Ми не маємо права досипати солі в чужі рани

Тарас Чорновіл
Тарас Чорновіл

У мене є своє ставлення до старого й кривавого конфлікту на Кавказі в Карабасі. Колись, як перший заступник голови комітету у закордонних справах по кілька разів на рік зустрічався з дипломатами й представниками діаспор обох народів. Радий, що зумів особисто попередити кілька провокацій, які на тлі дуже сильних і важких емоцій легко могли привести до кровопролиття вже на нашій землі між представниками обох громад. Дехто з однієї із них досі на мене злий, що не дав розгорнутися по повній… Я був причетний до напрацювання одного з планів можливого урегулювання, який могла б озвучити Україна. Він не був чимось унікальним, але містив чимало додаткової конкретики й мав також психологічний ухил. Тоді ним не скористалися ні українські дипломати, ні обидві сторони війни. Потім і сам зрозумів, що мої пропозиції були нежиттєздатні, бо не враховували руйнівної й провокаційної ролі Москви. Кремль не для того роздмухував і підживлював конфлікт на всіх стадіях, щоб дати якійсь міжнародній ініціативі його загасити.

Не хочу зараз тут писати своїх оцінок: хто правий, хто ні, хоча в мене є своє власне й чітке позиціонування. Я в своїй душі не нейтральний щодо цього жахіття. Але не маю права досипати солі в чужі рани. Знаю, як болісно на це реагують там і тут. А кожне слово, яке додатково розбурхує пристрасті – це зайвий деструктив і підмога не одній із кавказьких держав, а лише головному набувачу вигод від їхньої війни. Скажу хіба, що вести консультації мені було легше з азербайджанськими урядовцями й депутатами. Вони визнавали можливість компромісів, у тому числі й територіальних. Інша сторона їх тоді не допускала.

А ще, зараз, якби в нас була мудра влада, вона мала б максимально продемонструвати хоч якісь миротворчі й посередницькі ініціативи. Їх не врахують і вони не дадуть жодного результату ТАМ. Хіба спокійніше й без підозри та перестороги обидві країни будуть на нас дивитися. Але головний ефект має бути ТУТ. У нас нині на поверхні незрілий та безвідповідальний шмельц у політиці. До них точно будуть підходити представники обох діаспор. Та й самі слуги вже часто мають якісь бізнес-контакти й інтереси в обох громадах. І за пасивної позиції влади вони тут запустять детонацію протистояння обох колосальних діаспор. А азербайджанців і вірмен в Україні дуже багато. І вони вкрай активні та пасіонарні. Чітко визначена й спрямована, хоч і на ілюзорну, але миротворчу мету, позиція влади знищить три чверті поля для таких маніпуляцій українськими елітами в один чи другий бік.



А що означає ця страшна війна для тих, хто живе на Кавказі, й тих, хто звідти виїхав, але не втратив зв’язків з батьківщиною – це важко навіть уявити. Більше знаю дані з азербайджанських джерел, але й вірменські подають аналогічне. Там пройшли страшні національні зачистки в формах близьких до геноциду в його класичному визначенні. Ті (цивільні!), хто не встигли втекти до приходу озброєних формувань, виживали рідко. А в полон там не брали. Фізичне знищення було основним методом вирішення національного питання. Таке не забувається століттями й не прощається десятиліттями.

Колись на переговорах з політики Східного Партнерства ЄС в Стокгольмі мені не пощастило спробувати загладити конфлікт між парламентськими делегаціями Азербайджану й Вірменії. До відвертого рукоприкладства не допустили, так – трохи шарпанини, але енергія ненависті аж струмом била. І в обох маленьких делегаціях домінували жінки… Колись на якомусь міжнародному молодіжному форумі, коли оголосили одну з воюючих сторін і підняли її прапор, друга була готова все зруйнувати, щоб не бачити такого ненависного знамена. А то були майже діти…

І зовсім на останок. Цей приклад і пересторога вже для нас. Такий жорстокий і кривавий конфлікт із дуже глибокими душевними ранами в регіоні не один. Є ще протистояння між турками й курдами. Обидва народи мають величезні діаспори в Німеччині. Не забуду, як мені (ну, вмію я знаходити менінгіт на свою задницю й геморой на голову в будь-якій частині світу) “пощастило” опинитися в епіцентрі одного такого протистояння. Це був була осінь 1990 року. Ще до остаточного розвалу Союзу мені випала нагода потрапити на конференцію в Кельні. А там тоді ворожнеча між турками й курдами виникала частенько. І от я якогось лиха вирішив пройтися від центру до дому пішки, а на шляху лежав сумнівний “кольоровий” район. Це, лежачи на дивані, по телевізору добре дивитися на подібні конфлікти. А коли спереду ти раптом бачиш масу озлоблених людей з камінням та патиками, які біжать у твій бік, а, обернувшись, розумієш, що ззаду відхід відрізала протилежна ворогуюча спільнота… І доказуй там, що ти не верблюд. Норматив із стрибків у висоту та бігу з перешкодами я здав на відмінно, перескочив через кілька височеньких огорож, і зупинила мене лише поліція, яка мчала зупиняти кровопролиття й оточувала район.

От чогось такого в Україні між представниками обох дуже близьких і дружніх нам діаспор я бачити не хотів би. І цьому легко запобігти. Треба тільки маленької дрібнички – трошки розуму в якійсь владній головешці. А з цим у нас – напряг…


Віктор Трегубов
Віктор Трегубов

Задовбали, чесно.

Список країн, що офіційно та документовано визнали анексію Криму, є наступним:

– Афганістан,
– Венесуела,
– КНДР,
– Куба,
– Нікарагуа,
– Сирія.

Ну й Росія, звісно.

Ні, Вірменії в списку немає. Сюрприз. В мене очі кровлять дивитися на те, як купа народу додає до цього списку нові країни.

Вірменія не проголосувала в ООН за резолюцію, що засуджувала “референдум”, це так. Але там втричі довший список країн. Підтримка чи непідтримка цієї резолюції не є офіційним визнанням Криму як частини РФ – це російський наратив, який Росія намагалася втовкмачити у голови у 2014-му, щоб збільшити видимість міжнародної підтримки.

ПЛЮНЬТЕ ЦЮ КАКУ. Список країн, що справді підтримали, вище, він короткий та складається зовсім з ізгоїв. Навіть Науру цього разу не вмовили.

Окремо веселить, як, курча, одні й ті ж люди в мене у стрічці бігають із “от, вірмени голосували проти резолюції, бач, які курви”, і “от, бацька Лукашенко нам вигідний, бо він протистоїть російському впливу”. Сюрприз, Білорусь за Лукашенка теж голосувала проти тієї ж резолюції. Тільки у Вірменії Саргсяна скинули, а Лукашенко у Білорусі ще за крісло тримається.

Це перше.

Друге, люди, я розумію, що легко жити в чорно-білому світі. Але як ви гадаєте, як так сталося, що РФ є одним з основних поставників зброї до Азербайджану? Так-так, Азербайджану. І навіть із Турцією такі дивні love-hate relationship, що тут чубимося, а тут С-400 продаємо? Адже у марічкосвіті Росія начебто за Вірменію – як же так сталося, що зброя, з якої стріляють по вірменах, того ж походження, що й зброя в руках вірмен?

Відкрию страшну геополітичну таємницю.

Ключовим союзником РФ в регіоні є конфлікт. Не окрема країна, а сам факт конфлікту між ними. Він створений КДБ від самого початку (хоч і на базі дуже, дуже давнього протистояння).

Будь-яка інтенсифікація цього конфлікту грає на руку посиленню впливу РФ. І якщо Азербайджан повністю зайняв би Карабах (чого не буде через суто військові моменти), і якби вірмени пішли в контрнаступ і зайняли би ще щось. Навіть теоретична повна окупація будь-якою країною території іншої була б нечуваним подарунком РФ, бо в регіоні, де РФ здатна на малообмежену проекцію сили, могла б відбутися лише на її умовах.

Я задовбався це втовкмачувати, особливо якщо зважати на те, що це, власне, і є базова стратегія РФ не тільки в Закавказзі, а й у більшості регіонів, де вона діє на основі конфлікту між двома реально наявними сторонами.

Люди, будь ласочка, підростіть хоча б до рівню розуміння цієї схеми, вона ж надпроста. Нам це зараз конче потрібно.


Кирилл Данильченко
Кирилл Данильченко

Вы зря шутите про экспертов по Карабаху, кстати. Человек поднимает голову от лавочки и тротуарной плитки в родном районе и начинает думать о войне и политике – это же здорово. Даже пусть в формате болельщика за любимую команду.

С лавочками давно все понятно – плюс 30-40% к ценнику, с отката в контору занес и в налоговую, оставил на билборды через 5 лет. Ты сел в местном совете – к тебе приходят активисты кричать зрада, в этот раз не получилось – ты звонишь активистам. Вон машина стоит главного патриота “Кашкай” с номером 666 – заправлять её надо каждый день, и в ресторане он привык завтракать каждое утро, поэтому ганьба и банду геть. Пока плитку перестелешь везде, уже первую менять надо, пока трубы заменял, уже первые и прорвало – вечный двигатель. Была бы шея, а плитка найдется.

Мы когда в 14 году столкнулись с россиянами, часто в масштабе хутора с плиткой и мыслили. У нас политики по 30-40 лет вращались во власти, а все, чему научились – банкротить и за бесценок скупать, рисовать плюс 40% с бюджета и минуса размазывать на плательщиков налогов. И воевали как будто в 16 веке кондотьеры – это ВЭС уважаемых людей, отсюда заносят, тут мы не воюем, а это ТЕЦ надо отжать, вот тут вы будете друг друга убивать, а сюдой составы поедут. А мы будем рассказывать сказки через СМИ про торговлю на крови, и что могли взять Донецк и Луганск, да приказа не было. До сих пор многие верят.

А сейчас мы лично можем наблюдать, как Азербайджан, который 25 лет скупает высокоточное оружие у Израиля с Турцией, и им американские инструктора готовят легкую пехоту, бьется головой об высоты. В медвежьем углу с населением в 150 тысяч человек. Где Д-30, Осы и минометы самое мощное оружие. И у азеров как бы не танковая рота и механизированная рота за вчера минус. Несмотря на подтвержденные видео десятка пораженных целей с БПЛА. Воевать трудно потому что.

Усложняйтесь люди – говорите про Карабах и про Сирию, и про Ливию. Про что хотите, про то и говорите. Даже если это будет чушь во многом. Хорошо поднимать нос над пасками, салатами, плиткой и зрадой с перемогой. Хотя бы чтобы вам свадебные фотографы и Овны не рассказывали про АТО в Турции за часы, и как надо в Севастополе флот топить. А там может вырастет поколение политиков, которым будет интереснее что-то, кроме распила на крышах и утеплении.

Поділитися:
Share

Усі відео
  • Усі категорії