Як бачать 30 років Незалежності президенти. Розповідає Віктор Ющенко
Напередодні 30-ї річниці Незалежності “Українська правда” вирішила звернутися до президентів щодо їхнього бачення прожитих державою років.
Початково питань було 30, однак ми вирішили обрати десять, які, на думку редакції, є найбільш точковими і актуальними зараз.
Запитання УП надіслала усім президентам у письмовому вигляді. Винятком став лише Віктор Янукович, оскільки він був позбавлений звання президента. За станом здоров’я не зміг відповісти Леонід Кравчук, а у діючого президента Володимира Зеленського вирішили, що “не будуть брати участь у такому форматі”.
Цього разу ми публікуємо відповіді третього президента України Віктора Ющенка.
Останнє інтерв’ю УП із колишнім главою держави ви можете прочитати за цим посиланням.
У цьому тексті містяться міркування третього президента про національну ідею, його історичну місію та перші 30 років відновленої української державності.
– Як би ви сформулювали національну ідею України?
– Коротко, якби було можливо сформулювати національну ідею двома-трьома словами, то для українців національна ідея – це свобода. Тому що свобода – це больова точка української нації.
Події історії, новітньої чи періоду сто-триста років тому, засвідчують що питання свободи є тим, по якому українці не готові до жодних компромісів.
Всі роки президентства я говорив про національну ідею, в якій було багато компонентів, аби утримати нашу країну на шляху незалежності, європейського вибору, національного самоусвідомлення, відновлення свого культурного коріння.
Це складна тема, про яку дуже складно говорити як з політиками, які живуть в режимі коаліція-опозиція і міряють свою політичну перспективу до найближчих виборів.
Цю розмову складно було вести і в суспільстві, де одна частина вимагає дешевої ковбаси в обмін на підтримку на виборах, ще одна – обирає, до якої країни поїхати на заробітки, а ще інша – чекає, коли вже Україна приєднається до Росії.
Я не хочу нікого образити, але це було 15 років тому. За опитуваннями, тоді 59,3 % громадян позитивно ставилися до ідеї приєднання України до союзу Росії та Білорусі, 40,7 % — до вступу України до Європейського Союзу.
Навіть сьогодні 40% опитаних соціологами погоджуються з тезою про те, що українці і росіяни – один народ. Це сила пропаганди, яка прямо протистоїть самобутності української нації.
Якщо українці і росіяни – один народ, це значить, що українського народу не існує.
– Три речі, якими Україна може пишатись?
– Знову ж таки, питання національної гордості, патріотизму не можна вкласти в якісь одиничні прояви, рейтинги чи списки.
Це емоції й ідентифікації; ви можете відчувати їх, коли бачите схід сонця в Карпатах, або чуєте, як український гурт співає народні мотиви на Євробаченні або вболіваєте за збірну з футболу.
Але якщо виділити три головні успіхи. То сьогодні українська гордість – це українська армія. Це енергія і сила української нації.
Через 7 років після російського вторгнення, яке на певному етапі втратило військову перспективу для агресора, кожен з нас у великому боргу перед українським солдатом, офіцером, добровольцем, військовим медиком, волонтером.
Ці чоловіки і жінки не питали, що Україна може зробити для них. Вони пішли захищати Батьківщину, не маючи належного забезпечення, озброєння, екіпіровки, навіть часто – не маючи належної підтримки вищого командування.
Десятки і сотні людей проявили неймовірний героїзм, самопожертву і мужність, проявили надлюдські зусилля заради порятунку побратимів, захисту мирного населення, яке, треба бути чесним, не стовідсотково підтримувало воїнів з українськими прапорами.
Країна, всі українські громадяни у неоплатному боргу перед ними, і держава має посилювати престиж армії, соціальні, матеріальні гарантії для кожного, чесно видавати нагороди і посвідчення учасників бойових дій.
Друге, чим можна пишатися сьогодні – це здатність українців об’єднуватися заради великої спільної справи. Завдяки цій здатності українці відстояли демократію, відстояли право на чесні вибори.
Завдяки цьому вмінню постав волонтерський рух, який здивував світ своїм масштабом, організованістю, оперативністю у наданні допомоги і неймовірною відданістю цій справі кожного, хто долучався до волонтерських проектів.
Подивіться, такий рух організовується довкола кожної великої справи – підтримки армії, допомоги лікарям під час пандемії, а також довкола менших масштабних проектів, довкола навіть окремих людей, які потрапляють в складні обставини і потребують допомоги.
Третя наша гордість сьогодні – це молодь. Фактично, уже два покоління народилися і виросли в незалежній країні. Вони – абсолютно інші. У них інші цінності, їм уже не можна нав’язати радянську ностальгію чи зомбувати через телебачення, бо вони його не дивляться.
Вони – вільні люди, тому вони з дитинства вчилися робити вибір, не боялися говорити свою думку – в країні, де вони зростали, уже не було однієї єдино-правильної думки і однієї провідної партії.
Я щиро вірю в українську молодь і переконаний, що багато хто з нових поколінь принесе славу своїй країні – в культурі, спорті, наукових винаходах чи бізнесі. Нехай перед ними буде якнайширший вибір можливостей.
– Хто для вас є найвидатнішим українцем в історії?
– Це питання треба ставити не президенту України, а кожному українцю. Історія нашої держави дуже довго була об’єктом пропагандистських маніпуляцій, і ми досі не можемо позбутися історичних міфів довкола найбільш достойних персон української історії.
Подивіться на таку тему, як політика декомунізації, скільки опору чи насмішок вона викликає. Але ж, як каже Святе письмо, по імені твоєму – життя твоє. Ми не збудуємо благополучну європейську країну, де в кожному райцентрі стоять увічнені радянські вожді.
Подивіться, на пам’ятники, які стоять в центрі Києва. Яку історію країни вони розповідають? Якщо на бульварі Шевченка внизу – порожній постамент після Леніна, який там стояв, тільки вдумайтеся, до 2013 року. А в кінці бульвару Шевченка – Щорс на коні. А біля Арсенальної стоїть гармата, на місці пам’ятника класичним зрадникам – Іскрі і Кочубею.
З радянських часів ця гармата стояла на вшанування робітників заводу “Арсенал”, які із зброєю побігли утверджувати комуністичну владу в Києві. А зараз на цьому ж пам’ятнику написали, що ця гармата – на честь українських військових, які тих самих повсталих робітників заводу “Арсенал” придушували сто років тому. Це абсурд! Хіба так робиться політика національної пам’яті?
В українській історії багато видатних імен – від засновників старокиївської держави, Ярослава Мудрого і аж до плеяди дисидентів-шістдесятників, які в радянські часи пройшли через тортури, ув’язнення, маргіналізацію і так далі тільки через те, що підтримували український дух.
Сотні фігур потрібно реабілітувати – гетьманів, очільників УНР, ЗУНР, Директорії, Карпатської Русі, всіх, хто впродовж сотні років прагнув побудувати незалежну Українську державу.
– Що про вас напишуть у підручниках історії України через 100 років?
– Чесно кажучи, я ніколи не замислювався про те, як моє президентство буде виглядати в підручниках історії. Думаю, що кожен з президентів незалежної України потрапить до підручників з історії, символізуючи певну епоху становлення держави, ідеологію, команду і ціль перебування при владі.
Чим більше значимого ти робив під час каденції, не дрібного, одноденного, тим більше впевненості, що місце на тих сторінках знайдеться.
В 2005-2010 роках ми зробили багато вічних проектів – відновили гетьманську столицю Батурин, створили Мистецький Арсенал у Києві, встановили меморіал жертвам голодомору.
Коли ми тільки обговорювали їхню ідею, збирали під кожний окремий проект кошти, команду однодумців і меценатів, була одна критика. Постійно казали, що це не ті пріоритети, але я думав, що історія сприйме ті пріоритети, які були для мене найперші.
І це сталося в дуже короткій перспективі – коли до нас прийшла російська окупація, то вона закріпилася там, де про українську культуру й історію мало хто хотів слухати.
Я думаю, що і більш матеріальні речі для утвердження державної незалежності, такі як запровадження національної валюти, яке я зробив, будучи головою Національного банку України, теж не зітреться з пам’яті через сто років.
– Хто і що є найбільшим ворогом України?
– Україна – мирна держава, і ми не проголошуємо ворогів. Але треба вчити уроки історії і бути свідомим реальних безпекових викликів.
Подивіться, що по темі безпеки в суспільстві десятки років існує розкол. У 2009 році лише 14% українців позитивно ставилися до ідеї вступу в НАТО, і це був високий результат порівняно з попередніми роками.
У нас десятки років існувало абсолютно перегорнуте розуміння безпек і небезпек для нашої держави в громадській думці. Якщо дивитися на події, які відбулися в останні 7 років, то війна прийшла до нас від країни, з якою багато хто мав ілюзію вічної дружби.
– З ким у вас були найважчі міжнародні переговори?
– Я думаю, найбільш важкий був саміт НАТО в Бухаресті. 2008 рік. Ми мали всі найбільш оптимістичні прогнози, підтримку американських партнерів і розуміли, що перед нами реальний шанс отримати позитивну відповідь на заяву України про План дій щодо членства.
Проте, коли почалася дискусія по українському питанню, я побачив, що серед європейських партнерів немає єдності в підтримці України. І дуже кулуарно, в дуже дипломатичний спосіб Україні відмовили після кількох годин дискусій, і це було принизливе рішення, по якому, я сподіваюся, нині багато хто в Європі сильно пошкодував.
Але ніколи не потрібно недооцінювати Росію. Те, що відбулося зараз з Північним потоком-2, говорить про те, що ця країна має небезпечно ефективну дипломатію.
– Що стало причиною анексії Криму та війни на Донбасі?
– Причина анексії Криму і війни на Донбасі знаходиться в Кремлі. Я не думаю, що це було рішенням одного дня, якоюсь відповіддю на ті процеси, які почалися в Україні.
Очевидно, що такі речі вимагають підготовки і плану. І цей план реалізовувався не лише в Росії, її силових органах чи армії. Цей план втілювався і в Україні не один рік.
Ця причина політична, історична, ідеологічна. Треба бути в політиці далекоглядним, і розуміти, що такі плани починаються з поширення ідей про один народ, з серіалів, масового кіна, російської попси.
Це все інструменти, які мають зсередини відкривати ворота вторгнення на територію країни. І це росіянам успішно вдалося. В певних областях, які мають геополітичне значення найбільше для Росії, і де вони дуже добре засіяли зневагу до всього українського.
– Байден назвав Путіна вбивцею. Ви би назвали Путіна вбивцею?
– Я думаю, риторика моїх розмов з Путіним і з Медведевим всім добре відома. Мені не треба зараз погоджуватися з чиєюсь думкою чи змінювати свою.
Прикро, що тоді, коли я це говорив, дуже мало громадян це підтримували, і дуже мало європейських політиків розуміли, чому я вважаю керівництво Росії небезпечним.
– Владу часто порівнюють з важким наркотиком. Чи так це, і як ви поверталися до нормального життя?
– Думаю, питання залежності від влади – це не особливість не влади як влади, а особливість людини і її розуміння свого призначення по життю.
При мені відбувалися чесні вибори, люди могли впливати на те, хто буде представляти їх в парламенті, хто буде наступним главою держави.
Це демократія, вона не передбачає, що можна вічно перебувати при владі. На це дається тимчасовий мандат від народу, і цей час треба не змарнувати.
У мене немає жодної ностальгії за владними кабінетами.
