П’ять років українській декомунізації
Сьогодні вже стукнуло цілих 5 років від підписання Порошенком так званого “декомунізаційного пакету законів”. Одна з публічно найвідчутніших та комплексних реформ після Революції Гідності. Відчуй себе старим, що називається.
При згадці “декомунізації” кожен уявляє чи то один закон, чи кілька незрозумілих, тож нагадаю, що мова про наступні чотири закони:
1. “Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті”;
2. “Про увічнення перемоги над нацизмом в Другій світовій війні 1939–1945”;
3. “Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років”;
4. “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки”.
Усі в сукупності, вони змінили ландшафт історичних та ідеологічних наративів в Україні. Звісно не одразу й далеко не остаточно. Це постійний рух, процес, у який треба вкладатись.
І спочатку декларативно, але зусиллями УІНПу, громадського сектору, низки рухів, середовищ та організацій, але ці закони почали виконувати на місцях, пришвидшився процес переосмислення 8-9 травня, було змито в унітаз тисячі комуністичних топонімів, відкрито доступ до масивів архівних даних і т.д. Радий, що довелось попрацювати і знати багатьох творців цієї реформи 🙂 .
І якби ці зміни були впроваджені не в 2015-му році, а одразу після відновлення Незалежності, можливо, історія нашої держави пішла би іншим, більш україноцентричним шляхом, подалі від усього радянського тягаря та російських тисків. Жаль, що ми йшли до цього так довго. І впровадили аж після боротьби з режимом Януковича та з початком відкритої війни з Росією. Але бодай так. 5 років – достатній проміжок часу для оцінки та висновків.
Ну і дрібний, але приємний бонус – у ватанів та ворогів української державності досі жопи горять просто до небес від однієї згадки “декомунізації” та всіх її похідних.
