Я більше не вірю в щирість інших людей

Сім останніх років майже зруйнували моє особисте відчуття болю в питаннях, що стосуються трагедій незнайомих людей

Не знаю, в чому причина.
Чи то така захисна реакція, спроба закритися в “будиночку” на фоні постійних трагедій і вбивств українців. Просто, щоб не зійти з розуму, стараєшся не зациклюватися на цьому і йти далі. Жити далі.

Чи то причина в тому, що я більше не вірю в щирість інших людей, які типу співчувають і оплакують.
Не вірю, бо надто сильного болю завдали люди, в щире співчуття яких я повірив свого часу.
Люди, які оплакували вбитих на очах всього світу дітей на Майдані, 5 років маніпулювали тим, що ніхто не сидить (хоч йшли суди, вбивці були за ґратами), а потім як ішаки повторювали дічайші штампи про те, що правильно вимінювати вбивць на таксистів, яких бамбаські макаки наловили на КПП.
Потім ті ж ішаки мовчали в трубочку, забувши про те, яке цінне життя кожного солдата, коли нелюдською смертю помирав зраджений і покинутий Ярослав Журавель.

То ж не вірю я, що це все щиро.
Що за черговими співчуттями та свічками в фейсбуці буде якась людська реакція. Реакція, притаманна людям.
Не вірю я, що люди, в більшості їх випадків, які сьогодні так співчувають вбитим, завтра на виборах не будуть голосувати за їх вбивць тільки тому, що їм хочеться посміяться або “дішовой” московской ковбаси.

Я розумію, що це все не правильно. Бо я змішую в один котел всіх, в тому числі й тих, кому болить.
Але не можу себе пересилити і знову повірити в щирість і послідовність загальної маси “співчувальників”.
І може це й правильно, бо ж не бачу жодних ознак, що ці люди хоч щось усвідомили.