Крим. 20 лютого 2014…

Mariko
Mariko

На плакаті інша форма та дата, але суть та сама.

Ми відслідковували з грудня тринадцятого все, що було поряд з нашим східним кордоном, розуміли, що от-от трапиться.
Ніяких сподівань на спротив у Криму не було.

Бачили попередні кілька років, як готується анексія:



  • це й дислокація в закритих рахтериторіях великих груп військових, які півроку шастали у формі, а потім “по гражданкє” (але ж вони дуже відрізнялись від місцевих),
  • це й набір на контракт в Криму, коли розумних людей не брали, а брали тих, хто вивчить за тиждень таблицю множення,
  • це й велике переселення русні за три-чотири роки,
  • це й розповіді москаликів про те, що в маскві існує програма по придбанню у Криму всього, що можна купити, мерія на це давала кошти, місцеві обурювались – “а потом они скажут – здесь все наше?”,
  • це й проживання в одних гуртожитках тих, хто служив рахе й Україні,
  • це й рахтелебачення буйним цвітом,
  • це й черги в офіс ригів для поїздки на Майдан не кримських чмов, а зовсім чужих – їх привозили на бусах з кубанськими номерами,
  • багато чого впадало в очі.

А потім розстріл людей на Майдані…

В той день дві сусідки ридали від болю, співчуття та горя, молились за душі загиблих дітей, страшними прокльонами кляли овоча та беркут.

Рівно через місяць побігли на урочисту роздачу рахпаспортів у ДОФ (російською “Дом офицеров флота” – ред.).

Через рік взвили, перші. Зараз тихо повзають по двору, клянуть пуйло, пошепки.

Все пам’ятаємо.

Царствіє небесне загиблим.

Сил та витримки всім.

WP Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com
Social media & sharing icons powered by UltimatelySocial