Ну можуть же, коли справді хочуть…

Вчора Верховна Рада ухвалила правильні рішення, направлені на деколонізацію українського культурно-інформаційного простору. І депутати від владної монобільшості також завзято за це голосували:

– заборонено імпорт видань з росії та білорусі, продаж книжок авторів – громадян рф;
– впроваджено державну підтримку книгарень, що продають книги українською мовою;
– заборонено концерти російських виконавців, відтворення їхніх записів та фонограм. В громадському транспорті – також.
– збільшено підтримку українського музичного продукту, частку української мови в радіоефірі.

То ж виходить, що насправді “є різниця”?

Бо коли ми роками вимагали цих рішень, то нас називали “войовничою меншістю”, закликали “пєрєстаньтє разжигать!!!”, розказували про “какую разницу” та вихваляли “вєлічіє русской культури”. А гроші з потреб армії направляли на усіляке різне “велике”.

Нарешті до владних еліт дійшло, що вони помилялись. І це, насправді, гарний знак.

Але ж якою ціною? Якою кількістю жертв, сліз та руйнувань?

Можливо, що наразі і недоречно мені справедливо заявляти про “а ми ж казали”, але необхідно. І потрібно, бо ще далеко не все зроблено.

Бо скільки ще російських бомб має впасти на українські міста, щоб влада заборонила РПЦвУ (чи як вони себе називають – УПЦ), щоб СБУ кинула за грати колаборантів у рясах?

Скільки ще українців мають вбити рашисти, щоб влада прибрала “русскій мір” з топоніміки, з назв вулиць та площ, з навчальних, освітніх та культурних програм?

Скільки ще українців мають пограбувати, зґвалтувати та ув’язнити російські зайди, щоб влада заборонила і націоналізувала російський бізнес та бізнес громадян рф в Україні?

Скільки ще мають вбити українських дітей, аби влада відмінила радянські свята на чолі з “побєдобєсним” 9 травня і юридично визнала період до 1991 періодом радянської окупації України з відповідним ставленням до історичних подій, до тих політичних діячів та культурно-освітньо-наукової обслуги людиноненависницького режиму? Бо ж і досі, що в корені невірно, Україна нормативно-юридично залишається спадкоємицею та правонаступницею української радянської соціалістичної республіки.

Так, це добре, що до владних еліт поступово “доходять” подібні речі, але за кожну хвилину такого “доходження” українська нація платить неспівмірну ціну.

Бо так, різниця завжди є.
А от “русского міра” має не бути, якщо ми справді хочемо зберегти нашу націю і державу.