Гібридна війна Москви проти світу: агент хаосу
Публікуємо переклад статті у канадській Globe and Mail з сайту Radio Lemberg
Mark Mackinnon, The Glode and Mail, 20.06.2020
переклад українською — Петро Козак
Шість років тому у Криму однієї темної ночі перед моїм авто з’явилися озброєні люди в масках.
А що 15 років до цього я вже висвітлював деякі епізоди війни Московії проти Чечні, то я відразу впізнав в цих озброєних людях московських спецпризначенців. Вони були не лише добре натренованими, а й носили відповідні ще зовсім новенькі чорні чоботи. Їхню позицію посилював цілий бронетранспортер, який дуже складно просто так надибати звичайним ополченцям.
Тоді я думав, що це справжня сенсація та новинна бомба. Я поспішив викласти на веб-сайт The Globe and Mail свою сенсацію: Біля військової бази у Севастополі помітили московських солдат, які, схоже, захоплювали стратегічні позиції в іншій частині півострова Крим, над яким Україна стрімко втрачала контроль.
А пізніше полізла дезінформація. Кремль заперечив, що хоча б один московський вояк покинув свою базу. Інші кореспонденти згодом проїжджали повз той самий контрольно-пропускний пункт на дорозі Сімферополь-Севастополь та бачили лише різношерстих «ополченців» на тому місці, де я раніше бачив солдат. Тепер уже і я сам почав сумніватися у побаченому мною перед цим, через що у моїй відразу відредагованій тоді статті на веб-сайті The Globe and Mail досі йдеться про «підтримуваних Москвою бойовиків» на дорозі цієї ночі.
Менш ніж за місяць після цього я вже стояв на Червоній Площі у Москві та слухав промову Владіміра Путіна з оголошенням про анексію Криму. «Расія! Расія!» – кричала юрба навколо мене.
І лише через рік, у день річниці анексії Криму, головної історичної на сьогодні заслуги Путіна в його очах, президент Московії визнав, що навесні 2014 року в Криму справді діяли московські спецпризначенці. Тоді, коли я почув про все це від самого пана Путіна, я нарешті повністю повірив у те, що бачив на власні ж очі.
Москва
Сум’яття, туман війни весь час є центральною частиною людського конфлікту. Але ніхто ще в історії не здогадався використовувати його саме так, як пан Путін, що вже 20 років керує Московією та проводить практично нескінченні серії війн проти своїх ворогів і в Московії, і за кордоном.
Ця тактика допомогла зробити з посереднього агента КДБ (якщо це, звісно, вся правда) лідера, який керує Московією настільки ж довго, наскільки правив востаннє Йосиф Сталін. За керівництва Путіна дезінформація допомогла повернути розділеній та зануреній у хаос країні статус однієї з найпотужніших сил. І цей статус Кремль покаже уже цього тижня, бо Московія готується до великого військового параду, який стане першою важливою геополітичною подією з початку пандемії COVID-19.
Проте, попри ряди танків, солдат та ракетних установок з міжконтинентальними боєголовками, які є частиною святкування 75-ї річниці перемоги над нацистською Німеччиною, цей парад не покаже тієї зброї, яку Московія вже два десятки років використовує найефективніше.
Путін змінив наш світ, вправно розмивши межі між фактом і вигадкою, правдою і брехнею. Чи справді ісламські екстремісти з Чечні підірвали сотні сплячих у багатоповерхівках людей у 1999 році, перш ніж Путін відправив туди війська, щоби покарати націю зрадників? Чи справді 15 років по тому мешканці Криму просили Путіна насильно анексувати їхню землю, щоби врятувати їх від так званого «нацистського режиму» в Україні?
Питання не закінчувалися. Чи справді президент Башар Асад є простим лідером, який бореться проти «тероризму» в Сирії за допомогою військово-повітряних сил Московії? Чи справді всі смерті критиків Путіна в Московії є лише серією непов’язаних між собою інцидентів, про які сам президент нічого не знає? Чи можна вважати «русофобією» саме припущення втручання Кремля в американські президентські вибори 2016 року?
Якщо ви всі останні два десятки років велися на кремлівську пропаганду, то можете відповісти «так» на всі ці п’ять запитань вище. А навіть, якщо ні, то реальна відповідь уже не має значення. Справжня, дуже відчутна правда в тому, що Путін зробив те, що хотів у кожному згаданому випадку, і на ходу змінив нашу реальність.
Ще одна сувора правда після двадцяти років президентства колишнього агента КДБ Путіна, якого через дуже туманне минуле навіть назвали «Людиною нізвідки», полягає в тому, що він перемагає.
Військовий парад у середу мав би стати тріумфом, а такі світові лідери, як президенти Китаю Сі Цзіньпін та Франції Еммануель Макрон мали би стояти поряд з Путіним на Червоній площі, по якій повз них маршуватиме армія, що окупувала Крим.
Через пандемію COVID-19 на святкуванні буде менше лідерів, однак мало хто може сьогодні ігнорувати Кремль. Наступні плани Путіна є головною причиною неабиякого хвилювання не лише всередині Московії чи серед її найближчих сусідів, але й на теренах Близького Сходу, Балкан, Афганістану, а також закутків Африки, де московський президент відновив більшість того впливу, який колись мав над цими територіями Радянський Союз.
Такі країни, як Україна та Сакартвело, які прагнули пов’язати свої долі із Заходом, натомість було занурено в «гібридні війни» – ще одне чорне творіння Путіна, яке поєднує в собі насилля, пропаганду та інші дестабілізуючі дії, якими Кремль паралізує економіку і політику обох країн, залишаючи їх залежними від Москви. Опинившись перед загрозою втратити свого давнього союзника в Сирії, Путін відправив на порятунок хиткої диктатури Асада свою армію. Це підсилене хвилями пропаганди вторгнення зробило Московію ключовим гравцем на всьому Близькому Сході: від Лівії до Ірану. Тим часом розслідувачі у США та Великій Британії досі намагаються з’ясувати, наскільки великою була роль московських «операцій впливу» у виборі Дональда Трампа президентом США та рішенні Великої Британії на референдумі 2016 року покинути Європейський Союз.
Ми живемо на створеній Кремлем піраміді сум’яття, у світі, де багато людей за чисту монету сприймають ті «альтернативні факти», які створила Москва. Серед них є й теорії змов, мета яких – поставити під сумнів правду про використання силами Асада хімічної зброї в Сирії чи правду про відповідальних за збиття малайзійського Боїнга MH17 над частиною східної України, яку контролюють підтримувані Кремлем бойовики.
Ті, хто знають Путіна особисто, кажуть, що його світогляд є сформованим не лише його перебуванням в лавах КДБ, а й тим фактом, що він є дитям СРСР. «Справа не в нашій професії. Це наше покоління, – сказав Алєксандр Міхайлов, генерал-майор КДБ та ФСБ у відставці, який каже, що підтримує дружні стосунки з президентом. – Ми виросли у Радянському Союзі. Це та картинка світу, яку була перед очима».
Міхайлов каже, що Радянський Союз створив ціле покоління московитів з Путіним на чолі, які є готовими терпіти всілякі негаразди, як наприклад запроваджені через анексію Криму санкції Заходу, заради досягнення національних цілей. «Ми знаємо, що таке Холодна війна, і як пережити її».
Вплив цього радянського спадку можна було побачити цього тижня, коли Путін написав для американського видання National Interest величезну статтю, в якій він спробував переінакшити історію Другої світової війни. За його версією, Сталін не мав іншого вибору, як на початку війни підписати пакт про ненапад з нацистською Німеччиною. Він також звинувачує Польщу у подіях, які призвели до розколу союзу нацистів та совєтів, і сказав, що анексія СРСР балтійських країн відбувалася згідно з «міжнародними та державними законами».
Путін пише, що світ мав почекати, щоби зрозуміти це. «Нам усім потрібна правда та об’єктивність… Ігнорування уроків історії точно призведе до неминучих наслідків».
Якщо історія сформувала його світогляд, то КДБ відповідає за його загадковість, каже Міхайлов. Неможливість Заходу прочитати плани Путіна дозволила Московії здивувати світ своїми військовими вторгненнями в Сакартвело, Україну та Сирію.
Фьодор Лук’янов, головний редактор московського журналу з міжнародної політики «Московія в глобальній політиці», каже, що Путін скоріш є тактиком, а не стратегом. Він любить до кінця приховувати свої перед тим, як до них вдатися.
«Він дуже тверезо мислить про те, як усе працює. Він не має жодних ілюзій чи ідеології, лише суцільний прагматизм, – каже Лук’янов. – Він дійсно вірить, що будь-що може трапитися і єдиний правильний підхід – це готуватися до практично всього, готуватися реагувати та змінювати свою позицію, якщо станеться щось важливе».
Путін та його маніпуляції правдою, схоже, залишаться з нами ще на деякий час. А що в 2024 році має завершитися термін президентства Путіна, Кремль запропонував зміни до конституції, які теоретично дозволять Путіну залишитися при владі ще на десять років. З контрольованими Кремлем ЗМІ та забороною політичній опозиції збирати мітинги через пандемію результат референдуму 1 липня стосовно нової конституції вважають простою формальністю.
«Людина нізвідки» зробила з себе одного з найважливіших політиків у світі. А як саме це сталося залежить від тої версії історії, в яку ви вірите.
Дрезден, Німеччина
Туман недоведеної напівправди починається ще до того, як Путін став публічною фігурою. Він народився у Ленінграді (сьогодні Санкт-Петербург) та почав своє сходження до влади у КДБ, всесвітньо відомому органі колишнього СРСР, в якому, напевно, він і виплекав свій смак до обману. Путін пішов на роботу у КДБ у 1975 році, практично відразу після випуску з Ленінградського державного університету, де він вивчав право. А вже в кінці 1980-х його призначили у Дрезден – промислове місто у Східній Німеччині, де, за його словами, він працював простим оперативником.
У своїх мемуарах «Перша особа», яку Путін написав після приголомшливого рішення Бориса Єльцина 1 січня 2000 року про відставку та призначення колишнього кадебіста президентом, новий лідер Московії описує життя у скромному домі неподалік від представництва КДБ у місті. Разом з тодішньою дружиною Людмилою вони могли прямо з вікна дивитися на те, як у дитячому садку грається їхня донька.
Ідеальний комуністичний світ Путіна розвалився у 1989 році, коли разом з Берлінським муром почав руйнуватися і контроль Радянського Союзу над Східною Європою. 5 грудня того ж року Дрезден приєднався до народного повстання. Кількатисячний натовп оточив місцевий офіс Штазі — секретної поліції Східної Німеччини, яку тоді всі боялися, а згодом повністю захопив будівлю. Невеличка група з кількох десятків людей рушила маршем на аванпост КДБ.
Те, що сталося потім, або справді було одним із вирішальних моментів у житті Путіна, або він та його оточення про це просто вигадали згодом. Коли натовп зібрався біля офісу КДБ, Путін вийшов їм назустріч сам. Досконалою німецькою мовою він сказав їм, що ця будівля є власністю Радянського Союзу, і що солдати розстріляють будь-кого, хто перетне межу.
Він блефував. У своїх мемуарах Путін каже, що офіцери КДБ у Дрездені не те щоб не мали наказ стріляти, вони взагалі не мали жодних наказів.
«Ми не могли нічого зробити без наказу з Москви. А Москва мовчить». Путін каже, що так йому відповіли на прохання відправити їм місцевий загін Червоної Армії. Він далі пише: «Склалося відчуття, що країни вже більше не існує. Що вона просто зникла».
Більшість історії є схожою на правду. The Globe and Mail віднайшло ідентифікаційну картку Путіна в архівах Штазі, які тепер відкриті для громадськості. Герберт Ваґнер, мешканець Дрездену, який був одним з лідерів протестів, а згодом і мером міста, сказав, що його друг, який жив неподалік від будівлі КДБ, впізнав у Путіні того чоловіка, що вийшов до натовпу 5 грудня 1989 року.
Все, що є поза цими підтвердженими фактами, заховано в тумані. За деякими свідченнями, зокрема документальним фільмом 2009 року, який показали на московському державному телебаченні, Путін розмахував пістолетом, коли переконував протестувальників відступити. Пан Ваґнер каже, що не пам’ятає нікого зі зброєю тієї ночі.
І ще, чому Путін вирішив звернутися саме до натовпу в цю ніч, а не його командира? The Globe and Mail поговорило з одним колишнім членом Штазі, який разом із Путіним інспектував військові установи. Ці двоє в останні дні Холодної війни розробили контррозвідувальні заходи для захисту установ від шпигунів НАТО. Цей офіцер сказав нам, що його особистий досвід роботи з майбутнім президентом Московії відрізняється від усього, що про нього офіційно відомо громадськості.
За словами офіцера, Путін був не простим оперативником, а цілим керівником відділу КДБ у Дрездені, і він жив не у скромній квартирі, звідки дивився за своєю донькою в дитячому садку, а у просторій віллі, зарезервованій для високопосадовця КДБ у цьому місті. Колишній офіцер каже, що знає про це, бо часто забирав Путіна з цієї вілли та возив його військовими об’єктами у східній Німеччині.
«Він був справжнім босом. Точно кажу», – стверджує колишній офіцер Штазі. The Globe and Mail не розкриває його особи, бо його сусіди не знають про його колишню роботу (архіви Штазі підтверджують, що 61-річний чоловік справді працював у таємній поліції Східної Німеччини під час перебування Путіна на службі у Дрездені).
Як доказ, колишній працівник Штазі показує на вітальні листівки з днем народження (теж зберігаються зараз в архівах), які голова дрезденського Штазі – Горст Бом відправляв Путіну кожного року. Простий оперативник точно не мав би до себе такої особливої уваги.
«Від щирого серця бажаю вам досягти ваших важливих цілей у боротьбі проти нашого спільного ворога», – написано в листівці, надісланій Путіну 7 жовтня 1987 року, коли офіцеру КДБ виповнилося 35. Внизу надрукованого листа вручну ще написано відправникові нотатку, щоби не забути про квіти та келих для пива. Горст Бом покінчив самогубством у лютому 1990 року, за кілька місяців до зникнення тої країни, якій він служив.
На питання, чому Путін у своїх мемуарах назвав себе простим оперативником та не сказав, як було насправді, колишній офіцер Штазі здвинув плечима: «Він – геній. Не здивований, що він зараз є президентом».
Лондон
Сьогодні нелегко зустрітися з Ахмедом Закаєвим. Колись високопоставлений член чеченського повстанського руху, його спікер у час війни, а тепер прем’єр-міністр невизнаного уряду у вигнанні, зі зрозумілою обережністю думає, з ким зустрічатися і на яких умовах. Противники путінського режиму, а особливо чеченці, мають довгу історію часто загадкових смертей, а деколи смертей цілком зрозумілих.
Після довгого листування емейлами з посередником час зустрічі нарешті настав. З міркувань безпеки локацію зустрічі мені повідомили лише під ранок, коли мало відбутися інтерв’ю.
Ми зустрілись з паном Закаєвим у його кабінеті у підвалі його дому в Лондоні, де він проживає з часу свого вигнання 2002 року. Стіни його скромного робочого місця заповнено світлинами Московії та Чечні іншої ери. На одному фото Закаєв сидить разом з чеченською делегацією за столом навпроти пана Єльцина, тоді дві сторони домовилися про кінець «Першої чеченської війни».
Проте, мир підійшов до кінця у вересні 1999 року, коли хтось почав підривати житлові будинки в Московії. Чотири великі вибухи того місяця, два в Москві, ще два у містах на півдні країни, вбили 367 людей.
Ледь не сталася і п’ята атака. 22 вересня 1999 року мешканець одного з житлових будинків у Рязані, місті за 200 кілометрів на південний схід від Москви, забив у тривогу, коли помітив, як троє чоловіків несли до підвалу дому великі сумки. Тоді приїхала міліція та арештувала трьох чоловіків, які, як виявилося, були не чеченськими екстремістами, а агентами ФСБ, наступниці КДБ, якою Путін керував ще місяць перед цим.
Загнана у глухий кут, ФСБ почала не надто переконливо заявляти, що рязанський інцидент насправді був «навчанням», і що в клунках, які несли у підвал, насправді була не вибухівка, а цукор. Новопризначений прем’єр-міністр Путін дуже швидко звинуватив у всіх вибухах Чечню та відправив московську армію перемогти напівнезалежну чеченську державу, що відразу зробило з нього найпопулярнішого політика в країні.
Московія мала відновити свій контроль над Чечнею та виправити той гіркий досвід (один із найганебніших), який переживала країна під час руйнівних 1990-х. Після десяти років невмілого правління Єльцина, з його вічно новими прем’єр-міністрами, яких швидко забували, країна тепер отримала сильного рішучого лідера, якого, за переконаннями багатьох московитів, країна і потребувала. Вже через кілька місяців Єльцин подав у відставку та оголосив Путіна виконувачем обов’язків президента.
З того часу ця Людина Нізвідки і тримає в своїх руках владу.
«Ці атаки скерував сам Путін. Не (наступник Путіна на посту глави ФСБ Ніколай) Патрушев, а Путін. Він був головою ФСБ, — каже Закаєв».
Як доказ, Закаєв перераховує імена противників президента, які звинуватили ФСБ у плануванні атак 1999 року. Алєксандр Лєбєдь, колишній генерал та політик, був «майже переконаним» у тому, що це влада спланувала ті вибухи. У 2002 році він загинув у трощі гелікоптера. Депутата Держдуми Сєрґєя Юшенкова, який розпочав розслідування підривів, застрелили біля його дому у 2003 році. Журналістка Анна Політковская, яка нещадно розкопувала справи ФСБ у Чечні, теж загинула від пострілів у Москві 2006 року. А вже через місяць колишній агент КДБ Алєксандр Літвіненко, що написав книгу «Підірвати Московію» про ті п’ять вибухів, помер від отруєння радіоактивним полонієм у Лондоні.
«Вони всі мертві, – сказав Закаєв. – Все це було частиною спецоперації «Наступник».
Операція «Наступник» звучить, як конспірологічна теорія, але вона насправді була в 1999 та 2000 роках. Такою неофіційної кодовою назвою кремлівські політтехнологи охрестили своє завдання змінити думку московитів на користь Людини Нізвідки. Незабаром сірий кардинал, про якого могли чути лише кілька московитів, став рішенням для всіх проблем держави. Там, де Єльцин програв «Першу чеченську війну», Путін приніс військову перемогу. Де були фінансові кризи 1990-х років, новий президент приніс таку бажану московитами стабільність.
Маріна Літвіновіч була частиною тієї спецоперації. Будучи членом групи «Фонд ефективної політики», який був дорадчим органом Кремля у стратегії зв’язків з громадськістю, вона мала створювати так звані «темники», «рекомендації» для ЗМІ про те, як висвітлювати нового президента. Спочатку ці інструкції надсилали лише тим медіа, яких контролювали дружні до Кремля олігархи. Але, коли Путін почав поглиблювати свою владу, а Кремль знищив усі критичні засоби масової інформації, «темники» розсилали вже кожній впливовій телевізійній станції в країні.
«В той час ці темники стали справжніми інструкціями пропаганди, – пригадує собі пані Літвіновіч, коли ми зустрілися з нею у московському кафе. – Вони повністю виключали справжню журналістику, де ти маєш давати різні думки та точки зору. Все це вважалося просто взагалі непотрібним».
Літвіновіч каже, що «Друга чеченська війна» була навмисно спровокованою. Документальний фільм, в якому розслідуються вибухи 1999 року, не дозволили пускати в ефір, як і всю критику війни. Замість цього московитів посадили на дієту національної пропаганди, яку підтримувалось лише світлинами Путіна в ролі «людини дії», де він сидить у кріслі другого пілота в кабіні московського винищувача, що сідає на посадку у захопленій чеченській столиці – місті Грозному.
Цей рецепт Путін повторює знову і знову вже двадцять років. Різні версії «правди», затуманення розуму націоналізмом, підозрілі смерті та військовий тріумф.
П’ятнадцять років після вибухів житлових будинків у Москві, коли я їхав головною дорогою Криму, я почав думати про ці торби з цукром у Рязані. Я почав думати про те, як двомільйонне населення цілого півострова затягнуло у промосковську лихоманку контрольованих Кремлем телевізійних станцій, які невтомно просували меседж, що революцію в Києві задумали «нацисти», щоби змести всі сліди московської мови та культури в Україні. Цим наративом навмисно перебільшували роль праворадикальних націоналістичних організацій, які підтримували революцію.
«Якби Путіна зупинили в Чечні, то не було б воєн ні в Сакартвело, ні в Україні, ні в Сирії, – сказав Закаєв, перш ніж його перервав телефонний дзвінок від Марії Літвіненко, вдови убитого екс-кдбіста. – Історія тоді б пішла зовсім інакше».
Москва
Коли світ очманів (принаймні у 2016-му точно) від московського онлайн-вторгнення у західні вибори, ніхто не був більше здивованим, ніж пані Літвіновіч. Саме вона вважається тією жінкою, яка навчила Владіміра Путіна користуватися Інтернетом.
У 2001 році пані Літвіновіч була одним з молодих облич президентської адміністрації. Їй дали завдання підготувати тоді 49-річного президента до онлайн-сесії запитань від виборців на кремлівському веб-сайті.
«Все це сталося у веселому місці, ситуативній кімнаті під Кремлем. Це був ніби знімальний майданчик. Але, наскільки я зрозуміла, там була військова кімната, альтернативний центр командування для армії», – пригадує Літвіновіч.
За її словами, їй дали пів години для того, щоби підготувати президента до онлайн-сесії. Google тоді все ще перебував у зародковому стані, але Літвіновіч показала Путінові, як користуватися Yahoo! та його московським еквівалентом — Yandex.
«Я намагалася пояснити все так, щоби він зрозумів. А що він працював у ФСБ і розумів, як працюють бази даних, я сказала, що інтернет – це величезна база даних, де ти можеш знайти все, що завгодно… Ми шукали деякі речі, але я не побачила якоїсь зацікавленості з його боку».
І справді, попри те сум’яття, яке Московія посіяла онлайн, сам Путін ніколи не використовував e-mail, вже не кажучи про соціальні мережі. Поки Трамп розкидується своїми поглядами у Twitter, Путін взаємодіє з громадськістю лише через формальні прес-релізи на веб-сайті Кремля, плюс телемарафон – багатогодинна прес-конференція з журналістами кожного грудня.
«Ніхто не може вгадати, що Путін думає чи планує, – сказав колишній агент КДБ Міхайлов в інтерв’ю, яке провели в московському офісі очолюваної ним асоціації ветеранів спецслужб. – Ви не можете грати в карти з Путіним, бо в його задній кишені завжди є шість джокерів».
В інтернеті джокерами називають тролів, анонімних твітер- та фейсбук-акаунтів, які перетворюють дискусії та своїх опонентів у бруд та сіють сумніви в тому, що реально, а що ні. І ніхто не використовує їх так, як путінська Московія.
Ту версію гібридної війни, яку Москва розгорнула в інтернеті, підтримують «ферми тролів», на яких працівникам платять за прокремлівські меседжі, які постять в анонімних офісах на всіх можливих платформах. Найвідомішою з цих ферм є «Аґенція Інтернет Досліджень» у рідному місті Путіна – Санкт-Петербурзі, якою формально володіє один із найближчих помічників президента – Євґєній Пріґожин.
У 2018 році спецпрокурор Роберт Мюллер з ФБР звинуватив Пріґожина та його Аґенцію у «розгортанні справжньої інформаційної війни проти США».
Але найбільше шкоди завдано московській демократії.
Коли Путін вперше став президентом, він також міг взяти в народу великі повноваження. Операція «Наступник», яку розглядали суто як політичну кампанію, досягла своєї мети, коли широкий загал московитів переконали в тому, що Путін представляє такі потрібні для країни зміни. Президентські вибори 2000 року мали багато вад. Путінові тоді допомогли президентські адміністрація разом з могутніми олігархами, і він переміг, здобувши 53% голосів. І попри те тоді здавалося, що Московія є новою демократичною країною.
Вже мало хто казав те саме через чотири роки. Перший президентський термін Путіна був повним скандалів та провалів. Найбільше запам’яталися затонулий підводний човен «Курськ» з ядерними боєголовками та смертельна ситуація у московському театрі, де чеченці взяли людей у заручники, і де при штурмі спецпризначенців загинуло більше 200 осіб. Але ЗМІ тоді були повністю під контролем Кремля, тож Путін отримував від них лиш похвалу і мало критики. Без серйозної політичної опозиції Путін одержав перемогу у виборах 2004 року, набравши 71% голосів.
Кожні наступні вибори Московія все далі віддалялася від демократії, навіть якщо кремлівська пропаганда говорила московитам інакше.
У 2008 році Путін залишив посаду президента та сів у крісло прем’єр-міністра, щоби дотриматися конституційного правила двох послідовних президентських термінів. Головним досягненням роботи Дмітрія Мєдвєдєва в той час було подовження президентського терміну з чотирьох до шести років, щоби таким чином Путін, повернувшись до влади у 2012 році, міг просидіти на посаді вже аж до 2024 року.
І навіть цього виявилося недостатньо. У січні 2020-го Кремль представив запропоновані зміни до конституції, які, найімовірніше, дозволять Путіну залишатися при владі ще десять років після 2024-го. І хоча рейтинг Путіна серйозно падає цього року (59% у квітні цього року порівняно з 82% минулого року), результат референдуму вже наперед відомо.
Бонн, Німеччина
Один із найгнучкіших маневрів Путіна – це переконати московитів і багатьох навіть за кордоном країни в тому, що це він є тією єдиною персоною, яка може зберегти Московію єдиною. В багато чому це можна назвати самоствореним пророцтвом.
Націлюючись на незалежні медіа та ліберальних політиків, Кремль створив систему, де єдині партії, яким дозволено існувати, це або пропутінські партії, або фальшива опозиція з ультра-ліваками чи ультра-праваками. Посил був простим, але дієвим: Кремль не підтримують хіба фашисти чи комуністи.
Але, як і багато путінських історій, це було лише наполовину правдою.
Станіслав Бєлковскій, колишній політтехнолог Кремля, який зараз надає послуги розрізненій опозиції, каже, що Борис Єльцин міг змінити курс Московії 20 років тому, якби обрав молодого та харизматичного реформатора Бориса Нємцова своїм наступником, якому просто не пощастило стати заступником прем’єр-міністра у 1998 році, коли якраз почалася фінансова криза.
Практично неможливо уявити собі сьогоднішню Московію, якби Нємцов, що потім став одним з найбільш відвертих опонентів кремлівського авторитарного режиму, став президентом замість Путіна. Така можливість остаточно зникла у 2015 році, коли 55-річного Нємцова застрелили на мості неподалік від кремлівських червоних стін.
Його донька Жанна покинула країну невдовзі після похорону. Вона отримувала різні погрози через критику розслідування смерті батька. У 2017 році за вбивство засудили п’ятьох чеченців, але Нємцова стверджує, що замовників так і не покарали.
Пані Нємцова прямо не звинувачує у смерті свого батька самого Владіміра Путіна. Але вона каже, що нещадна пропаганда, яка мала розпалити національну ідею московитів після анексії Криму та конфронтації зі Заходом, зіграла свою роль.
«Люди були дійсно злими. Можна сказати, що в повітрі літала справжня ейфорія. Мало людей протистояли цій політиці стосовно Криму. Ті, хто її критикували, зокрема і мій батько, зазнавали атак, їх називали «національними зрадниками», – сказала Нємцова у Бонні, де вона донедавна працювала журналістом москвиномовного відділу німецького державного ЗМІ – Deutsche Welle.
«В тій атмосфері справді було дуже важко вижити. Ця пропаганда частково і призвела до того, що трапилося з моїм батьком. Ті, хто спланували вбивство, думали, що це найкращий момент позбутися політичних опонентів. І вони мали рацію».
Але Московія, сказала далі Нємцова, знову змінюється, і ці зміни вже не може контролювати ні Путін, ні його машина пропаганди. Нємцова каже, що та хвиля патріотизму, яка спочатку вибухнула після анексії Криму та успіхів у Сирії, пройшла, а замість неї з’явилися хвилювання через падіння рівня життя. Багато московитів починають задумуватися, чому їхня влада може дозволити собі відправляти солдатів та винищувачі у Сирію, але не може дати своїм громадянам гідних послух з охорони здоров’я в багатьох регіонах Московії. Ці питання стають дедалі боліснішими особливо зараз, коли Московія є однією з тих країн, які найбільше постраждали від коронавірусної пандемії.
Говорячи ще до спалаху пандемії та ще до падіння путінських рейтингів, Нємцова передбачила, що московити почнуть виповзати з туману дезінформації та питати себе, а чи справді останні 20 років були хорошими для них. «Тактично Путін має деякі перемоги, – каже Нємцова. – Але стратегічно ми є лузерами».
Ілюстрація Globe and Mail
