Як сонце кожного дня сходить, так ми переможемо

Роман Донік

А давайте про знання, емоції, нерви та втому.

Всього три місяці йде друга війна. Так, я їх розділяю. Як мінімум, для себе. Бо бачу і відчуваю різницю. Всього три місяці. І ще кілька днів. Навіть не знаю, скільки. Але це всього три місяці.

З тих людей, з якими ми на кінці лютого їздили та бігали навколо Харкова та палили все з ворожої техніки, що нам було “по зубам” по кількості, деяких вже нема. Назовсім. І ніколи не буде. Трьох ми навіть не змогли поховати. Зараз шукаємо їх тіла або захоронення. В нас кілька розгінних автівок під специфічні різні задачі. Я знаю, скільки в кожну з них влазить поранених та якої ступені важкості. Ну, щоб довезти до медиків чи парамедиків. Я знаю, скільки тіл загиблих хлопців я зможу вивезти з поля кожною з цих автівок. Я також знаю, чим потім краще відмивати кузов та салон. А ще я знаю, скільки ящиків мін влазить у кузов пікапу. І скільки ракет з пусковою. І як тягти бісів 120 на фаркопі по пашні. А ще я знаю, де ремонтувати авто після майже кожного виїзду. А ще я знаю, де і що роблять наші інструктори для того, щоб всі, хто попав до них у руки, були не на один бій. А ще я знаю, в якому стані емоційному та фізичному мої знайомі військові. Скільки з них вже побували під крапельницями в госпіталях чи просто за дверима якихось комірчин.

В мене дуже багато знань за ці три місяці. Це не кажучи про волонтерку та якийсь захмарний об’єм номенклатури та широченний асортимент потреб. Я навіть знаю вже, чим чортові плунжерні пари ТНВД одного двигуна КамАЗа відрізняються від іншого. Я знаю стільки різної фігні, якої мені не потрібно було ніколи знати, що сам в шоці. Але це вимотує.

Чи втомився я? Я не знаю. Бо в мене суцільне окам’яніння довжиною в три місяці. Я не знаю, втомився я чи ні. Я почуваюсь як залізний дровосек, тільки замість оливи в мене пігулки. Багато і різних. Але я кожної миті готовий по дзвінку вискочити туди, де робиться зараз “гей-гей, розвеселити”.

Чи здають у мене нерви? Чи лупашать мене емоції? А як ви думаєте? Але є одна маленька деталь. Я не маю права на публічну втому, на публічні нерви, на публічний розпач чи зневіру. Просто не маю права. Заради тих хлопців, які загинули. Заради свого сина. Заради всіх тих, хто ще не народився. Заради всіх тих, хто вже ніколи не народиться.

Кожен із нас, зараз і до кінця війни, не має права на публічні емоції. Я кажу про деструктивні та негативні емоції, які підривають моральний дух та віру у перемогу. Ми всі, хто щось пише або щось каже на публіку, повинні розуміти, що зараз, як ніколи, інші люди слухають та ловлять кожну нашу емоцію.

Не треба нагадувати про війну якимись емоційними речами тим, хто про неї і не думає. Все, баста, нема тих, хто не знає про війну. Хто не зробив свій вибір. Після Маріуполя, Бучі, Рубіжного, ракетних та авіаударів нема жодного, хто не зробив свій вибір. Тому стукати в зачинені двері шокуючими новинами – то тільки шкодити тим, хто цю війну пропускає через себе. Шкодить тим, хто зараз цю війну воює. Бо їм потрібен надійний тил. Моноліт.

У нас всіх є одна проста задача – “Щоб віра моя була гранітом”. Щоб кожен із нас був гранітним островом в цьому жаху війни. Щоб кожен із нас ніс впевненість в нашій перемозі. Просто спокійну впевненість. Настільки просту, щоб навіть дико було в цьому сумніватися. Як сонце кожного дня сходить, так ми переможемо. Це дуже складно, але це дуже просто. Бо немає в нас іншого вибору. Нема нам куди бігти. Нема вибору крім перемоги. Інакше знищать нас. Як не всіх, то більшість.

Нема в нас нікого, хто за нас буде воювати. Нема в нас нікого крім нас, хто буде допомагати війську. І нема в нас нічого ціннішого зараз крім ЗСУ. От і все. А емоції… То вдома, за зачиненими дверима. Вимкнути телефони і світло про всяк випадок. Бо іноді і лампочки не витримують. А ми… Ми повинні витримати. І не просто витримати. А ще і підтримати тих, в кого менше витримки. Їх теж дуже багато. І вони поруч. Але вони тримаються. Бо виходу іншого просто нема.

Автори