Французький фотопогляд на українську війну (фото)
«Якщо хочете, щоб світ змінився — станьте тією зміною», — колись сказав Ганді, й за цим принципом живе і працює відома у світі французька фотограф-документалістка Гаель Жирб, яка дала інтерв’ю виданню «Народна армія».
Гаель уже більше десяти років займається документальною фотожурналістикою. Її репортажі розповідають як про незвичні субкультури арабів і циган у Франції, так й історії про різні проблемні місця Африки, Південно-Східної Азії і Східної Європи. В Україні Гаель періодично працює вже майже два роки, а першим знайомством із війною на Сході нашої держави були зимові події 2017 року в місті Авдіївка.
— Розкажіть про ваш перший досвід, так би мовити, бойове хрещення. Про вашу роботу загалом.
— 2006 рік. Моє перше «бойове» завдання було зробити репортаж про кат (африканський наркотик, який використовувався як засіб оплати для дітей-солдатів та інших військових сомалійської армії). Я намагалася перейти кордон між Кенією та Сомалі самостійно. Зараз упевнена, що то була помилка, бо в місто Могадішо прибула міліція шаріатського суду, і мені дуже пощастило, що мене не вбили. Ось такий мій перший досвід. Загалом я працювала в різних куточках Африки, країнах Азії та Східної Європи.
Я висвітлюю не тільки військову тематику, більше мене цікавить гуманітарна складова. Адже «бум-бум», як ми його називаємо, усюди майже однаковий: кулі, снаряди, вибухи. Конфлікти затягуються, навкруги хаос та пекло, але люди на цих війнах усюди різні.
За два роки роботи в Україні мені, на жаль, ніколи не вдавалося зробити справжній повний звіт із фронту. Так хотілося розповісти про життя солдатів, про їхню боротьбу із сепаратистами та росіянами, а для цього мені було потрібно провести хоча б тиждень в окопах. Попри всі можливі дозволи та перевірки, отримати таку можливість ніколи не вдавалося. Мабуть, це якась перестраховка, бо я іноземна громадянка, не знаю. Але хочу пояснити, що коли мене сьогодні запитують, чому Європа інколи вважає, що війни в Україні немає або це «заморожений» конфлікт, чи взагалі стверджують, що у вас нічого вже не відбувається, я знаю чому! Неможливо зробити реальний фотозвіт і не «подати» докази, картину бойових дій, поранених, умов життя. Неможливо за кілька годин роботи на позиціях передати реальність усього, що відбувається. Більшість пересічних громадян у Європі вважають, що у вас на фронті все спокійно. Знаю, що ситуація інша, але, як говориться, «немає доказів, немає злочину». Я сподіваюсь усією душею, що доступ буде розширено, аби серйозні професійні іноземні репортери могли виконувати свою роботу. Інакше міжнародна історія ніколи не збереже, що дійсно тут відбувається. Для майбутнього дуже важливо, щоб злочини були зафіксовані незалежними свідками. Та й не тільки для історії, а й для мобілізації громадської думки у країнах Європи.
— Чим тепер для вас є Україна?
— Коли вперше потрапила на війну в Україні, то зустріла справді великих людей! Вони показали мені свою мужність, свою відданість, доброту та гідність. Ми стали друзями, і вони дуже дорогі моєму серцю! Саме через людей я постійно повертаюся сюди.
Також я зустріла тут свою другу половинку. Він надзвичайний, не думала, що такі існують у цьому світі. Сьогодні він — моя сила і ще одна причина любити Україну.
Більше того, історія вашої країни вражаюча. Це постійне прагнення до незалежності, постійна боротьба за неї. А свобода для мене — перше право людини, за яке треба боротися і ніколи не здаватися.
— Що відрізняє війну в Україні від інших у світі?
— Ця війна — гібридна. Це дуже відрізняється від того, що я бачила у минулому. Боротьба відбувається не лише у фізичній площині, а ще й у психологічній. Невпинна російська пропаганда, фальшиві новини та наклепи, тролі та маніпулювання кіберпростором. Якщо зануритись у все це, можна відчути себе, ніби в безодні. А з другого боку — траншеї й окопи, де українські захисники ризикують своїм життям.
— Знаю, що ви намагаєтеся допомогти кожного разу, як бачите когось, хто з різних причин не отримує необхідну допомогу в населених пунктах, які найближче до війни.
— Це приватна річ, про яку, як правило, не говорю. Моя робота — фотофіксація того, що відбувається. У своїй професії ми повинні бути нейтральними. Але особисто вважаю, що нейтралітет не для всіх. Як бути байдужим до людини, що дивиться на свій палаючий будинок, або перед тим, хто має лише одну ногу і нічого не може зробити? Як бути нейтральними до сім’ї з немовлятами, які живуть узимку в частково зруйнованій будівлі без електрики й опалення? Нейтральність іноді необхідна, але іноді — це неправильно. Правда надважлива, але не нейтральність. Тож передусім потрібно бути людиною, а вже потім фотожурналістом. Ганді сказав: «Якщо хочете, щоб світ змінився — станьте тією зміною».
Коли даю одяг, ліки, їжу, генератор тим, хто того потребує, я не фотожурналіст, я не знімаю це. Я — звичайна людина, яка хоче допомогти.
— Уже відбулася ваша фотовиставка в Україні «У воротах Європи». Чи плануєте ще виставки в нашій країні чи за кордоном?
— Після виставки «У воротах Європи» ще й на одному з найвідоміших міжнародних фестивалів фотожурналістики у Франції Visa pour l’imаge відбулася фотовиставка моїх робіт, яка зібрала у вересні минулого року аудиторію з 1500 осіб. Там я представила більшу частину моєї роботи в Україні під назвою «4 роки війни та трохи більше…» У даний час працюю над двома проектами — новою виставкою та документальним фільмом. Маю мрію запустити проект гуманітарної допомоги жертвам війни в Україні. Тож планую зробити так, щоб ця виставка «подорожувала» не тільки Європою, а й по всьому світу, аби люди дізналися про те, що відбувається в Україні, й зібрати кошти для надання допомоги жертвам цієї війни. Сподіваюся, що до кінця зими 2019 року все «закрутиться». На моїй батьківщині я намагаюсь якомога більше інформувати суспільство про конфлікт на Сході України, але дуже важко мобілізувати суспільну думку, адже інформація в нас рідко з’являється у французьких медіа. Тож для мене це є ще однією причиною продовжувати свою справу.
Спілкувався Дмитро Завтонов, «Народна армія»
