Не жди сподіваного, Вова. Його не буде
Можемо щиро порадіти за прибічників президента Зеленського – у них свято. За даними опитування соціологічної групи «Рейтинг», підтримка президента Зеленського за два тижні зросла на 10%. Я навіть не буду глузувати з достовірності даних «Рейтингу». Я про інше.
Чесно відповімо на питання – чи були підстави, аби рейтинг президента Зеленського зріс? Так, були. По-перше, це зустріч в Норманському форматі, по-друге, це заява про розкриття убивства журналіста Шеремета і арешт нових підозрюваних – волонтера і ветерана АТО/ООС, чию пісню «Тихо прийшов – тихо пішов» співають 4 з кожних 5 ветеранських компаній. Обидві події ідеально вкладають в міфологему, яку влада прищеплює суспільству останнім часом – президент Зеленський намагається за всяку силу зупинити війну без шкоди для країни, а заважає йому «войовнича меншість» та інша розчарована «біомаса», за словами президентського родителя.
Є факт – президент Зеленський від позицій часів президента Порошенка у Парижі не відступив. Різними нюансами типу формули Штайнмайєра прибічник Зеленського знехтує – треба ж зрештою йти на якийсь компроміс?! «Войовнича меншість», яка «заважала вести переговори з Путіним» (за словами голови ОПУ Андрія Богдана і самого Зеленського), виявилася «замішана» у вбивстві Шеремета, що ще раз доводить, що всі вони – «безбашенні ПТСРники», «15 тисяч бандитів Порошенка» і, взагалі, особи соціально небезпечні. Чого з ними рахуватися, мовляв? Вова – молодець. Вова нас до миру веде. Хіба не логічно?
Логічно, відповім я. Але саме від цієї логічності на місці Банковою я вже б не спав ночами і судомно шукав би вихід. Бо логіка ця аж надто нагадує той вертикальний зліт, за яким наступає таке саме вертикальне падіння.
По-перше, я категорично не сприймаю ставлення до пересічних українців як до впертих пораженців, якими їх часто бачать мої однодумці. Шановні, якби було так, не було б в Україні Майданів 2004 і 2014 рр., а російські танки уже стояли б на Хрещатику. Ні, не хочуть українці миру от геть чисто будь-якою ціною аж до національного приниження та капітуляції перед Москвою. Все складніше – частина патріотичних українців щиро переконані, що президент Порошенко наживався на війні і тому не міг домовитися з Путіним, а Зеленський не наживається і тому домовиться без шкоди для України. Цю частину прибічників Зеленського чекає шалене розчарування – війна не завершиться. Путін заявляє, що українське Причорномор’я – «ісконно-русская зємля», Москва та її маріонетки з ДиРи відверто заявляють, що їхня мета – посадити Зеленського за стіл переговорів з ватажками ДиРи і ЛиРи, й відтак подати війну як громадянський конфлікт всередині України. Допоки цього не станеться, наші хлопці гинутимуть надалі.
По-друге, існує така реальність. Я дуже гарно пам’ятаю, як під час боїв у Донецькому аеропорту і біля Дебальцевого соцопитування показували, що більшість українців пріоритетом називали свій власний добробут. Сумна реальність полягає в тому, що у волонтерському русі участь взяв кожен 4-й українець, в той час як 3 з 4 «втомлювалися від війни» вдома на диванчику. І от для цієї частини виборців Зеленського закінчення війни означає цілком реальну річ – зменшення військових витрат, що мусить привести до зростання їхнього власного добробуту. А саме цього не буде. Не буде, тому що не буде зменшення військових витрат – війна не закінчиться. Не буде, тому що через шашні ЗЕкоманди з Коломойським грошей Україні не дає МВФ. Не буде, тому що вже бюджет цього року під загрозою зриву, і Кабмін уже згортає бюджетні програми. Не буде.
Все це призведе в підсумку не до зростання, а до падіння рівня життя пересічних громадян – як раз таки виборців Зеленського. Зеленському доведеться вдаватися до риторики Порошенка про «армію-мову-віру». А лихо в тому, що другий Порошенко Україні не потрібен. Зеленський нагадує зараз банкрута, який позичає ще й ще, не розуміючи, що віддати не зможе. Але фінал прийде. Перефразовуючи Тараса Григоровича: «Не жди сподіваного, Вова, – його не буде».
