Анігіляція України
Про шаманські танці навколо руської спадщини я написав давно для “Zaxid.net”.
Нічого нового тут нема.
Анігіляція України
Андрій Бондар для “Zaxid.net”, 11 червня 2010
Останнім часом неодноразово доводиться чути від чільних аналітиків і публіцистів, мовляв, сьогоднішню нашу владу не цікавить нічого, що не стосується бізнесових інтересів цієї влади та її оточення. Тобто, насправді все, що відбувається в царині знаків, міфів, жестів, символів, які ширяють ефірами різноманітних ЗМІ, – всього лише неорганізований броунівський рух. І тільки тоді цей рух стає осмисленим, коли починають чухатись якісь владно-чиновницькі мозолі й подразнюватись цілком конкретний економічний нерв.
Проте ідеологічна байдужість цієї влади – явище цілком позірне. Адже чим, коли не бажанням встановити новий ідеологічний порядок, є, наприклад, нова законодавча ініціатива про обмеження свободи публічних зібрань. Влада чудово знає, що в певних прошарках суспільства, яке вірить у міф про «залізну руку» та повернення в минуле, існують стійкі конформістські настрої. Тому заради вдоволення цих настроїв люди можуть погодитись не лише з косметичним «обмеженням демократії», а й із речами набагато радикальнішими. Критична маса людей, які прагнуть свободи, гадаю, цілком співмірна з кількістю людей, які прагнуть від цієї свободи втекти.
Інша справа, що після «переможних» Харківських угод і святкування 9 травня влада почувається досить невпевнено. Позаяк арсенал ідеологічних пропозицій, який зводився до парадного повернення совєтського реваншу, досить швидко вичерпався. Він нібито мав на меті показати інше обличчя України, яка впродовж п’яти років правління Ющенка-Тимошенко почувалася скривдженою, ба навіть зґвалтованою. Але що принципово нового вони зможуть запропонувати країні, крім давно зужитої ностальгії за спільним совєтським минулим?
Тому «прагматичність» нової влади, про яку так часто пишуть останніми днями, мусить мати якщо не виразну ідеологічну візію майбутнього, то принаймні запропонувати певний вектор руху. Наважусь припустити, що наступними роками робитимуться спроби конструювання нової ідентичності, яка намагатиметься інкорпорувати в себе всі, на думку цієї влади, здорові тенденції суспільства.
Переконаний, по хвилі реваншу, який насамперед мав знову вселити в совєтських людей упевненість у вчорашньому дні, ще робитимуться конкретні кроки. Умовно кажучи, ми можемо стати свідками активного втілення проекту «Україна – правонаступниця УРСР», що його можна буде порівняти з, перепрошую за каламбур, дебілорусизацією в стилі Лукашенка. Тут переписування історії відбуватиметься не лише в суто підручниковому контексті, а й матиме амбіції сформувати, як любили нещодавно казати, новий міф України.
І цей новий міф просто неможливий без різноманітних спроб анігіляції й нейтралізації власне українського проекту з його мазепами, петлюрами й бандерами. Зрештою, прообразом цих дій і був проплачений нинішнім міністром освіти «українець №1» Ярослав Мудрий на ток-шоу Савіка Шустера кілька років тому. Однак, йдеться тут не так про створення інтеґрального мультикультурного світу в країні, де кожен народжений у ній геній – українець без огляду на етнічне походження, як про бажання витіснити українське, що асоціювалось із сучасною і недавньою історією, на марґінес.
Припускаю також, що в цьому проекті знайдуть собі місце і Олесь Бузина, що прославляє малоросійську історію, і різноманітні реконструкції княжої доби Київської Русі, цієї «колиски трьох народів», і посилання на звитяжну індустріалізацію України у сталінсько-брєжнєвські часи, уже не кажучи про посилення московсько-православного вектора, який уже сьогодні в особі патріарха Кірілла просить про перейменування київської вулиці Мазепи. Тобто, влада вибиратиме в історії ті сторінки, де буде поменше української фронди і спротиву, але квітнутиме різноманітне угодовство і бенкет «спільної історії».
Всі ці спроби анігіляції українськості стануть корисним ідеологічним контекстом для згортання демократії і свободи слова, на тлі якого задеклароване бажання цієї влади до інтеграції з ЄС буде не більш ніж милою шизофренією, від якої вже нікому в цій країні не буде ні холодно, ні жарко. Втім, приблизно так само, як і з козацькими столицями, курганами та трипільськими глечиками попередньої влади, яка теж, великою мірою, за історичними міфами загубила сьогоднішній день.
