День, коли ми дізналися, що Герої вмирають… (фото, відео)
Рівно 10 років тому росіяни без знаків розрізнення зайшли в Крим і почали окупацію півострова, скориставшись вакуумом влади в Україні.
Саме тоді вони почали війну проти України. І цього злочину історія їм точно не пробачить. Це вже не перша війна, яку росіяни починають проти нас. Але ми маємо зробити все, аби вона стала останньою для них. Сьогодні Україна вже зовсім не та, якою була 10 років тому. Наша армія інша, наші думки інші, наш народ інший.
Ми ніколи не здамося. Вважаю, що Україна добре вивчила урок Криму. З 2014 року ми пройшли величезний шлях, і вже у 2022 окупантів зустріла зовсім інша країна. За ці роки нам вдалося буквально з попелу відродити українську армію, стабілізувати економіку, об’єднати народ.
Вже 10 років робимо все, аби нашим нащадкам дісталася вільна, єдина, європейська країна, яка перемогла зло.
Імперії дуже ретельно планують свої злочини.
Вони живляться життям і землями сусідів. Їхня верхівка вгодовується вкраденими ресурсами, а маси істерять від «величі».
Аж поки не знайдеться народ, який покладе загарбанням край. Сплативши за це життям своїх найкращих, але давши і своїм дітям, і світу шанс на майбутнє.
Сьогодні вшановуємо памʼять і подвиг Героїв Небесної Сотні.
Памʼятаємо, що саме їхня пожертва зірвала у зародку московські плани на легке і швидке підкорення України.
У війні, яку розпочала московська імперія, ми мусимо перемогти. Памʼять про Героїв зобовʼязує робити для цього можливе і неможливе.
 |
 |
17 лікарня Києва. Сирени швидких розривають повітря. На вході – кремезні «афганці», аби заблокувати ментів, як ті знову спробують вивезти поранених у СІЗО. Ми з дівчатами чергуємо в столичних лікарнях. Вже третю добу триває нескінчене страшне 18 лютого.
Тоді депутатський мандат щось важив, і нам вдалося вивезти поранених із Маріїнки й не допустити ментів до поранених. Під вікнами лікарень прості кияни, які на заклик медиків приносять дефіцитні ліки й перевʼязку.
Реєстраційний журнал, куди вносимо прізвища поранених із Майдану. Дехто приховує своє справжнє імʼя, боючися переслідувань захарченківських бандюків. Майдан палає. Ми ще не знаємо, що за кілька годин будемо збиратися в ВР, аби змінити керівництво парламенту й уряду та покінчити з клептократичним режимом.
Хірурги, здавалося, ночували в реанімаціях і приносили в ординаторську вилучені з тіл поранених кулі, які мали стати доказовою базою злочинів беркутівців.
Помер… помер… помер… – навпроти прізвищ Героїв Небесної Сотні. 10 років тому почався цей бій за Свободу України.
Путін вже почав повзучу анексію Криму…
Й навіть на охопленому вогнем Майдані ми уявити не могли, яким довгим і важким буде шлях.
Світлая памʼять всім борцям за Незалежність!
 |
 |
 |
* * *
Війна триває рівно 10 років. Росія почала війну тут, вимагаючи від клептократичного режиму Януковича розігнати Майдан.
Саме тому Москва так наполягала забрати на обмін беркутівців, зачищаючи свідків.
Це завжди дуже важкі дні й спогади, від яких перехоплює горло. Памʼятаю кожну хвилину лютого 2014-го. Дякую всім за це неймовірне братство і єдність, яку ми пережили разом.
Вклоняємося памʼяті найкращих, які віддали своє життя за Україну.
20 лютого 2014 у мене був ефір на 5 каналі… Я плакала. Прямо зранку, коли в ефірі ми розповідали, що відбувається, і увечері, коли ми називали загиблих по іменах…
Плакала сильно на імені Устим Голоднюк.
Я знала цього хлопчика з перших днів Майдану в листопаді. Він був там і вдень, і вночі під стелою. Вдень під дощем, а вночі, коли був мороз, він лишався там весь обмерзлий, а я тащила його до нас в офіс, клала біля батареї на килимок для йоги, аби дитина обсохла і зігрілася.
Через три місяці він загинув. В той день, коли озброєний беркут розстрілював беззбройних дітей з деревʼяними щитами.
Сьогодні я думала про його можливу долю…, якби він не загинув тоді. Про те, що саме такі, як він, пішли на фронт прямо з Майдану і змогли зупинити російську агресію тоді. І такі, як він, взяли зброю 24 лютого 2022 року. І вони досі на війні. Або тримають небо над Україною…
Сьогодні, коли я йшла Інститутською покласти квіти Устиму і його побратимам, в небо несподівано злетіло декілька десятків голубів… Це було так символічно…
Ми тоді відчули, як боляче втрачати своїх. І навіть не підозрювали, як багато буде втрат. І якими важкими будуть ці десять років.
Найбільше сьогодні мені хотілося сказати: вибач, Устиме. Вибач, що ми живі…, а ти, такий молодий, такий світлий і щирий, дивишся на нас з небес…
Ти живеш і завжди житимеш в моїй памʼяті.
