Петро Порошенко: Земля обітована. Довга дорога до втрати, нелегкий шлях до повернення
Земля обітована. Довга дорога до втрати, нелегкий шлях до повернення
Лютнево-березнева драма 2014 року виявилася лише фіналом майже тридцятирічної історії, в якій помилка за помилкою, прорахунок за прорахунком Україна робила крок за кроком до того, аби Крим був захоплений Росією.
Почалося все зі створення автономії рівно тридцять років тому. І хоча під законом стоїть підпис Кравчука, розумію, що тоді Україна була ще частиною СРСР і не могла не озиратися на союзний центр.
А в Кремлі, відчуваючи ризик розпаду імперії, свідомо закладали міни під майбутні незалежні держави. Так з’явилися кримський, придністровський та інші автономістські проєкти.
На початку 1992 року молодій українській державі забракло сил, а може й політичної волі усунути з посади адмірала Касатонова, який заблокував присягу Чорноморського флоту на вірність народові України.
Це рішення далеких 1992–93 років он як відгукнулися в 2014-му. А кабальний газовий контракт 2009 року мав наслідком фатальні Харківські угоди.
У середині дев’яностих, скориставшись слабкістю Росії, Україна змогла приборкати союз кримської організованої злочинності та сепаратистів.
Однак Київ зробив хибну ставку на ненадійну пострадянську еліту півострова і під її впливом з невиправданою недовірою поставився до головного союзника України в регіоні — кримськотатарського народу.
Натомість, влада заплющувала очі на те, що Крим став справжнім полігоном для обкатки ідеологем так званого “Русского мира”; крізь пальці, особливо в часи Януковича, дивилася на активність проросійських сепаратистських партій і рухів.
Ще одна фатальна помилка — порушення принципу екстериторіальності при комплектуванні Збройних Сил, Військово-Морських Сил та Внутрішніх військ на території Криму.
Глибока укоріненість особового складу у місцевий ґрунт, не дуже сприятливий для українства, призвела до того, що переважна більшість військовослужбовців зрадила при появі перших же “зелених чоловічків”.
Зокрема, і це позбавило Україну можливості застосувати силу для оборони від нападу з боку Росії.
* * *
У тому, що замисел відтяти Крим у голові у росіян народився задовго до 2014 року, сумнівів тепер немає ні в кого. Тоді ж, наприкінці зими чотирнадцятого у нас була надія.
Ми хотіли вірити, що в Криму підняла голову лише місцева п’ята колона. Що Москва її підбурює, але не наважиться на пряме військове втручання. Що шляхом діалогу з місцевою кримською елітою вдасться взяти ситуацію під контроль.
Що зможемо розвіяти міфи російської пропаганди, якими лякали пересічних кримчан. Отримавши відповідні повноваження від виконувача обов’язків президента Олександра Турчинова, 27 лютого я полетів до Криму.
У вже заблокованому російськими спецпризначенцями аеропорту Сімферополя мене вперше в житті назвали бандерівцем. Так я отримав це почесне звання, яким росіяни величали мене протягом усього мого президентства.
Вибратися з летовища, оточеного озброєними російськими спецслужбовцями, вдалося з двох причин. По-перше, добре згрупувався завдяки спортивним навичкам. По-друге, ангелами-охоронцями виявилися журналісти, які зібралися в аеропорту.
Це трохи згодом Путін вихвалятиметься деталями спецоперації з аншлюсу Криму, а того дня росіяни ще не готові були здійснити камінгаут і ховали обличчя від камер. І утримувалися від привселюдного застосування сили.
Хоча агресивним натовпом, що стало ясно з радіоперехоплень, керували аж з офісу путінської адміністрації. Десь там вештався і Гіркін. Пізніше він висловить жаль, що не застрелив мене. Мені теж шкода, що Гіркін не залишився в Криму на вічний спокій.
До Верховної Ради Криму я йшов із пропозицією створити спільну робочу групу Верховної Ради України та Верховної Ради Криму і разом відновити спокій в Криму. Безумовно і тільки на основі територіальної цілісності України.
У кількох коротких виступах, у тому числі і перед агресивним натовпом, я неодмінно наголошував, що Крим — це Україна, і ніяк інакше. Як важко було їх переконувати в очевидному, наприклад — що сотні Майдану не готують жодного маршу на Крим.
Утім, зайти до порожньої Верховної Ради (бо насправді жодних! голосувань там не відбувалося) я так і не зміг. Її вже оточили зелені чоловічки з дулами автоматів, що стирчали з-під одягу, і виразним російським акцентом — чи то московським, чи то рязанським, чи то нижегородським.
Хтозна-яким, але то була не кримська російська. Неначе автовідповідачі, вони твердили, що в приміщенні нікого нема. У той час як згідно з повідомленнями російських ЗМІ там вирувала депутатська активність і штампували антиукраїнські рішення.
З головою Верховної Ради Константиновим зустрілися в офісі його будівельної компанії. Він розвів руками — контроль за ситуацією на півострові і у Верховній Раді, мовляв, втратив.
Але, про всяк випадок, не будучи впевненим, чия візьме, спікер пообіцяв щось зробити і для України.
З висоти прожитих років ясно, що в тій ситуації альтернативи застосуванню сили не було. Але саме сил і бракувало. Армію невпинно скорочували з 1991 року. А за чотири роки президентства Януковича російська агентура остаточно доруйнувала оборону.
Від Збройних Сил залишили тільки назву. Що могли — розпродали, що не змогли вторгувати — розкурочили і розкомплектували. Шини поспускали, баки осушили, техніку вивели з ладу, людей скоротили і деморалізували.
Це мають знати усі, в тому числі й актори, які трагічної для України весни 2014 року знімалися в російській комедії і торочили, ніби ми один народ, а тепер кумедно тупотять ніжкою, хто здав Крим.
Знадобилися роки, щоб відновити армію. І потрібні ще десятиліття, щоб зміцнити її до рівня, більш-менш паритетного з російськими збройними силами. Для цього нам треба стати повноправними членами НАТО.
Наш план дій
Критичний стан військових можливостей України в 2014 році, швидке нарощування темпів мілітаризації Росією окупованого півострова та відкриття Москвою другого фронту на Донбасі — усе це фактично одразу викреслило військовий сценарій звільнення Криму.
Нам потрібна була асиметрична невійськова відповідь. Головний наголос у боротьбі за повернення Криму маємо робити на політико-дипломатичних зусиллях.
Саме тому в 2016 році я запропонував нашим партнерам ідею створення міжнародної платформи з деокупації Криму, яка знайшла підтримку в стінах Європарламенту та Єврокомісії. Це було прототипом сьогоднішньої ініціативи Кримська платформа.
До того ж важливим результатом нашої роботи на кримському напрямку з американськими партнерами стала так звана Декларація Помпео, яка міцно закріпила позицію невизнання анексії Криму Росією: “Сполучені Штати відкидають спробу Росії анексувати Крим та зобов’язуються зберігати цю політику до відновлення територіальної цілісності України”.
Усі наші подальші дії і кроки вписувалися в єдину логіку — посилення тиску на Росію на всіх “цивільних” фронтах. Ми розуміли — Крим має стати непідйомним і токсичним тягарем для Москви, а ціна окупації — постійно рости.
Ми робили все, аби Крим для наших партнерів не став винятково українсько-російським двостороннім питанням — надто далекосяжні наслідки для міжнародної безпеки має окупація та незаконна анексія Криму.
І третім пріоритетом був пошук відповіді на зростаючу морську загрозу на південних рубежах нашої держави.
Запущені судові процеси ще в перші роки окупації саме зараз влучно вистрілюють по російських окопах на Перекопському перешийку і дають можливість тримати Крим на міжнародному порядку денному.
Як це сталося з проміжним рішенням Європейського суду з прав людини в січні цього року, яке розвіяло чи не головний міф російської пропаганди про так зване “добровільне волевиявлення”.
І хоча для України це очевидна істина, але навіть попереднє рішення ЄСПЛ є добрим аргументом у діалозі з партнерами. Так само важливим було й рішення Трибуналу ООН з морського права в Гамбурзі, який зобов’язав Росію відпустити українських моряків, захоплених у Керченській протоці.
Водночас запроваджена політика невизнання, санкції, що працюють і судові процеси, що тривають, не мають створити хибного відчуття самозаспокоєння.
Нашим партнерам потрібні чіткі пропозиції щодо подальших дій — хай навіть вони спочатку зустрінуть опір, — а не ритуальні і розмиті декларації про наміри.
Йдеться про нові санкції, найперше проти тих, хто отримує вигоду від незаконної окупації, і тут “законодавцем” має виступати Україна.
Не має припинятися моніторинг порушень прав людини в Криму. Але не лише для фіксації злочинів та обговорення їх на міжнародних майданчиках Нью-Йорка, Відня, Женеви чи Страсбурга.
Зібрані докази про систематичну репресивну політику мають стати основою для нових санкцій. Не лише персональних.
Вважаю, що час починати дискусію про більш системні санкції проти режиму, який несе відповідальність за порушення прав людини, а не прості виконавці.
Не полишає Росія спроб втягнути в свою авантюру міжнародний бізнес. Але кримська прописка у будь-якого бізнесу має автоматично означати репутаційні ризики і навіть санкційні наслідки.
Так, як це днями сталося з однією де-юре сінгапурською компанією, а кілька років тому — із всесвітньо відомим німецьким виробником турбін. Це ефективний запобіжник проти легітимізації російського злочину. Іншим всім наука.
Не треба припиняти роботу і над підготовкою нових кейсів для міжнародних судових процесів, не кажучи про завершення справ, які вже розглядаються для притягнення Росії до міжнародної відповідальності.
Необхідно сконцентрувати політичні, дипломатичні та юридичні зусилля на багатомільярдні позови у міжнародних судах про компенсацію Росією матеріальних збитків за захоплене майно, не лише державне, але й корпоративне, приватне, і тут широке поле для взаємодії з українським приватним сектором.
Мілітаризація Криму — це воєнний виклик для всього регіону. Наша відповідь — неасиметричне посилення південних рубежів, розвиток Військово-Морських Сил, посилення міжнародної присутності в регіоні, в першу чергу — НАТО.
Наприкінці 2018 року робоча група, створена Конституційною комісією, напрацювала пропозиції щодо змін до розділу Десятого Конституції України. Вони мають закріпити невід’ємне право кримськотатарського народу як корінного народу України на самовизначення у складі незалежної української держави.
Саме таке право група запропонувала визнати джерелом особливого статусу Кримської автономії як невіддільної складової єдиної України. Йдеться по суті про створення у майбутньому в Криму національної автономії кримських татар.
Безумовно, з повним гарантуванням рівних прав і свобод українців, етнічних росіян та представників усіх інших етносів, що проживають на півострові.
Однак жодних зрушень у цьому питанні за два роки не відбулося, тому закликаю владу повернутися до цієї теми. В інших питаннях вона так чи інакше рухається в рамках стратегії, напрацьованої нашою командою.
Стратегія не проста, стратегія не швидка, але Крим був, є і буде українським.
У тому, що замисел відтяти Крим у голові у росіян народився задовго до 2014 року, сумнівів тепер немає ні у кого.
Тоді ж, наприкінці зими чотирнадцятого у нас була надія. Ми хотіли вірити, що в Криму підняла голову лише місцева «п’ята колона». Що Москва її підбурює, але не наважиться на пряме військове втручання. Що шляхом діалогу з місцевою кримською елітою вдасться взяти ситуацію під контроль. Що зможемо розвіяти міфи російської пропаганди, якими лякали пересічних кримчан.
Отримавши відповідні повноваження від виконувача обов’язків Президента Олександра Турчинова, 27 лютого я полетів до Криму.
У вже заблокованому російськими спецпризначенцями аеропорту Сімферополя мене вперше в житті назвали бандерівцем. Так я отримав це почесне звання, яким росіяни величали мене протягом усього мого президентства. Вибратися з летовища, оточеного озброєними російськими спецслужбістами, вдалося з двох причин. По-перше, добре згрупувався завдяки спортивним навичкам. По-друге, ангелами-охоронцями виявилися журналісти, які зібралися в аеропорту.
Це трохи згодом Путін вихвалятиметься деталями спецоперації з аншлюсу Криму, а того дня росіяни ще не готові були здійснити камінгаут і ховали обличчя від камер. І утримувалися від привселюдного застосування сили. Хоча агресивним натовпом, що стало ясно з радіоперехоплень, керували аж з офісу путінської адміністрації. Десь там вештався і Гіркін. Пізніше він висловить жаль, що не застрелив мене. Мені теж шкода, що Гіркін не залишився в Криму на вічний спокій.
До Верховної Ради Криму я йшов з пропозицією створити спільну робочу групу Верховної Ради України та Верховної Ради Криму і разом відновити спокій в Криму. Безумовно і тільки на основі територіальної цілісності України. У кількох коротких виступах, у тому числі й перед агресивним натовпом, я неодмінно наголошував, що Крим — це Україна, і ніяк інакше. Як важко було їх переконувати в очевидному, наприклад, що сотні Майдану не готують жодного маршу на Крим.
Втім зайти до порожньої Верховної Ради (бо насправді жодних! голосувань там не відбувалося) я так і не зміг. Її вже оточили зелені чоловічки з дулами автоматів, що стирчали з-під одягу, і виразним російським акцентом — чи то московським, чи то рязанським, чи то нижегородським. Хтозна яким, але то була не кримська російська. Неначе автовідповідачі вони твердили, що в приміщенні нікого нема. У той час як, згідно повідомлень російських ЗМІ, там вирувала депутатська активність і штампували антиукраїнські рішення.
З головою Верховної Ради Константиновим зустрілися в офісі його будівельної компанії. Він розвів руками — контроль за ситуацією на півострові та у Верховній Раді, мовляв, втратив. Але, про всяк випадок, не будучи впевненим, чия візьме, спікер пообіцяв щось зробити і для України.
З висоти прожитих років ясно, що в тій ситуації альтернативи застосуванню сили не було. Але саме сил і бракувало. Армію невпинно скорочували з 1991 року. А за чотири роки президентства Януковича російська агентура остаточно доруйнувала оборону. Від Збройних Сил залишили тільки назву. Що могли — розпродали, що не змогли вторгувати — розкурочили і розукомплектували. Шини поспускали, баки осушили, техніку вивели з ладу, людей скоротили і деморалізували. Це мають знати усі, в тому числі й актори, які трагічної для України весни 2014 року знімалися в російській комедії та торочили, ніби ми один народ, а тепер кумедно тупотять ніжкою, хто здав Крим.
З 2014 року ми робили все, аби Крим для наших партнерів не став винятково українсько-російським двостороннім питанням — надто далекосяжні наслідки для міжнародної безпеки має окупація та незаконна анексія Криму. Запущені судові процеси ще в перші роки окупації саме зараз влучно вистрілюють по російських окопах на Перекопському перешийку і дають можливість тримати Крим на міжнародному порядку денному.
Водночас запроваджена політика невизнання, працюючі санкції та триваючі судові процеси не мають створити хибне відчуття самозаспокоєння. Жодних зрушень у цьому питанні за два роки не відбулося, тому закликаю владу повернутися до цієї теми.
Крим був, є і буде українським!
Радіо Свобода: Мітинг 26 лютого 2014 року. Крим. Як це було (фотогалерея) . Фото © Станіслав Юрченко
Радіо Свобода: «До останнього була надія». Протестний Крим 2014 року у спогадах учасників
