Ми забули смак приниження

Поки людей цікавлять вибори, дебати, відсотки від КМІС, а у крайньому разі – пожежа в храмі Нотр-Дам, сталася подія, яка у мене викликала глибоку радість. Державна «Укрнафта» виграла у Гаазі суд у Росії за майно, втрачене в окупованому Криму. Москву зобов’язали виплатити «Укрнафті» $44,4 мільйони компенсації, плюс $5,5 мільйони відсотків, плюс $3,5 мільйони пені. Йдеться про адміністративні приміщення компанії і 16 автозаправок. Водночас арбітраж у Гаазі визнав свою юрисдикцію по аналогічному позову, поданому українською компанією Stabil і десятьма іншими юридичними особами.

Отримати живі гроші з Москви практично нереально. Але. Російський «ЮКОС» і український «Нафтогаз» уже мають успішний досвід конфіскації за борги майна російської держави і російських державних компаній. На російському «Рамблері» вже заговорили про арешти російських чиновників – за «досягнення»…

Читаю все це і пригадую, як ще зовсім нещодавно я зубами скрипів від приниження, коли практично кожного нового року починалися «ігри у вентиль». Як Москва перекривала нам газ, а ми мусили домовлятися. Пригадую всі ці «ми перекроєм Україні газ – і улибка бєз самнєнія вдруг касньоцца ваших глаз». Пригадую…

Це все було – колись. Коли ми були постійно винні Москві, коли ми підписували з нею кабальні угоди, і коли ми мусили в повній мірі відчувати приниження через те, що з нашою країною поводилися, як панич із наймичкою.
А тепер?

А тепер ми стали дуже горді. Ми тряслися влітку 2014 р. через те, що фронт може докотитися до Збруча, але він був зафіксований на околиці Донецька, а не на околиці Києва. Ми купуємо газ у європейців, хоча нещодавно нам пояснювали, що альтернативи Москві нема.

Ми забули, як ми ревіли від своїх маленьких перемог. Від того, що відштовхнули противника від околиць Маріуполя, а потім примусили піти з Широкиного. Як зловили їх у пастку в Мар’їнці, як віджимали їх на Світлодарці.

Ми забули, як раділи від того, що армія здобула сухпаї у вакуумпакетах з підігрівом. А я ж пам’ятаю, як тиловики ЗСУ нам під час зустрічі з блогерами тихенько казали, що не вірять, що ці сухпаї вдасться впровадити взагалі – про надто великі суми йдеться, завелике лобі у парламенті. Грошей, до речі, на сухпаї тоді не виділяв як раз міністр Данилюк, отой самий який тепер хизується серед «нових рил» Зеленського.

Я пригадую, який захват був, коли «Нафтогаз» виграв суд у «Газпрому», і як ми відкрили, що буває так, коли «Газпром» винний «Нафтогазу», а не навпаки. Пригадую, як верещав від захвату, коли в Дніпропетровській області бачив школи та дитячі садки, побудовані завдяки децентралізації. Пригадую захват від новини, що в Україні збудовано 207 нових заводів – лише тиждень тому я викладав враження від індустріального парку «Біла Церква», який будує у Білій Церкві інвестиційна група «UFuture» підприємця Василя Хмельницького, і від заводу «Plank Electrotechnic» з виробництва електрофурнітури відкритого там.

Комусь здається, що всього цього надто мало, можна було більше. А я вважаю, що зроблено дуже багато. Набагато більше ніж робилося раніше – від самого проголошення Незалежності. Та хіба нагодуєш спраглих, тих, хто вміє лише критикувати, а не будувати? Що ж? Певно, аби оцінити скільки всього було зроблено в ці 5 років, треба пожити за діячів, які робитимуть набагато менше. Треба згадати смак приниження.

Ми обжерлися перемогами. Ми звикли до перемог. Про приниження ми забули. Приниження для нас стало чимось неприродним, і саме тому ми так збурилися через захоплення наших моряків. Як так?! Це ми мусили захопити пів російського флоту! Хіба буває так, що на війні захоплюють полонених?!

Буває. І схоже, нам час відчути це знову. Відчути, що таке приниження, повною ложкою. Так, аби очі від людей ховали. Так, аби лікті згризти кортіло.

Тому наразі я насолоджуюся перемогою «Укрнафти». Знаю, наступна буде вкрай нескоро.

Як то кажуть, не жили гарно, і звикати не треба. Чи ні?