Поштова скринька Єгорової. “Інтер”, ТРК “Україна” та інше
Як закордонні журналісти виправдовуються перед представниками бойовиків “ДНР”, а вітчизняні телеканали узгоджують з ними сюжети.
Отже, спробую узагальнити результати свого аналізу поштового дампу Єгорової.
Ну, перш за все, ми з вами побачили фрагмент внутрішньої роботи локальної мережі кремлівської пропаганди. Побачили певні зв’язки у структурі, узгодженість дій, певну системну роботу. Зв’язки будуть цікаві розвідці, нам же цікаві системні моменти роботи ворожої пропаганди. І тому, перший висновок який можна зробити, – це те, що міністерство пропаганди в так званому «ДНР» працює системно і, в принципі, злагоджено. Наскільки ефективно – об’єктивно визначити важко, але певні «позитивні» результати є.
За критерієм аудиторії, роботу деенерівського мінпропаганди можна поділити умовно на три напрямки:
- пропаганда на окупованих Кремлем територіях (сюди ж умовно відносимо і територію РФ, оскільки «ДНР» – це лише філія Москви із певною місцевою специфікою);
- пропаганда на неокупованій території України;
- пропаганда у Світі.
На окупованій території («ДНР») мінпропаганди має великий арсенал інструментів впливу – усі місцеві ЗМІ підпорядковані їм, зв’язка з МГБ та МО «ДНР». Введена жорстка цензура. Будь-яке відхилення від лінії партії загрожує подальшими репресіями. Плюралізм думок зведений до мінімуму по великій низці питань. Є табуйовані теми.
На неокупованій території України в них арсенал інструментів та каналів впливу вже значно вужчий, тому і специфіка роботи з аудиторією інша. Методи впливу більш тонкі і гнучкі.
Одним із інструментів є «надання акредитації іноземним кореспондентам». Одним із критеріїв надання акредитації є використання журналістами бажаного кремлю наративу у своїх публікаціях/відеоматеріалах. Іншим критерієм є лояльність Кремлю. Принцип простий: хочеш попасти на «заборонену територію», щоб відзняти ексклюзивний матеріал, – будь ласкавий, напиши попередньо роботи з критикою української влади; використай у своїх матеріалах «ополченці» замість «сепаратисти»; напиши щось про те, що простому народу ділити нема чого, а це війна олігархів тощо, – і тобі нададуть можливість акредитуватися (звісно, разом із процедурою співбесіди з працівниками МГБ) і відзняти такий бажаний матеріал.
А з часом, згідно з теоріями когнітивного дисонансу та балансу, людина починає підгоняти свої переконання під нові вчинки. Ву-аля! У вас вже готовий агент впливу, ще й за рахунок ворога. Навіщо створювати свої ЗМІ на території ворога, якщо можна використовувати його власні.
Але штука в тому, що власні гібридні ЗМІ на території ворога (тобто на нашій території) в них теж є і з доволі значною аудиторією. Я не буду називати конкретні ЗМІ, – нехай читач сам прийде до власних висновків. Також, окрім професійних медійників, під контроль кремля попадають різноманітні українські опініонмейкери, яки відвідавши «ДНР» із благородною місією по визволенню заручників, не бачать там російських військ і співають пісень про «намнєчєгодєліть».
Ось чому важливо, щоб звільненням заручників займалися спеціально підготовлені люди, і ось саме чому однією з вимог окупантів для звільнення є участь або їх прокладок, або українських опініонмейкерів. Це – технологія. Людина спочатку переконає себе, а потім своїх близьких і оточуючих. Всі ви неодноразово чули «а ви там були, що ви говорите про російських військових у ДНР, а я був і нікого там не бачив!».
Про вразливість української аудиторії говорити зайве. Ворог вдало використовує протестні настрої та інфантильну позицію багатьох українців у власних цілях. У них немає можливостей, як на підконтрольній Кремлю території, використовувати пряму масовану пропаганду і «ламати через коліно» усіх незгодних, тому вони використовують інші тактики, а саме підігрівання різноманітних конфліктів у суспільстві, опозиційних настроїв («злочинна влада», «режим внутрішньої окупації», «тема зради», «віддали Крим без бою» тощо), підрив бойового духу («за кого я маю воювати, за Вальцмана і його мільярди? Чи за Кроліка?»).
Використання агентів впливу, як свідомих, так і «корисних ідіотів», які, матеріально підтримуючи армію, одночасно підривають бойовий дух як самих військових, так і українського суспільства своїми публікаціями. Чи взагалі участь у націоналістичних організаціях завербованих агентів кремлівської ГРУ. Тобто, Кремль використовує усі недоліки держави Україна, специфіку її медійного простору та вразливі місця українського соціуму задля досягнення своїх імперських цілей.
Щодо ведення пропаганди в інших країнах, то тут ми спостерігаємо комплексну, багаторівневу та різносторонню роботу як Кремля взагалі, так і деенерівського мінпропаганди зокрема. На відміну від України (неокупованої території) та деяких країн «братського поясу» (тобто тих, що нещодавно вирвалися з-попід гніту Кремлівської Імперії), де ведення масової прямої неприхованої пропаганди неможливе, така діяльність можлива в значній частині країн, навіть країн Заходу.
Ми знаємо і про кремлівське лобі в багатьох країнах Заходу і в Європарламенті зокрема. Ми знаємо про широку мережу каналу російської пропаганди «RT» у країнах світу. Але у випадку із країнами Заходу (тобто основними цивілізаційними супротивниками Кремля) широкого впливу не матимеш, якщо будеш покладатися лише на «підгодовані» опозиційні та часто порівняно малочисельні групи (у сенсі меншості).
Тому Кремль веде роботу одразу в декількох напрямках:
- розширення мережі агентів впливу також і за рахунок мейнстрімових медіа;
- підігрівання різноманітних суспільних конфліктів (як приклад, криза біженців) і антивладних настроїв;
- медійне просування держави РФ як надійного партнера, на якого несправедливо «наговорюють» із заздрості.
В структурі мінпропаганди «ДНР» є ціле агентство новин DONI, яке, окрім розповсюдження пропагандистських новин, займається моніторингом іноземних медіа, акредитацією та подальшим супроводом іноземних кореспондентів. Також мінпропаганди «ДНР» бере участь у супроводі іноземних делегацій (в дампі ви знайдете французькі, фінські, чеські та інші делегації) і надає інформаційний супровід іноземним найманцям, які регулярно приїжджають на окуповану територію зі зброєю в руках вбивати українців, відстоюючи чи то якісь ідеали (причому наче дивним чином співіснують у лавах російсько-терористичних військ іноземні найманці як радикально ліві, так і радикально праві), чи просто заради грошей, хоча можна припустити, що в більшості випадків мотивації змішані, та обидва чинники можуть мати місце одночасно, підкріплюючи одним недостатність іншого.
Мінпроп «ДНР» модерує встановлення контакту та подальшу взаємодію іноземних делегацій з військовими найманцями («добровольцями», як вони їх називають) з країн делегатів. Тобто ми бачимо частину схеми вербування найманців.
Також, Мінпроп «ДНР» займається супроводом контактів іноземців із діаспорою. Немає прямих доказів, але дозволю собі із великою долею імовірності зробити припущення, що таким чином вони піклуються, щоб діаспоряни розповіли своїм землякам «правильне бачення», а ті, в свою чергу, щоб передали це бачення на батьківщину.
У питанні надання акредитації іноземним медіа на роботу в «ДНР» слід ще зазначити, що у мінпропі певною мірою притримуються політики «відкритості». Тобто відмовляють з першого разу лише тим медіа, які мають чітку проукраїнську позицію. Усім іншим надається можливість отримати акредитацію, і тоді індивідуально моніторяться кореспонденти (дивляться, а чи не писали «поганого» про «ДНР» і Росію, і яку мають позицію щодо України, який наратив використовували при цьому тощо). Ну, а далі, моніторять вже виданий медійниками матеріал, від чого й залежить подальша співпраця з даним медіа. Тобто можна сміливо зробити висновок, що ті медійники, які мають повторну акредитацію, із високою долею імовірності вигідні міністерству пропаганди «ДНР».
У листуванні були декілька (це менше одного відсотку) випадків, коли, навіть не дивлячись на антикремлівську позицію ЗМІ, їм було дозволено (не без внутрішньої дискусії) акредитуватися, мотивуючи дозвіл «виходом на широку аудиторію», тобто користь для кремлівського мінпропу перевершила можливі ризики. Можна припустити, що їм просто дозволили відзняти лише те, «що треба».
Окремо також слід зазначити, що деенерівські перекладачі, що супроводжували іноземних кореспондентів були й їх наглядачами (одразу якась асоціація з КНДР виникає). Причому так, щоб ні в кого не було ілюзій, кремлівські пропагандисти відверто вважають «західників» ворогами. Отже, Кремль використовує проти західних країн їх власні слабкості: толерантність, плюралізм думок, корупцію, суспільні протиріччя тощо, з метою просування власної імперської політики.
Від ворожої пропаганди залежить:
- піде чи не піде житель окупованих територій «в ополчєніє»;
- стукане сусід на сусіда за почутий гімн Україні в МГБ;
- будуть зустрічати українських військових із хлібом-сіллю як визволителів чи будуть блокувати танкові колони;
- піде українець «захищати рідну землю» чи «нехай інші за розподіл сланцевого газу воюють»;
- подзвонить чи не подзвонить українець в СБУ, МВС при необхідності;
- піде чи не піде українець на вибори, проголосує чи не проголосує за вигідного кремлю кандидата;
- як наслідок, проголосують чи заблокують нардепи необхідні закони для розвитку і безпеки України;
- поїде вбивати українців француз із колумбійцем чи не поїде;
- проголосує європеєць за «антикремлівські» сили чи навпаки за лояльні Кремлю;
- проголосує нідерландець на референдумі за входження України в ЄС чи не проголосує;
- продовжать санкції проти Росії чи ні.
І ще дуже багато на що впливає кремлівська пропаганда. Це – інформаційна війна, і якщо ти вважаєш, що тебе це не стосується, – ти вже граєш на руку ворогу. Якщо ти вважаєш, що тебе неможливо спокусити, обдурити, переконати, – ти вже в зоні ризику.
Підсумовуючи, хочу сказати, що тема інформаційної війни найбільш недооцінена в нашому (і не тільки) суспільстві. Багатьом ніби знайоме це словосполучення, але порівняно небагато людей зможуть пояснити про що мова і розрізнити різні елементи інформаційної війни. Про інформаційну війну мало говорять по радіо та телебаченню окрім спекуляцій на темі. Українські ЗМІ частіше транслюють і ретранслюють фейки ніж їх викриття. Про системну роботу українських медіа щодо інформаційної гігієни та профілактики проти інформаційного впливу теж нема чого сказати окрім декількох волонтерських проектів (але це не системне явище українських медіа).
Жахлива редакційна політика, слабка самоцензура, невміння визнавати свої помилки і свою неправоту, порушення конструктивного зворотного зв’язку з читачем тощо – звичне для українського медіапростору явище. Повна імпотентність Міністерства інформаційної політики України. Конфлікт із «Миротворцем» – це лише закономірний прояв системної кризи в інформаційній політиці України.
Мовою метафори, журналісти врешті почули за вікном розлючений натовп, людей, які вже втомилися відділяти «правильних» журналістів від «неправильних» і прийшли надерти вуха усім підряд. Тож самі спритні зрозуміли, що мають справу не з проплаченими «порохоботами», які відпрацьовують замовлення, та почали пропонувати діалог.
Діалог – це добре, це конструктив, при умові, що діалог на рівних і з чітко визначеною метою. Бо коли на твою вимогу, щоб медійники перестали брехати і маніпулювати, тобі відповідать, мов, вибачте, це специфіка професії, і ви нічого в журналістиці не тямите, то про який взагалі діалог може йти мова? Коли корпоративну етику ставлять вище за безпеку держави та її громадян?
Тому перед тим, як вступити з медійниками у діалог «примирення», медійники ще повинні довести, що вони взагалі чогось варті, і, як мінімум, зайнятися самоочищенням і самоцензурою. Мас-медіа не ототожнюються з громадянським суспільством, – а вони мають бути лише інструментом у руках громадянського суспільства.
Тому аналіз усіх цих дампів кремлівських функціонерів є одночасно і каталізатором системних змін у сфері інформаційної безпеки держави, і лакмусовим папером стосовно визначення готовності представників окремих медіа до діалогу. Країна потерпає від ворожої агресії, тому безпека – у пріоритеті.
Тому на останок нагадаю, що першим кроком у протистоянні інформаційним впливам є усвідомлення власної вразливості.
Технічна сторона:
Взагалі, я не скрінив спам, не скрінив переписку, не пов’язану з профдіяльністю Єгорової, не скрінив звіти з акредитації журналістів, не скрінив більшість законів і законопроектів «ДНР», не скрінив стенограми телепередач, що Єгоровою візувалися, не скрінив більшість щотижневика «Панорама», – виклав лише декілька номерів як приклад. Не скрінив більшість паспортів (якщо мова не йшла про явних злочинців, на кшталт французьких найманців чи «русотуристо»). І не скрінив малоінформативних листів.
Нижче посилання на мої пости з даної тематики:
Трохи роздумів на тему інформаційної війни, або Мінстець, ти де?
“Свобода слова” і піраміда Маслоу
Поштова скринька Єгорової — інфовійна під мікроскопом
