Коли зайшла Росія?

Дмитро Вовнянко
Дмитро “Калинчук” Вовнянко

#памятай14й

Начальник Генерального штабу ЗСУ генерал Віктор Муженко вже не один рік говорить в інтерв’ю – про захід на територію України кадрової російської армії він дізнався 26 серпня 2014 р. При всій повазі до Віктора Миколайовича, маю таки зазначити, генерал дещо лукавить. Правильним буде сказати так, 26 серпня 2014 р. Генштаб ЗСУ отримав беззаперечні докази участі регулярних російських військ на боці терористів ДиРи і Луганди – були взяті в полон військовослужбовці РФ. На питання ж, коли він дізнався про захід російських військослужбовців на територію України, колишній заступник начальника Генштабу і екс-заступник керівника АТЦ генерал Муженко може запросто відповідати так – «у квітні 2014 р.» І це буде правдою.

Відомо, що в боях з бандою Стрєлкова-Гіркіна під Слов’янськом вельми паршиво забезпеченим воякам ЗСУ і НГУ періодично протистояли особи, дивовижно озброєні та екіпіровані, і такі, чия фізична й вогнева підготовка та бойова досвідченість викликала захват. Хто це були – дані різні. Говорять як про підрозділи спецназу ГРУ РФ, так і про службовців 45-го окремого полку спецпризначення ВДВ РФ. Відомо, що біля 200 бойовиків, громадян Росії, втекли зі Слов’янська 5 липня 2014 р. При чому всі вони були в тій колоні, яка проскочила біля 4-го блокпосту і вийшла з міста, колону ж на 5-й блокпост (розмазану українською артою) сформували як раз з «аборигенів».



Російських військових не бракувало у бандах ДиРи й надалі. Про «відпускників» – російських військовослужбовців, які поїхали воювати в Україну ніби «під час відпустки», не чув хіба що ледащій. Хіба що ледащій не чув про «країну-воєнторг», яка постачала терористам все від автоматів АК-100 (яких на озброєнні ЗСУ від роду-віку не було) до ЗРК «Бук», з якого був збитий малайзійський «Боїнг». Відомо про цілі банди, сформовані виключно з росіян. Звісно, російських військовослужбовців «обезличували» – відправляли з паспортами громадянина РФ, лишаючи всі військові документи на батьківщині, але військовими спеціалістами – снайперами, кулеметниками, мінерами, мехводами, артилерійськими навідниками, фахівцями з інформаційної війни – вони від того бути не переставали. Зрештою, і зі штатними частинами армії РФ українські вояки зустрілися набагато раніше за 23-24 серпня.

За словами вояків 95-ї аеромобільної бригади, перша їхня зустріч з реальним підрозділом російської армії на українській території сталася між 5 і 10 серпня біля міста Красний Луч (Хрустальний) під час знаменитого рейду 95-ї по тилах терористів. Звісно, про це було повідомлено у штаб АТО. Приблизно в той самий час з кадровими частинами російської армії стикнулися сили Сектору «А» – під час боїв у Георгіївки та Успенки. За словами офіцерів 80-ї аеромобільної бригади, Георгіївку атакувала виключно російська десантура – ніяких сепаратистів там вже не було й близько. Очевидно, самих лише «відпускників і добровольців» стало масово не вистачати. Луганськ тоді вже сидів практично в оточенні, і настрої серед терористів Луганди були відверто панічні – про це неодноразово розповідали в інтерв’ю самі бойовики. Звісно про всі ці деталі командування 80-ї аеромобільної повідомляло і в штаб Сектору «А», і в штаб АТО. Залучення штатних російських підрозділів, до речі, ситуацію не виправляло – українці вперто продовжували визволяти свою землю. 13 серпня сили Сектору «А» (80-а і 24-а бригади та батальйон «Айдар») звільнили Новосвітлівку і Хрящувате та перерізали трасу Луганськ – Краснодон. По факту, Луганськ був оточений – терористам лишалася одна єдина другорядна дорога уздовж ріки Сіверський Донець.

Ще одним районом, де зі штатними частинам російської армії стикнулися ще до 23-24 серпня, був Сектор «Д». Після відходу в тил частин 79-ї, 72-ї, 24-ї бригад та інших підрозділів, які до 7 серпня перебували в оточенні, у штабу Сектора «Д» практично не залишилося військ. Підрозділи 51-ї бригади були вже настільки вимочалені боями, що в бригаді шалено впала дисципліна. Не в кращому стані були й бійці 28-ї бригади. Дещо краще виглядала 30-а, але якщо 1-й батальйон (кадровий) виглядав молодцем і, незважаючи на втому, виконував поставлені задачі, то у 3-му баті (сформованому переважно з мобілізованих) настрої лишали бажати кращого. Очевидно, було необхідно вводити резерви. Було необхідно знімати виснажені частини для відновлення боєздатності. Але штаб АТО цього зробити просто не міг – резервів він не мав. І сталося те, що мусило.

У ніч з 12 на 13 серпня серед бійців Сектору «Д» поширилася чутка про колону у 50 танків, що прямує з боку Росії – низький уклін мережевим «всепропальщикам». 13-14 серпня зустрічними ударами з боку Росії і Сніжного терористи ДиРи захопили прикордонні Маринівку і Степанівку. Дорогу з Росії на Сніжне, Шахтарськ і Донецьк знову опанували терористи. При цьому в оточення потрапила найбільш боєздатна частина Сектору – 1-й бат 30-ї бригади (командир підполковник Собко). Через місцевих мешканців бійцям 1-го бату 30-ки пропонували здатися, але ті послали терористів до відомої матері і продовжували тримати оборону. Проте…

Після масованого артобстрілу і під впливом оточення 1-го бату 30-ки, низка підрозділів 3-го бату 30-ї, а також 51-ї та 7-ї роти 72-ї бригади, неорганізовано відступили в тил. Думаю, якби не оборона 1-го бату 30-ки в оточенні, Іловайський мішок мав усі шанси статися ще тоді. Зав’язалися бої біля Амвросіївки та Успенки. Один з моїх читачів написав мені, що він особисто бачив колону армії Росії біля Успенки 19 серпня. У штабі Сектору «Д» це чудово знали. 17 серпня 2014 р. розвідка Сектору «Д» ідентифікувала колону 18-ї окремої моторизованої бригади армії Росії неподалік від Сніжного. Було прийнято рішення – нанести по колоні удар тактичними ракетами «Точка-У». Дивізіон 19-ї ракетної бригади здійснив груповий пуск ракет по голові колони, потім (після надходження інформації розвідки про влучення) такий самий груповий удар по хвосту колони, а потім колону старанно обробили установки «Смерч» 107-го реактивно-артилерійського полку ЗСУ. За даними розвідки 46 одиниць російської техніки з екіпажами «навіки переселилися в легенду».

А тим часом жарко стало знову таки в Секторі «А». Після втрати терористами Хрящуватого, на територію України зайшли чотири батальйонно-тактичні групи армії Росії і завдали флангових ударів силам Сектору «А», що охоплювали Луганськ. Почалися зустрічні бої біля висоти «Сармат». Саме там 20 серпня була захоплена БМД з особистими речами російських десантників і серед іншого журнал повірки одного з підрозділів 76-ї Псковської дивізії ВДВ. Всі захоплені документи були негайно передані в штаб АТО, ба більше, вони потрапили у пресу.

З усього переліченого висновок. На 20 серпня 2014 р. мінімум два сектори в зоні АТО вже вели повноцінні бої зі штатними частинами армії Росії. При чому худо-гірко українські війська утримували свої позиції та навіть здобували успіхів. В Секторі «А» 21 серпня була звільнена від терористів Луганди Станиця Луганська. У Секторі «С» 15-17 серпня з плацдарму біля Дебальцеве ЗСУ розвинули наступ в напрямку Жданівки та Нижньої Кринки і виставили там блокпости. Коли назустріч їм з Сектору «Б» розвинула наступ 95-а аеромобільна і 20 серпня звільнила Ясинувату, агломерація Горлівка – Єнакієве опинилася в оточенні.

Що ж тоді сталося 23-24 серпня? А сталося те, що Москва кинула в бій вже крупні маси своїх військ, позаяк стало очевидно, використання «відпускників і добровольців» спільно з окремими підрозділами армії РФ вже не діяло. Сталося те, що Москва більше не могла приховувати свою участь у конфлікті і втрутилася в нього відверто. Що зразу побачили на Заході. Смішними санкціями Москву смішать ще й досі.

Чому ж генштаб ЗСУ діяв саме так? Та тому, що Генштаб ЗСУ не знав, коли саме Москва втрутиться відверто і чи втрутиться взагалі? Генштаб явно сподівався, що він встигне завершити оточення Горлівки та Луганська, подавити ці вузли бойовиків, перетворити ЛНР на не саму дотепну казку і вивільнити сили для оточення Донецька та допомоги Сектору «Д». Генштаб виходив з досвіду попередніх дій терористів в оточенні. А їх було два типи. Або терористи тікали з оточення під керівництвом своїх командирів (банда Стрєлкова так драпанула зі Слов’янська), або терористи тікали з оточення, не питаючи своїх командирів (банда Мозгового так драпанула з Лисичанська разом із самим Мозговим). Це підтверджувала розвідка – терористи масово тікали з Донбасу. Зараз це підтверджують і самі бойовики – на 15-24 серпня 2014 р. настрої у них були панічні та поразницькі.

ЗСУ не вистачило буквально тижня.

Але й це не все. На всі події на фронті накладалися події всередині самих ДиРи та Луганди. Не варто їх забувати.

Гіркін-Стрєлков «міністром оборони і головою ради безпеки» ДиРи називався від 15 травня 2014 р. Щоправда, «обороною ДиРи» він керував виключно зі Слов’янська – інших підрозділів у підпорядкуванні він по факту не мав. Активність, розвинута бойовиками на початку конфлікту, свідчить – мета їхня була набагато ширша за просто опанування третини Донецької та Луганської областей України. Бойовики кинули спецгрупу «Мангуста», аби захопити Маріуполь. Гіркін-Стрєлков проігнорував втрату його бандою гори Карачун на фланзі, натомість висунув сили на Ямпіль та Красний Лиман, у напрямку Ізюму. Ці дії дають підставу припускати – метою терористів і їхніх московських кураторів були Харків (з опанування якого здійснювалися всі війни Москви з Україною протягом 20-го ст.) та коридор на Крим. Але.

Щось пішло не так. Харків сепаратистам розкачати не вдалося. 13 червня 2014 р. частини МВС України звільнили Маріуполь. 5 липня був звільнений Слов’янськ. Відомо, що втеча зі Слов’янську коштувала Гіркіну-Стрєлкову маси проблем. На нього рябцем накинувся Олег Царьов аж до погроз примусити Стрєлкова повернути гроші витрачені на оборону Слов’янська. Стрєлкова виваляв у багні кремлівський рупор Сергій Кургінян. Словами справа не обмежилася. Вихід Стрєлкова зі Слов’янська підтримало дві одіозні особи – «народний мер» Донецька Павєл Губарєв (на той момент начальник мобілізаційного управління МО ДНР) та Дєніс Пушилін (Голова верховної ради ДНР). Далі з усіма ними сталося щось негарне.

10 липня 2014 р. в ДиРи було створено посаду першого заступника голови ради міністрів ДНР (тобто – Олександра Бородая) з питань державної безпеки, і на цю посаду був призначений генерал Владімір Антюфєєв, раніше куратор Ризького ОМОНу в Ризі 91-го та «Міністр державної безпеки» Придністров’я. На Донбасі цей тип раніше не проживав/не служив. Проте він призначив своїх людей (теж придністровських) міністрами МВС і держбезпеки. В період відсутності Бородая, 29 липня – 3 серпня (як раз після марш-кидка 25-ї до Шахтарська та звільнення 95-ю і 30-ю Савур-Могили) саме Антюфєєв його заступав. По факту, серед терористів з’явився центр керівництва їхніми бандами, альтернативний Стрєлкову.

До речі. В своєму інтерв’ю Бородай розповів, як Гіркін-Стрєлков, дізнавшись про звільнення ЗСУ Дебальцевого, прорив 25-ї на Шахтарськ та 95-ї на Савур-Могилу та Степанівку, наказав приготувати «штаб ДНР» до евакуації в Росію. Було навіть передане таке саме розпорядження евакуюватися Безлеру у Горлівку. Евакуацію зірвав рик Антюфєєва (читай – Москви). Причина рику очевидна – ви думаєте, Москві на той час були сильно потрібні на своїй території кілька десятків тисяч озброєних бойовиків ДиРи та Луганди на чолі зі Стрєлковим?

18 липня, всього лише через два тижні після втечі Гірніна-Стрєлкова зі Слов’янська, перебуваючи у Москві, у відставку подав Дєніс Пушилін. 7 серпня зі своєї посади пішов і Олександр Бородай, відтоді й досі його посаду обіймає повністю контрольований Москвою ватаг банди «Оплот» (одної з багатьох) Алєксандр Захарченко.

14 серпня доходить черга і до Стрєлкова – його «сильно переконали» подати у відставку. Нарешті 15 серпня з посади «міністра іноземних справ ДНР» звільнили Катерину Губарєву, дружину Павла Губарєва. А самого Губарєва відтоді стабільно не випускають у ДиРи «на вибори».

Аналогічна ситуація відбувалася і в Луганді. 14 серпня (як раз коли ЗСУ звільнили Новоселівку та Хрящувате і практично замкнули оточення навколо Луганська) у відставку пішов «голова ЛНР» Валєрій Болотов. 20 серпня у відставку пішов «голова ради мінстрів ЛНР» Марат Баширов. Обидві посади обійняв Ігорь Плотницький, ватаг банди «Зоря» та «міністр оборони ЛНР». Всю владу в Луганді Плотницький мав до листопаду 2017 р., коли його «пішли».

Навіщо Москві були ці рокіровки? Висловлю власну думку. Задуми Москви на початку конфлікту були значно ширші ніж ті третина Донецької і Луганської областей, які вона має зараз. Вона всерйоз планувала наступати на Харків та бити суходільний коридор на Крим, а як пощастить, на Одесу та Придністров’я. Але. На початок червня 2014 р. бойовикам не вдалося взяти під контроль на Донбасі жоден аеродром (те, що в Криму робили зразу ж). Навіть краматорський аеродром весь період боїв біля Слов’янська перебував під контролем ЗСУ. Бойовики 12 червня втратили Маріуполь, хоча штурмували місто аж ніяк не бригади ЗСУ – більшість терористів з міста банально втекли. Місцеве населення долучатися до терористів явно не поспішало – відомий збурений ролик Стрєлкова з цього приводу. А все це означало, що Москві довелося б, по-перше, перекидати на Донбас значні сили армії Росії, по-друге, створювати чималі комунікації для забезпечення цих сил. А це означало масові втрати і мобілізацію до війська в країні, яка ще пам’ятала Чечню. Якийсь час в Москві вагалися – що їм робити? Втеча Стрєлкова зі Слов’янська (точніше, операція ЗСУ і МВС зі звільнення Слов’янська) вирішила всю справу. Москва обрала інший шлях.

Стрєлков-Гіркін в кількох інтерв’ю вже заявив, що від серпня 2014 р. вся політика Москви щодо Донбасу переслідує одну єдину ціль – повернути Донбас Україні в обмін на визнання окупації Криму. Якщо вийде, у вигляді автономної республіки з обов’язковим представництвом у ВР. А там, як домовляться. Саме для цього особи харизматичні, які розпочинали на Донбасі сепаратистський бунт, були замінені на просто виконавців, чий обов’язок виконувати накази Кремля і вчасно ділитися награбованим. Аби в разі чого пішли в Україну і не виступали.

Але офіційний Київ всі чотири роки війни такі пропозиції відправляє прямісінько на смітник. Київ говорить, що Україна – не апельсин, на долі не ділиться. В одному з недавніх інтерв’ю Гіркін-Стрєлков заявив, що наміри Кремля обміняти Донбас на Крим зазнали цілковитої поразки. Але все це знаємо ми зараз.

А уявіть лишень, що думав Генштаб ЗСУ, читаючи з російської преси ці новини в першій половині серпня 2014 р.? Всі, хто клепав на Донбасі «русскую вєсну», з Донбасу тікали. На їхнє місце Москва ставила «посередності» явно через те, що інших кадрів просто не мала. Все це в умовах, коли ЗСУ от-от дожмуть Горлівку та Луганськ…

Ви б що подумали на місці українського Генштабу?

Поділитися:
Share

WP Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com
Social media & sharing icons powered by UltimatelySocial