Про журналістику і нову реальність
Уявіть собі ситуацію. Якийсь відомий мент пише про критику своєї служби: “Дискредитується ціла інституція, якій… громадськість довіряла найбільше. І робиться це планово. Щоб забрати в мене – це стосується конкретно мене – право доносити правду. Щоб у конкретно вас викликати до конкретно мене відразу!”
Вам смішно? Мені – теж.
А не смішно, коли те саме пише журналіст?
Замисліться, преса – не державна інституція, це – приватна комерційна контора, яка всього лише надає вам послугу – доносить інформацію. Поправка – інформацію, згідно власної редакційної політики. Поправка – інформацію відповідно до світогляду працюючих у певному виданні журналістів, підбором яких займається керівництво видання. І все.
Чому коли мені пред’являють рекламацію по проекту, я не волаю про дискредитацію інженерної галузі? Та тому, що якщо волатиму, а не виправлятиму помилки і не розумітимусь із замовниками – конкуретни мене з’їдять без солі. А чи є за що пред’являти рекламації пресі?
Та до чорта підстав.
По-перше – журналіст завжди заручник редакційної політики свого видання, те що не пропустить редактор напрямку або головред, в друк та ефір не потрапить ніколи.
По-друге, в пресі шалене безробіття, тож в галузі встигла відбутися певна селекція – у смачних виданнях на смачних місцях залишилися переважно ті хто найкраще угадує бажання редради свого видання.
По-третє, і це секрет Полішинеля для працівників торгівельних мереж, більшість українських видань – неприбуткові. Існують вони виключно коштом реклами, джинси та тих хто формує бюджет видання.
Про яку об’єктивність за таких умов ви говорите? Забудьте як страшний сон.
І це, не говорячи про можливості маніпулювати свідомістю читача та глядача за допомогою, просто, певних прийомів. Правильно збудувавши фрази можна залюбки сформувати певний висновок, не сказавши його напряму – кожен філолог те знає. Я перестав дивитися телебачення після того як на “Ройтерс-Україна” відповідний фахівець на моїх очах відзнятий відеоряд (нічого не додавши) перемонтував так, що вийшов ролик змісту абсолютно протилежного первинному.
Чи розуміє конкретний читач, що читає/бачить він не реальність,а лише погляд автора репортажу? Сприймає він той погляд критично?
Ні. Совок прищепив нашим громадянам дивовижну здатність сприймати на віру все що пишуть/показують ЗМІ.
ЗМІ, що гордо називають себе демократичними, дуже вольготно жилося за наявності Янука – зло було абсолютне, мало конкретні контури і сумніватися в правдивості демократичних ЗМІ означало виступати на боці зла. Але сприйняття “свій-чужий” пішло в минуле, разом з Януком, поваленим тими самими демократичними ЗМІ.
Ласкаво просимо в нову реальність. Тут – писання ЗМІ сприймають критично. Тут – ставлять питання і перевіряють, а чи тільки з прагнення до справедливості ти пишеш саме це і так, чи з більш приземлених мотивів? Чимало журналістів з професії в цій реальності будуть викинуті. Залишаться ті, хто буде здатний відповідати за слова, і відмовитися від джинси і грантів. Або – хто не встиг ще присмоктатися міцно.
“За більшість того, що пишуть ваші ЗМІ у нас вони відповідали б по суду” – задумливо зауважив мій приятель з Німеччини. “Демократична преса закінчилася на початку 2000-х. Це тоді треба було подавати альернативні погляди, розбиратися в суті, вислухувати різних експертів… Забудь. Нині у нас не ЗМІ, а змагання приватних Агітпропів”, – глузливо розтлумачував мені колишній колега, в часи коли я сам працював у ЗМІ.
Всьому цьому приходить край. Журналістам варто збагнути – вони не святі пустельники і почитати їх ніхто не збирається. Вони – люди які продають мені послугу з надання мені інформації, і якщо послуга паршива – я казатиму про це так само, як не мовчу в ресторані де мені подали неякісну страву.
Час збагнути. Журналіст – всього лише працівник сфери обслуговування. Незаслужено розпіареної. Ідо речі – далеко не самої прибуткової.
