Культура нас без них
Що таке культура «русского мира», як її собі уявляють росіяни? Це частина сучасної культури, практично невідома західному світу. За винятком Баришнікова, Бродского, Ростроповіча і Солженіцина. А відома тільки завдяки тому, що всі згадані особи фізично покинули «русский мир». Але це якраз ті винятки, що лише підтверджують правило. На сторінках zbruc.eu пише Андрій Бондар.
«Русский мир» західному світу нецікавий. Просто він для них звичний. До російської культури звикли, як звикають до всього нав’язаного і підшитого звивистими, наче нафтопровід «Дружба», меандрами геополітики. І всі сьогоднішні виступи проти «скасування російської культури» на Заході – насамперед наслідок своєрідного «синдрому відміни» або horror vacui і лише другою чергою прояв політкоректности. Така вона – трудна правда.
Так, російська культура здебільшого не цікава світові, якщо це, звісно, не вузька група західних славістів або поціновувачів творчости Соф’ї Ґубайдуліної або Ільї Кабакова. Але Ґубайдуліна з Кабаковим теж виїхали з «русского мира». Давно. І коли вони кажуть «ах, у нас Достоевский с Толстым» – це насправді від слабкости. Бо на сьогоднішній день представити світу, за великим рахунком, їм, 150-мільйонній тіні цивілізації, нема чого. Крім «Достоевского с Толстым», звісно ж. До них путіноїди мають такий самий стосунок, як сучасні єгиптяни – до єгипетських пірамід епохи фараонів, але досі користуються ними як зброєю масового ураження.
«Достоєвського з Толстим» вони пред’являють регулярно в розмовах зі світом – та й із нами також. Це останній аргумент російського інтеліґента. І перший теж. Російський інтеліґент – вершник духовности, який їде на старих дріжджах минулої величі. Вона в нього «була». І він про це пам’ятає завжди – серед ночі розбуди: «Достоевский и Толстой». Скаже, пальцем помахає – і далі спить. А коли він востаннє мав справу з Толстим, спитай його. Чи не переглядаючи, бува, голлівудську «Анну Карєніну»? Авжеж, у 99% саме тоді? Як шкода… Йому може допомогти сферичний у вакуумі ієрарх православної Церкви. І теж помахати пальцем: «Запад утратил, прогнил и потерял… Сергий Радонежский… Серафим Саровский…». І далі спить.
«Русский мир» не розмовляє із Заходом однією мовою, не має спільного культурного коду, не грає з ним в одні ігри. Навіть у найцікавіших своїх проявах і зразках це досить домашній продукт. Як сир «Пошехонский», вязіґа, тюря і растєґаї. Такого нормальні люди не їдять. І не тому, що воно чуже, – а тому, що несмачне.
Узяти би, наприклад, російський кінематограф і один із його шедеврів «Москва слезам не верит». Це стрічка про інопланетян. За це їй і дали Оскара в далекому 1981 році. Фільм про совєтстьких людей-фріків – дивних і симпатичних у своїй жалюгідності й незбагненності. Але скільки можна їздити на цих незбагненностях, скільки можна стрибати з сокирою в руках і роздирати рани своєї імперської величі? Скільки антропологія може вдавати культуру врешті-решт?
Та сама ситуація з сучасною російською літературою. Ну, гаразд, поет Іосіф Бродскій отримав 35 років тому літературного Нобеля. Але як «велика література» не зуміла за довгих 35 років повторити подвиг «останнього співця імперії»? Кому у світі потрібні, наприклад, Татьяна Толстая, Віктор Пєлєвін чи Алєксандр Проханов? І знову трудна правда: у світі їх можуть полюбити тільки за гроші. Це своєрідна форма культурної проституції, коли проститутки доплачують клієнтам за любов. А оскільки література не така спектакулярна, як опера чи балет, за неї російська держава просто перестала доплачувати. Результат – 35 років без Нобеля. І це цілком собі вирок цій літературі та демонстрація її реального місця в ієрархії світового письменства.
Тому «русскому миру» нічого не залишається, як продавати себе всьому постсовєтському простору. Якщо всьому світові вони доплачують нафтогазовими мільйонами доларів за те, щоби дерев’яні матрьошки їхньої культури регулярно транслювалися на кожному фестивалі, то нам вони десятиліттями за гроші збували серіали про мєнтов, фільми про ВОВ і мемуари Стрєлкова, ностальгію за мезозоєм і «духовные скрепы». Певна річ, це теж закид нам: навіщо ми це купували? Але коли їм кажеш, мовляв, панове-ґоспода, ви годуєте нас лайном, вони знову повторюють як мантру: «Достоевский и Толстой». А нам, своєю чергою, вони не залишають нічого іншого, як роль тіні тіні західної цивілізації. Так Дуґін продає нам Гайдеґґера. Вам подобається Гайдеґґер у переспіві Дуґіна? Мені не дуже. Адепти самобутности й апостоли ізоляції продають мені світового філософа Гайдеґґера… Це було би смішно, якби не було страшно.
Отут і криється секрет полішинелі Гоголя. Тінню тіні бути не хочеться. Хочеться бути собою. Недосконалим, без всесвітньої величі й претензій на домінування над всесвітом, але живим.
Тому краще мати малу європейську культуру – без геніїв і без амбіцій у минулому, але яка розмовляє сьогодні зі світом однією мовою і буде розмовляти завтра, – ніж нидіти на околицях культури, яка на захід від Чопа вже нікому не цікава і не потрібна. Наша культура може бути неповною і недосконалою, травмованою й інфантильною, свідомою своїх чорних дір, білих плям і недоліків. Але це культура нас, а не їх. Це культура нас без них. Завелика амбіція? Чи можливі ми без них? Та в тому й річ, що тільки без них і можливі. Але чи можливі вони без нас? Ні. От за це вони і воюють. Просто насправді для них прихованою суттю їхньої війни проти України було і залишається бажання продавати нам своїх матрьошок. Бо більше у світі ніхто їх не купує. А в Китаї є свої матрьошки. І своя велика культура.
Ілюстрація: Liosha Say
