П’ятирічка за три роки. Про швидкий вступ України до ЄС
Колонка опублікована у виданні NV
Із наданням статусу кандидата на вступ до ЄС ми отримали історичний шанс на докорінну трансформацію країни відповідно до найкращих європейських практик. Як не змарнувати цю можливість.
3 лютого відбудеться Саміт Україна — ЄС. Очевидно, що виживання і перемога України у війні буде головною темою цієї важливої і вчасної розмови. Водночас із наданням статусу кандидата на вступ до ЄС ми отримали історичний шанс на докорінну трансформацію країни відповідно до найкращих європейських практик. Цей текст про те, як не змарнувати цю можливість.
У Радянському Союзі любили перевиконувати плани. Річний план за дев’ять місяців, п’ятирічку за три роки. Для цього навіть виник певний інструментарій. По-перше, при підготовці планів їхні показники одразу занижували. По-друге, головне було робити швидко і не обов’язково якісно. Прозвітували — і до побачення, а те, що воно не літає чи не їздить — не важливо.
На жаль для влади і на щастя для країни — з нашим вступом до ЄС так не буде. Ніхто планку вимог не знижуватиме і домашню роботу, зроблену абияк, не прийме. Для України не буде якогось «ексклюзивного» чи «альтернативного» шляху. Або ми це приймаємо і рухаємося до членства в ЄС через внутрішню трансформацію країни, як це проходили всі без винятку члени ЄС, або змінюємо пріоритети. І якщо ми досі перебуваємо в ілюзії, що з урахуванням обставин (а будьмо відвертими — у випадку з наданням статусу кандидата, все ж таки обставини зіграли ключову роль) нам і членство «впаде», то я б дуже хотіла, щоб ми якомога швидше вийшли з цього стану.
Тому для мене заява пана Шмигаля про вступ до ЄС за два роки є або некомпетентністю, або черговим дешевим піаром. Тим більше, що вона вийшла майже одночасно із дуже критичною позицією Європейської Комісії щодо необхідності повного виконання рекомендацій Венеційської комісії в законі про відбір суддів Конституційного Суду та відмовою Венеційки делегувати своїх кандидатів у члени Дорадчої групи експертів.
А от твердження представників уряду та керівництва ВРУ про повне виконання семи рекомендацій ЄС щодо кандидатського статусу є, в кращому випадку, піаром, а в гіршому намаганням замилити очі. Причому, не стільки нашим партнерам у ЄС, бо вони все бачать та знають, скільки своїм власним громадянам.
Нещодавно на зустрічі з високопосадовцем дружньої нам країни я почула, що найкращий піар у світі не допоможе вступу до ЄС, якщо Україна на 110% не виконає сім рекомендацій. І я хочу, щоби це почули у владі. Схема для внутрішнього споживання з імітацією реформ і подальшою рекламою їхньої успішності тут не спрацює. Реформи для вступу до ЄС треба, справді, зробити і зробити якісно!
Кандидатський статус — це великий аванс. Аванс, над яким працювали всі. І президент, і уряд, і опозиція, і громадянське суспільство. Та, насамперед, це аванс, який ми отримали завдяки крові сил оборони та українського народу. Ми вже багато зробили. І цей уряд, і попередні. Ми пройшли великий шлях. І ми просто не можемо згаяти шанс, який отримали.
Друге, що я хочу, аби почули у владі. Попри те, що багато зусиль вкладається в секторальну співпрацю, щоб максимально допомогти Україні в її нагальних потребах, акценти змінюються. Якщо раніше у фокусі було виконання саме економічної частини євроінтеграційних процесів, то зараз пріоритетом для наших партнерів є дедалі більше ставатиме те, що в Угоді про Асоціацію було політичною її частиною. І, думаю, що саме це буде першою главою, яку відкриють нам для перемовин.
Навіть наші друзі в ЄС хочуть бути певні, що Україна має сталу та стабільну демократію, за яку борються українські захисники і суспільство у війні з окупантами, що ми не звалюємось у авторитаризм, що війна все не спише.
Ні ухвалений закон про КС, який не повністю враховує зауваження Венеційської комісії, ні оголошення ВРУ конкурсу на посаду суддів без врахування цих зауважень, ні закон про медіа, що не відповідає повністю Директиві ЄС про аудіовізуальні медіапослуги, ні перетворення інформаційного каналу Рада на провладний інформаційний інструмент — не додають країнам ЄС такої впевненості.
Не буду далі аналізувати рекомендації, жодна з яких, до речі, ще не виконана на 100%. За мене це вже краще роблять журналісти, експерти та громадянське суспільство. Лише сподіваюсь, що їхнє реальне виконання таки обговорюватимуть на Саміті Україна — ЄС, а більш детальні зауваження щодо семи рекомендації ми отримаємо навесні під час попередньої оцінки їхнього виконання. І це тим більш важливо, бо деякі рекомендації мають дуже розмиті формулювання. І сподіваюсь, що ми зуміємо проявити зрілість, врахуємо зауваження і все виконаємо на 110% до оцінки, яка буде здійснюватися восени.
Інакше ми отримаємо опозицію до нашого вступу не тільки від російських сателітів у ЄС, але і від країн, які завжди підтримували та підтримують Україну. Крім того, існують інші аспекти процесу вступу до ЄС, про які ніяково мовчать у нашій владі, розповідаючи про два роки до повноцінного членства.
Це сотні томів законодавства, які необхідно ухвалити та імплементувати. Це запровадження європейських процедур у всіх гілках влади. Це підготовка відповідних фахівців. От чи знає пан Шмигаль, що навіть внутрішні бюрократичні тексти в ЄС пишуться за певним стандартом: структура, бажана кількість слів у реченні, кількість речень у абзаці. Ми зараз готуємось і до цього? Яким чином ми сьогодні підвищуємо свою інституційну спроможність, яка забезпечуватиме наше членство?
І ще один, не менш важливий пласт процесу вступу — це економічний. Наша повна економічна інтеграція в ЄС не повинна зашкодити інтересам нашої і так зраненої економіки та нашому бізнесу. А це довгі та складні перемовини з Європейською Комісією, де ми не будемо в позиції того, хто диктує умови, а, швидше, навпаки — в позиції прохача.
Тому я ще раз кажу — «два роки» це велика ілюзія. Надзвичайно неймовірним успіхом буде, якщо ми наприкінці цього року розпочнемо перемовини. А скільки часу вони займуть — не знає ніхто.
Я вже мовчу про інші фактори. Наприклад, серед країн —лідерів Європи формується певний консенсус — розширення ЄС можливе лише після зміни засадничих документів співтовариства. Передовсім, в частині можливості блокування однією країною рішень ЄС. Противників розширення лякає також, що через кількість населення Україна буде мати велику квоту у Європарламенті та Європейській Раді. Зрештою, нікуди не дівся фактор Угорщини.
Я за якомога швидший вступ до ЄС. Ми маємо використати шанс, який отримали. Ми маємо скористатися ситуацією, коли для Урсули фон дер Ляєн та Шарля Мішеля відкриття перемовин про наш вступ — це вже особиста історія. Але ми не маємо жити у світі ілюзій. Ми маємо буди реалістами та говорити правду собі і своїм громадянам.
Що буде, якщо ми не вступимо за два роки? Влада візьме на себе відповідальність, що помилялась? Чи буде розповідати байки про те, що нас там не чекають? Як це сприймуть громадяни України?
Один з моїх улюблених принципів у роботі: «better be done, then ideal». Але не у випадку нашого вступу до ЄС. Тут має бути все ідеально, все має бути на 110%. І цього реально досягти. Треба лише припинити гратися в наперстки та чесно робити свою справу.
