Сьогодні ланцюг Соборності – це лінія фронту
Українські солдати, матроси, сержанти й офіцери – ви як ніхто знаєте ціну кожного клаптика української землі. Бо саме український воїн сьогодні б’ється за те, щоб Україна була Соборною та Незалежною.
У 1990 році тисячі українців створили Живий ланцюг Соборності, об’єднавши країну, і показали світу своє прагнення до свободи.
Сьогодні ланцюг Соборності – це лінія фронту, на якій тисячі українських солдатів об’єдналися в битві за Незалежність і Свободу. І ми знаємо, що з нашими воїнами бореться вся Україна. Наша єдність – наша зброя.
Разом – до Перемоги.
Понад сто років тому на Софійському майдані сталася одна з найбільших подій в історії України. Тут відбулося проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР в єдину державу. З того дня і навіки незалежність України означає її самостійність і соборність.
Напередодні цього дня, 10 років тому, в центрі Києва на очах тисяч людей пролилася невинна кров.
Закрутивши гайки диктаторськими законами 16-го січня, банда януковича сліпо хапалася за владу, нехтуючи життями людей. Сховалися в урядовому кварталі, закрилися беркутнею і тітушками, перегородили всі під’їзди автобусами та вантажівками. Боялися справедливості та народного гніву.
Попри перемир’я беркут пішов у наступ, розбивав барикади та затримував людей. По-звірячому знущалися над майданівцями, роздягали та обливали водою на морозі. Попри страшенний холод, постійно застосовували водомет, кийки, сльозогінний газ. У хід йшли й металеві кулі. Від таких загинули перші герої Небесної сотні.
Памʼятаю, який біль викликала тоді ця звістка. Чесно кажучи, звикнути до таких новин неможливо, — і десять років потому кожен загиблий відкликається в серці глухим болем. Ми вже були готові йти до переможного кінця. Але тільки цей день показав, яким кривавим може бути цей шлях, скільки живої людської крові готові випити наші вороги.
Тоді ще ніхто не знав, що всього через місяць вбитих владою будуть десятки. Що від оскаженілих бандитів своїми тілами та душами нас закриє Небесна сотня.
Вже за кілька днів у Михайлівському Золотоверхому соборі відбулася панахида за Михайлом Жизневським.
Він став першим, з ким прощалися на Майдані. Тоді ж вперше прозвучала «Плине кача». І по сьогоднішній день, 10 років потому, загиблі герої продовжують збирати нас на Майдані під «Плине кача».
А український народ продовжує свою боротьбу за справедливість, свободу, незалежність та соборність.
22 січня…
В історії України є чимало дат, які несуть код пам’яті українців. У ці дати відзначаються події, які зробили нас такими, які ми є.
22 січня 1918 року Центральна Рада врешті ухвалила IV Універсал, проголошуючи УНР “самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу”.
22 січня наступного 1919 року на Софійському майдані в Києві було оголошено Акт Злуки – універсал про об’єднання УНР і ЗУНР у соборну Україну.
За Україну і її Соборність донині доводиться боротись. Адже саме існування Незалежної України сприймається як виклик московією.
Раз у раз вона прагне підпорядкувати нас собі, розчинити нас і поставити на службу своїм хворим амбіціям постійного розширення.
Насадити в Києві маріонеткову владу і її руками придушити всі паростки волі – один із улюблених шляхів московії.
22 січня 2014 року банда януковича – певно, під впливом московських кураторів, – перейшла криваву лінію. Саме у дату, яка символізує Незалежність і Соборність, поплічниками януковича були вбиті перші Герої Небесної Сотні – Нігоян, Жизневський і Вербицький.
Цей злочин мав залякати протестуючих, але викликав зворотній ефект. Серед іншого, згадують, що українська церква перестала поминати владу в своїх молитвах. Протестувальники організувалися попри те, що все начебто було тоді проти нас… І банда впала протягом місяця.
Сьогодні ворог ще не здоланий. Пам’ять про історичне наповнення таких днів, як 22 січня, має спонукати нас уникати помилок минулого і спиратися на перемоги.
Об’єднання навколо результату, рішучість у діях, взаємодія з союзниками – єдиний шлях здобути до українського календаря нову дату. День Перемоги.
Тож з Днем Соборності, українці!
Пам’ятаймо уроки історії.
День Соборності – важливий час для переосмислення історичних шансів і помилок, які ці шанси зруйнували.
100 років тому Україна не відбулася як незалежна держава через чвари еліт, слабкість інституцій, відсутність своєї сильної Армії. Через пасивність переважної більшості самих українців.
Сьогодні та сама Москва знову намагається упокорити Київ, повернути в свою орбіту на умовах «младшей сєстри».
Не дамо жодного шансу! З Днем Злуки нас. Мудрості, єдності, вивчення нашої історії та неповторення наших помилок.
Дякуємо ЗСУ – головному гаранту нашої Незалежності – за збереження української державності та кожен наш день!
День Соборності – свято особливе, незвичне. Воно не було впроваджене державою і “спущено згори” суспільству. Навпаки, воно виникло і ствердилося в суспільстві попри пасивний спротив держави.
Його історія – це, фактично, історія формування нашої політичної нації.
1990 рік, переважна більшість мешканців України – очманілі, дезорієнтовані тектонічною державотрощею СРСР-ії. Але в країні все ж таки є достатньо громадян, аби створити перший Ланцюг Соборності. Так, держави Україна на той час ще не існувало, але громадяни України вже були. Себто критично необхідна кількість людей вже ясно побачила шлях, свій і країни.
В подальші роки, після проголошення Незалежності, наше державотворення рухалося доста звивистими шляхами, – і це було дуже помітно по ставленню держави до Дня Соборності. Це все відомі і багато разів обговорені речі.
Але от про що замислюються нечасто – так про те, що націєтворення весь цей час відбувалося чітко поступально і фактично окремо від зиґзаґів державності. Цей потужний глибинний нурт не дуже був помітний, не лише ззовні, а й навіть зсередини. Але він був, і міцнішав щороку.
Інколи виходив на поверхню у вигляді Майданів. І кожний наступний засвідчував зміцнення нації.
10 років тому в цей день на Майдані сталися перші смерті. Хай буде благословенна пам’ять загиблих. Майдан відповів на це своєрідним ланцюгом – барикад на Груші. І тим засвідчив готовність проливати кров за свободу та єдність.
Тепер, за 10 років по тому, і за 34 роки після першого Ланцюга Соборності, ми досягли мети, націю створено. Бо поточний стан української нації якнайкраще описують потужні слова Залужного: “Ланцюг Соборності сьогодні – це лінія фронту, на якій тисячі українських солдатів об’єдналися в битві за Незалежність та Свободу”.
Вітаю всіх зі святом. І пам’ятайте, – ми, ті, які живуть нині, є свідками і учасниками найбільш величного історичного процесу, якій тільки може бути в історії будь-якої країни, – народження нації. Коли буде особливо тоскно чи лячно, нагадуйте собі про це.
Соборность – это не про слова о том, как мы едины від Сяну до Дону. Сколько мы не кричали в Донецке “Схід і Захід разом”, толку примерно ноль. Потому что слова ничего не решают после того, как кто-то пришел тебя убивать.
Сколько не восхищайся единству и слаженности украинцев в момент большого пиздеца, первая волна схлынет, и опять, как сотни лет назад, всплывут малороссы и жлобьё. Потому что они есть и их много.
Сколько не находи общности между западом и востоком, севером и югом, всегда найдутся те, которые скажут “Вы там все сепары и ждуны!”, на что им ответят “Так а хрена ли ты свою квартиру в Черновцах сдал за косарь баксов и съебался в Румынию?!”. Потому что слишком много лет в наши головы пихали эти тезисы. Слишком много малороссов, которые именно так и делали.
На любом ромашковом лугу лежит куча говна, и если ты в эту кучу встрял, то странно отрицать ее наличие, равно как странно не замечать вокруг цветущего луга.
Я знаю, как мне помогли в Черновцах те, кто мог бы сдать квартиру за косарь баксов и съебаться в Румынию.
Я знаю, сколько пошло на фронт людей с востока, их даже не мобилизовали в 14-м, они сами пошли.
Я знаю дончан, которые сидят там 10 лет и откликаются на каждый сбор для ЗСУ. Уже даже без надежды на деоккупацию, только с верой в неё.
Я знаю одесситов, которые любят Украину, и чернивчан, которые нет.
Я знаю парня из Винницы, который уже два года возит в прифронтовые города и сёла еду для людей и оставшихся там животных. Я знаю, что есть жители Авдеевки, которые радуются тому, что скоро придут братишки.
Вот такая вот соборность у нас. Среди полчищ крыс, пиздящих последнее у своей страны, среди табуна дегенератов, которым по сей день “не все так однозначно”, есть люди, которые под постоянным перекрёстным огнем оккупантов и “я тебя туда не посылал” просто въёбывают каждый по мере сил. Или без меры. Въебывают, чтоб на карте осталась точка, которая называется дом. Рідна хата. І щоб в його хаті не панували окупанти, щури і ті, кому на все це байдуже.
Щоб здобути волю, гідність і помсту.
Ми вдруге відзначаємо День Соборності України під час великої війни. І розуміємо справжню цінність єдності.
Єдності спільного болю від втрат і єдності радощів від перемог. Ця єдність допомогла нам вистояти в перші тижні вторгнення і завдяки їй ми здолаємо ворога.
Наш ланцюг Соборності тепер у серці кожного українця, де б він не був: на фронті, у волонтерському центрі, в евакуації чи на тимчасово окупованих територіях.
Ми повернемо своє, ми знову станемо, взявшись за руки, від Чернігівщини до Криму, від Закарпаття до Луганщини.
З Днем Соборності України 💙💛
Ілюстрація: Нікіта Тітов
