Щоб сила не взяла
Понад рік росія реалізує свій найулюбленіший спосіб війни – прочавлювання всупереч втратам. Вони звикли, що можуть не рахувати особовий склад, а брак сучасної техніки компенсують інтенсивністю обстрілів, кількістю снарядів, БПЛА і ракет.
Це робить неконструктивною і їхню потенційну позицію на переговорах, – вони вірять, що візьмуть силою, тупим віджимом усе, що захочуть.
Вони сприймають форми ввічливості за слабкість і погрожують Заходу війною у разі збільшення підтримки України.
Вони шантажували голодом п’яту частину світу, поки не програли Україні контроль за заходом Чорного моря.
Вони використовують агентів, корисних ідіотів, складнощі процедур і невідворотні затримки з заміною їхньої присутності на ринках (насамперед енергетичних), щоб зірвати, послабити, уповільнити санкції.
Це найбільш небезпечний етап війни, бо, як не дивно, рашисти почуваються чи не найбільш упевнено. Вони діють у звичний для себе спосіб, звичними інструментами і цих інструментів мають у надлишку.
Але саме у такому характері війни ховається поразка росії.
У спогадах про Цусимський розгром і наступні події, які запустили розвал російської імперії, історики часто відзначають розпачливий вигук, який повторювали і прості матроси, і адмірали знищеної ескадри: «СИЛА НЕ ВЗЯЛА». Мовляв, зіштовхнулися з таким ворогом, якого протиснути, завалити трупами, закидати шапками не вийшло.
А щоб «сила не взяла» і на українському сході та півдні, ЗСУ їх мають перемелювати, максимально зберігаючи українські життя. Тоді у рашистів сформується думка про неможливість виконати задумане, скільки б сил не кидалося.
Для досягнення цієї задачі необхідно виконати дві умови.
Перше. Збереження життя українських воїнів. Тут є три складових:
– Фортифікації, які зводять нанівець вогневу перевагу ворога і дають захист силам оборони.
Це означає якнайшвидшу побудову фортифікаційних споруд під щільним парламентським і суспільним контролем. Космічна і повітряна розвідка приховування фортифікацій роблять безглуздим. Натомість демонстрація міцної оборони справлятиме деморалізаційний ефект на ворога, якого женуть у м’ясні штурми.
– Швидкість і повнота забезпечення військ боєприпасами, засобами захисту, усім необхідним. Експеримент із централізації відповідних фондів явно провалився. Слід повернутись до моделі, коли громади могли б спрямовувати кошти на підтримку конкретних бригад, закриваючи “поточні” потреби. А централізоване постачання брало б на себе стандартні позиції уніфікованого озброєння, б/к, засобів захисту тощо. Такий розподіл праці міг би найкраще використати силу українського суспільства – вміння будувати гнучкі горизонтальні зв’язки взаємної підтримки.
– Якість підготовки. Одним із страхів, який штовхає багатьох українців на ухиляння від мобілізації, є “ненавченого кинуть у бій”. Щоб побороти цей страх, давно слід докладно роз’яснювати, як відбувається підготовка, що вона триває достатньо і не складається зі “стройової та прибирання території”.
Як і з фортифікаціями, тут розумна відкритість (без розкриття тактичних знахідок, але з демонстрацією належного і тривалого навчання) посилюватиме бойовий дух українців і демотивуватиме ворога.
Звісно, інформаційна кампанія має спиратися на ефективну підготовку в житті. Тривалу, ґрунтовну і сучасну. Методик не бракує – весь досвід воєн людства, напрацювання усіх західних шкіл, основа яких – “ініціатива і збереження людей,” до послуг. Був би хист.
Друга умова – заохочення партнерів до більшої допомоги Україні й сильнішого тиску на рф. А тут треба враховувати психологічні властивості.
Допомогу, зокрема високотехнологічну зброю, здатну забезпечити більший результат меншими ресурсами, дають і даватимуть більше (а не менше) не під красиві гасла, а під розуміння, що мають справу з партнером і союзником. “Своїм”.
Бо західні демократії захищені НАТО і не відчувають безпосередньої загрози від рф. Їм важливо відчувати, НАВІЩО підтримувати Україну.
Допоможе, якщо вони відчуватимуть, що вони дають зброю “своїм”, надають економічну допомогу “своїм” і запроваджують санкції проти рашистів, несучи тимчасові труднощі, задля “своїх”. Демократичної, європейської України.
І обов’язок усіх, хто не на фронті, – працювати саме на таке сприйняття України в світі. Бо демократичній країні, об’єднаній навколо Перемоги і свідомій свого шляху до ЄС і НАТО, допомагатимуть і допоможуть, аж поки рашистська сила не зламається.
Тому диктаторські замашки влади і спроби під шумок звести політичні порахунки слід забути, а диверсантів, які ними займаються, прибрати з позицій, де вони можуть шкодити. Принаймні.
* * *
Ці дві умови для задачі з подолання рашистської “сили” мають бути основою для оцінки всіх дій влади. І суспільного тиску на неї, якщо вона їх не виконує.
“Слуги” і офісні “менеджери” – часті гості в соцмережах. Варто, щоб там вони бачили вимоги до їхньої роботи.
