Юрій Гудименко: Про демобілізованих треба думати вже зараз (відео)

Орест Сохар  / OBOZREVATEL

Юрій Гудименко, політичний діяч, блогер, телеведучий, публіцист та лідер руху “Демократична Сокира”, вперше став гостем проєкту “Орестократія”, тож ми мали що обговорити. Пан Гудименко воював у саперному підрозділі 130 ТрО. Поговорили про воєнні дії, поранення і лікування, пристосування до тилу та плани на майбутнє після перемоги. Невже Україна отримає нового політичного лідера? Які зміни чекають нашу країну?

– Ви відновлюєтесь у Сполучених Штатах. З цього я розумію, що у вас не все добре зі здоров’ям. Розкажіть, як почуваєтесь?

– Оскільки моя зустріч зі 120 міною була не дуже вдалою для мене, то фактично в мене напівпаралізована права рука і, найімовірніше, плюс-мінус, вона так і залишиться до кінця життя, один з уламків потрапив у коліно. Ногу лагодять, але поки що ходжу я прям дуже невпевнено. Є якісь дрібниці типу побитих легенів, ребер… але це вже зажило і все гаразд. Зараз я хочу попрацювати з рукою, для того щоб повернути її працездатність хоч у якомусь стані. Перспективи для цього є.

– Ви в одному з інтерв’ю сказали, що ніколи ні про що не треба жалкувати, і взагалі ви людина оптиміст. Знаю, що ви пережили більше десятка операцій, інфекції. Скільки операцій було загалом?

– Десь, мабуть п’ятнадцять чи щось таке. Ну це якщо не рахувати якісь там маленькі втручання.

– Де ви черпаєте моральні сили? Я розмовляв з багатьма бійцями, кожен по-різному переживав це перше повернення до тями, коли ти розумієш, що життя не буде іншим, що є поранення, біль. Як ви це проходили?

– Мені, я думаю, було трішки легше, ніж іншим. Тому що лікарі в харківському шпиталі самі не розуміли складність поранення і, відповідно, вони не могли давати хоч якихось прогнозів, ані позитивних, ані негативних. Не було такого, як, наприклад, у пацанів там, одразу ампутація – і ти прокидаєшся і вже чітко розумієш, що тебе надалі очікує. Тільки упродовж перших двох місяців потихеньку приходило якесь усвідомлення.

По-друге, мені було легше в перші дні, тому що прилетіла просто на крилах дружина й була зі мною постійно у шпиталі. Коли намагався підбадьорити її, то автоматично підбадьорював і себе. У нас там було шість хлопців у палаті, всі намагалися справити гарне враження і, відповідно, також підбадьорювали самі себе й інших, і це давало такий тонізуючий ефект, не дозволяло розслабитись, впасти в якусь жалість до себе… потім ти звикаєш.

– Тобто зараз ви абсолютно свідомі того, як боротися за здоров’я, і чим будете займатися далі?

– Бувають такі моменти, коли ти повертаєшся думками до минулого… коли спиш, то у снах у тебе завжди працюють обидві руки, і ти можеш бігати і грати в футбол, а потім прокидаєшся – і все не так. Я знаю, що не можу собі дозволити жалітися і думати про щось таке. Тому що, по-перше, я живий і це найголовніше, а багато хто помер, і вони не можуть більше бачити цей світ. По-друге, знову ж таки, життя змінюється, щось змінилося так, наче воно продовжується.

– За час лікування ви навіть встигли книжку написати?

– Я її встиг “зібрати”, тому що я б не назвав це прямо “написати”, писав її з чотирнадцятого року. Це добірка текстів і постів за останні 8 років. Частина текстів перекладена українською (які були ще російською), тому що в чотирнадцятому, п’ятнадцятому я ще переважно російською спілкувався. Мені було дуже дивно перечитувати старі тексти, бо ще в 2014-му році у березні я, ще тоді мешканець Запоріжжя, писав про те, що Росія обов’язково повномасштабно нападе, що намагатиметься окупувати Запорізьку область, Херсонську… про це тоді писали багато людей, і так дивно, що тобі в 14-15 році було зрозуміло як день те, що дуже багато людей, на жаль, зрозуміли тільки в лютому 2022.

– Як ви це прораховували? Тому що з одного боку, було зрозуміло, що Крим без сухопутного коридору, з перекритою дніпровською водою не здатен вижити в тривалій перспективі, але з іншого боку, в мозку завжди є запобіжники, мовляв, Путін навряд чи піде широкомасштабною війною.

– Я історик за освітою. Я чудово знаю, що Росія, коли в неї є хоч якісь сили, коли в неї є хоч якісь, хоч мінімальні шанси, вона насамперед намагається захопити Україну. Так було завжди, так є і так буде, поки існує хоч якесь державотворення на російській території. Перше, що зробив Владімір Ілліч Ленін, коли отримав владу (при тому, що в нього там йшла громадянська війна в Росії) – він поліз на Україну. Так само робили і його попередники, і ті, хто були після нього.

Це ніколи не зміниться. У Леніна була хоч якась у цьому логіка, тому що Україна була тоді житницею номер один, і без неї Росія взагалі не мала шансів на існування. Зараз такого немає, але РФ все одно лізе в Україну. Це вже не про їжу, а про хворобу. Вона хвора імперськістю, і без лікування цієї хвороби історія буде постійно повторюватись.

– Що ви маєте на увазі під лікуванням?

– Розвал Росії. У голові росіян все одно залишиться оте імперське, і ніщо їх не змінить. Мені потрібно, щоб замість думати про повернення Києва чи Харкова у свій склад, вони мають мріяти про повернення Сибіру, Петербурга або Ростова. У них все одно залишиться імперський імператив, але він буде сфокусований на інших землях.

– Тоді запитання як історику: у вас є відповідь, чому ідеологічна машина Росії поєднує атрибути царського режиму і Радянського Союзу?

– Ми з вами намагаємося розумом, логікою і фактами зрозуміти росіян. Сама ця спроба вона приречена, тому що вони абсолютно спокійно заходили в нашу країну з агресією, з радянськими прапорами й одночасно прапорами імперськими. Це все через те, що їх не цікавить ідеологія, їх не цікавлять факти, їх не цікавить історія, їх цікавить велич в їхньому розумінні. Велич – це коли Петра І, або Миколу І, або Катерину ІІ боялися так само, як Сталіна або Хрущова. Їм не цікаво, хто там кого розстрілював у Єкатеринбурзі. Їм цікаво, щоб весь світ тремтів від переляку, і це вони сприймають як пік своєї державної спроможності.

– Є таке поняття як “інверсія”: це коли одна країна намагається підмінити в сусідній державі мову для культурного впливу, для ментального впливу, для того, щоб взагалі змінювати ментальність сусідньої нації заради усталення своїх цінностей. Ми прожили до 2014 року приблизно 23 роки в незалежності й так і не змогли запровадити українську як цінність. От ви людина, яка там до певного року розмовляла російською. Що ми робили не так?

– Я російською розмовляв, здається, більше, ніж до чотирнадцятого, я думаю, що року десь до 20-го, мабуть. Дивіться, я не зовсім згоден з цим формулюванням, поясню чому. Якщо порівняти з Білоруссю, яка є нашим найближчим сусідом, то у нас все дуже круто, якщо порівняти умовно з поляками, де 99% населення більше спілкуються польською мовою, то порівняно з ними у нас все не дуже добре.

Ми не втратили свою мову, як багато націй на колишньому радянському просторі, ми її зберегли. Зараз у нас черговий пік повернення до нашої мови, і все більше й більше людей почне розмовляти, і в нас є дуже й дуже непогані перспективи за 40-50 років перейти “на мову” цілком і повністю. Якщо так стратегічно дивитися, йдемо ми правильно, головне не звертати з цього шляху.

– Я десь читав, що ви почали писати, сидячи в СІЗО. Коли я намагався з’ясувати, за що ж вас туди посадили, то за нинішніми мірками причина була зовсім дика. Розкажіть…

– У Запоріжжі в 2010 р. поставили пам’ятник Сталіну, зробили це комуністи на своїй приватній території. Поставили бюст Сталіна, покликали величезну кількість бабусь та дідусів на відкриття. Після цього Сталіну відпиляли голову: це була дуже смішна історія, тому що комуністи почали казати, що нічого такого не було, що ніхто нічого не пиляв. Але при цьому почали завішувати Сталіну простирадло на шию, щоб не було видно, що йому щось там відпиляли. В новорічну ніч з 10 на 11 рік цей пам’ятник підірвали вибухівкою, досить серйозно, і це кваліфіковано було як теракт і, відповідно, почалося. Віктор Федорович дав команду посадити, і почали тягати всіх, хто навіть приблизно міг би це зробити. В Запорізькому СІЗО набилося хлопців від Білецького і Яроша, не тільки з Запоріжжя, там було із західної України, із Харкова витягували. Склалася досить непогана така компанія в СІЗО. Я з частиною цих людей досі спілкуюся.

Коли стало зрозуміло, що не я цей пам’ятник підривав, мені “нагадали”, що колись я облив фарбою пам’ятник Дзержинському, і дали мені за це 2 роки умовно. Так я 2 місяці просидів у СІЗО.

– У Запоріжжі пам’ятник Дзержинському був?

– Так, його знесли в 2016 р. Дзержинського я, звичайно, обливав фарбою, а Сталіна досі невідомо, хто пустив на щебінь.

Дійсно, в СІЗО я почав писати, тому що варто було чимось зайнятися, і коли я вийшов, я опублікував усе, що написав у ЖЖ, це попередник фейсбуку. Вийшов і почав це все викладати. “Творчість” побачила моя старовинна знайома, яка працювала в газеті, вона роздрукувала там ці тексти, понесла головному редактору газети і запропонувала взяти мене на роботу. Так я потрапив у журналістику. Цій знайомій я помстився, і ми вже сьомий рік живемо разом. Жодна добра справа не залишається непокараною.

– І як знайома?

– Чудово. Інколи важко, звичайно, тому що зазвичай я, як молодий козел, бігав по всьому світу і заряджав всіх своєю енергію, а тепер трошки ролі змінилися, але думаю, що все буде добре і ми це все переживемо.

– Наступне запитання. Ви запустили бренд у колаборації з брендом “Pohuy”, який називається “Незламним pohuy”. Розкажіть про нього.

– Ми шиємо величезну кількість штанів і футболок з липучками для людей, яким після ампутації або після поранених кінцівок важко вдягати звичайний одяг. Якщо в тебе стоять якісь апарати зовнішньої фіксації на кінцівках, ти не можеш одягнути звичайний одяг, тобі страшенно дискомфортно, і ці костюми реально вирішують проблеми для дуже багатьох поранених людей. Мені здається, що правильно, якщо такий одяг почне потрапляти до шпиталів не через волонтерів, не за кошти донорів, а якщо це буде все ж таки державний стандарт.

– Що потрібно змінити, щоб держава, люди ставилися адекватніше до таких потреб ветеранів?

– Я не думаю, що ми можемо щось змінити в людях. Мені здається, що це неможливо. Я цю проблему так оцінюю, тому що я з нею сам зіткнувся, і з нею зіткнулося багато людей, з якими я лікувався поряд.

Я думаю, що ми тільки починаємо розуміти, наскільки невідворотно змінилося життя в Україні. Ми ще не досить розуміємо, скільки всього нам потрібно буде виправляти. Проста історія про людей, які отримали поранення, наприклад, у ногу, і хлопцеві провели ампутації. Наші міста абсолютно не пристосовані до того, щоб людина на інвалідному візочку комфортно пересувалася. Вони просто не пристосовані, Київ ще, може, хоть якось.

Нам доведеться це все змінювати, і це стосуватиметься всього – транспорту, і простору, і принципів, за якими ми будуємо міста. Так само це буде стосуватися, наприклад, лікарень. Зараз лікарні абсолютно перезавантажені, вони були перезавантажені з перших днів війни і залишаються перезавантаженими постійно. Мене і багатьох людей лікували в дитячих відділеннях, тому що немає місця у дорослих і немає просто куди покласти. Ми прийдемо до того, що будемо вимушені постійно пам’ятати цей досвід і бути готовими розгортати медичну систему до таких масштабів, яка зможе задовольнити цю потребу. Ми тепер постійно будемо країною, в якій десятки тисяч людей проходять реабілітацію, тому що багатьом реабілітація буде потрібна протягом усього життя.

– Є така дуже популярна фраза: “Хлопці прийдуть, лад наведуть”. Ви її поділяєте? Чи може бути і чи повинна бути ось ця воєнна сила, яка сприятиме очищенню суспільства?

– Я вважаю, що ветерани військові мають бути обов’язково представлені в політиці. Я вважаю, що їхній вплив має бути дуже і дуже сильним, тому що вони довели, що вони громадяни. Та я проти того, щоб автоматично перекладати на військових, на ветеранів ще й відповідальність за майбутнє країни. Фактично люди на своїх плечах винесли війну на передку.

Я вважаю, що ці люди, які повернуться з фронту, мають отримувати дуже багато можливостей. Можливість отримувати хорошу освіту, можливість отримувати хороші робочі місця, можливість отримувати хороше лікування, і я поки що, на жаль, не бачу, щоб ми були готові давати їм цю можливість.

Період між демобілізацією і обранням подальшого шляху розвитку на найближчі роки дуже короткий. Піде ветеран вчитися, чи піде працювати, чи піде в кримінал. Це буде дуже маленький проміжок часу. Не можна перемогти і сказати: рік будемо шукати інвесторів, а потім ще рік інвестори будуть щось готувати, а потім ще за рік з’являться нарешті робочі місця. За ці 3 роки ми отримаємо більше криміналу, ніж після афганської війни. Так не можна, думати потрібно зараз.

– Ви готові після війни, після перемоги йти в політику і щось змінювати?

– Звичайно, готовий. Тому що політика – це завжди про відповідальність, а я ніколи не боявся відповідальності. Доведеться взяти на себе її й тут.

Джерело

Автор