на вихідні позиції до 24 лютого”. А це таке саме де-юре визнання за росією окупованої території.

Ну і ще урок: потім цей Саакашвілі в Україні атакував Мінські угоди, верещавши, що от він би ніколи не підписав такої зради. Ну так, він підписав капітуляцію для Грузії, а Порошенко – пастку для РФ, про що самі ж топ-орки плачуться донині.

Ось такі уроки.