«Ти або в ЗСУ, або для ЗСУ!» – Іван Леньо
Валентина Самченко / Укрінформ
Гурт Kozak System ще із 2014 року допомагає Збройним Силам України – і виступами, і зборами.
Після повномасштабного вторгнення лідер гурту Іван Леньо приєднався до підрозділу Патрульної поліції у Києві і продовжує служити досі. Водночас, за ці уже більш як півтора року “козаки” грали кожні три дні по концерту: у шпиталях, у бомбосховищах, за кордоном, на прифронтових територіях…
Леньо каже, що їхні концерти з 24 лютого – це про підтримку морального духу українців. Називає російсько-українську війну екзистенційною і впевнений, що ми не можемо її програти, оскільки ми – на світлій стороні життя. Він живе сам і закликає всіх жити за формулою: “Ти або в ЗСУ, або для ЗСУ!”.
Про те, де їхні концерти найпотрібніші, про необхідність відкидати все російське – бо воно вороже, про найскладніший концерт, і про день, коли співак «уже раз помер», Іван Леньо розповів у інтерв’ю Укрінформу, записаному дорогою до зони бойових бій.
ЯКЩО НЕ ВМІЄШ, АБО НЕ ЗНАЄШ, АБО БОЇШСЯ — ВСЕ ОДНО МОЖЕШ ДОПОМОГТИ ЗСУ
– За повномасштабний період війни Kozak System відіграли уже 215 концертів. Які з них якимось чином виділяєте?
– Всі виступи можна розподілити на п’ять груп. Перша – це концерти у військових, у зоні бойових дій. Далі – концерти в госпіталях. Особлива атмосфера тоді, коли виступи відбуваються на вулицях і площах подалі від фронту. Виокремлено ще – закордонні виступи. Атмосфера в різних місцях відрізняється.
– Нещодавно доїхали у Чернігівський військовий госпіталь не тільки з концертом, а й із ліками. Чим був відмінний той концерт?
– У госпіталях граємо для хлопців і дівчат, які серйозні мають поранення, ампутації. Зрозуміло, що їхній настрій відповідає їхньому стану. Ці люди в якийсь момент втратили ту реальність, яка в них була до поранення. Хтось звикає до того, що прийдеться жити з інвалідністю. Це важко. І воно відчувається, коли ти приходиш у шпиталь. Намагаюся знаходити слова підтримки. Звісно, величезна біда – те, що з ними сталося. Але найголовніше, що залишилися живими, життя продовжується, воно є і в такому вимірі.
Концерти у госпіталях особливі – в них багато тепла, любові, поваги і розуміння ситуації.
– У Харківському військовому госпіталі ви співали з Сергієм Жаданом, у вас давня дружба. З ким ще зустрілися на концертних майданчиках за понад 630 діб великої війни?
– Не так багато митців, які роблять подібну роботу, — одночасно виступають з концертами і волонтерять. Якщо ти приїхав кудись із концертом і знаєш, чи дізнаєшся, що тут є ще хтось із «правильних» українських музикантів, – із задоволенням телефонуєш і пропонуєш заспівати разом. Це природно виглядає, бо кожен із виконавців хоче долучитися до допомоги ЗСУ.
У цей час не так легко, щоби співпали координати. Однак, ми змогли разом заспівати з Сергієм Танчинцем (“Без обмежень”), із ТНМК (“Танок на майдані Конго”), Славою Вакарчуком («Океан Ельзи»). Була на одному з наших благодійних концертів Оксана Муха.
– Коли вперше «знайшлася» ваша найвідоміша тепер фраза: “Ти в ЗСУ, або для ЗСУ”?
– Досвід перших трьох місяців після 24 лютого 2022 року дав мені зрозуміти, що, хочеш ти чи ні, рано чи пізно доведеться обирати: або ти в лавах Збройних Сил України, або ти починаєш волонтерську, просвітницьку діяльність. Третього не дано. Коли ні, то рано чи пізно в тебе проявляться докори сумління.
Сьогодні не розмов час, а конкретних справ. І тому ми намагаємося людям говорити на кожному концерті: знаходьте себе у русі спротиву, він достатньо широкий. Якщо не вмієш, або не знаєш, або боїшся, або безліч причин — ти не в «штурмовій роті». Але задіяти можна кожного — з тим рівнем знань, умінь і навіть здоров’я, який є в кожної конкретної людини.
“ЛЮТЬ” ЧИ “ХИЖАКИ” – ТАМ Є РІДНІ ДУШІ
– До концертів – і ви особисто, і весь гурт Kozak System, везете захисникам багато чого – дрони, ліки, машини приганяєте. Як визначаєтесь, що, кому, куди потрібно?
– Ще з 2015 року ми товаришуємо з Василем Зубаничем, Вадимом Сухаревським, Петром Скибою, Олександром Нетребком, Вадимом Зеленським — командирами частин і підрозділів – «Лють», 9-а бригада, 63-я бригада, 10-й армійський корпус і бойовий підрозділ Патрульної поліції “Хижак”. Із ними я завжди на телефоні. Як тільки є в чомусь потреба — отримую інформацію від командирів.
Якщо до сьогодні є люди, які готові допомогти, але не знають кому, через волонтерські фонди не хочуть цього робити в силу недовіри, то достатньо мати одну бригаду в сфері уваги, щоб роботи вам до перемоги вистачило. Її – непочатий край: величезна кількість потреб, адже у кожній бригади від 6 тисяч до 8 тисяч осіб.
– Розкажіть про «Хижаків» з Патрульної поліції.
– Підрозділ «Хижак» цікавий тим, що у ньому воюють патрульні поліцейські, які мають досвід бойових дій ще з 2014 року. Але для виконання таких завдань на початку нинішнього року виокремлена ще й бригада «Лють».
“Хижаки” – це непересічні хлопці та дівчата. Поїздка до них – як до рідних. У кожній бригаді, батальйоні у нас є ті, кого називаємо рідні душі. І допомога їм – це обов’язок.
– У поїздках близько до фронту бувало з вами, коли “накривало” ворожими снарядами?
– В зоні бойових дій треба бути акуратним, розуміти правила війни; знати маршрути пересування; з ким, де і коли зустрічатись, а де не зустрічатись; куди їхати, а куди – в жодному разі. Були неприємні моменти, але про них зможу розказати тільки після перемоги.
– Кажуть, що музиканти гурту дбають не тільки про людей… Скажімо, хотіли прилаштувати турботливим людям собаку Добі з Херсону. Знайшли господаря?
– Це кейс Сергія Соловія, нашого трубача. Завдяки йому завжди при собі у волонтерських поїздках у нас є корм для собак і котиків. Де б не зустрічали безпритульних тварин — Сергій завжди їх підгодовує. Якщо випадає взяти з собою якусь тваринку – завжди знаходить їй хорошого хазяїна. Це не один собака і не один котик.
– Після 24 лютого 2022 року ви приєдналися до Патрульної поліції України. Продовжуєте служити?
– Так. Я в званні лейтенанта, відповідаю за зв’язки з громадськістю.
– Після деокупації Київщини у перші дні квітня минулого року ви стикнулися з багатьма жахливими історіями про звірства окупантів. Але мало про це розповідаєте…
– Це й згадувати важко. Не можу називати імен без дозволу тих людей, в чиї будинки нам доводилось заходити у деокупованих Гостомелі, Бучі, Ірпені. Бачив страшні картини, чув розповіді потерпілих.
Окупанти чинили страшні злочини над дітьми, жінками, літніми людьми, над тваринами. Тобто, це абсолютні варвари. І слава Богу, що кожен українець зрозумів, що єдиним способом протистояння цій орді є збройне протистояння. Тобто, в буквальному сенсі слова – ми маємо її знищувати.
– Карати на місці злочинів?
– Так, на місці. Ми багато чого почули від різних людей, коли везли їх по госпіталях…
ІЗ ГЛІБОМ БАБИЧЕМ СПІЛКУВАЛИСЯ ЯК ІЗ МОЛОДШИЙ БРАТ ІЗ СТАРШИМ
– У день початку широкомасштабного вторгнення в управлінні Патрульної поліції Києва ви зустрілися з Андрієм Хливнюком. І плакали?..
– Найважчими були перші два місяці війни. Це коли ти, як сліпе кошеня, тикаєшся, не розуміючи, що тобі робити, куди і з ким бігти, за що хапатися. Наше з Андрієм приєднання до одного з підрозділів Патрульної поліції дало нам можливість швидко-швидко завчити правила поведінки під час війни. Ми повторювали те, що робили наші досвідчені побратими.
Коли зустрілися на початку вторгнення з Андрієм на 10 хвилин, то – так, це були сльози радості, бо живі й здорові. Бо це була зустріч, яка могла стати останньою. Зараз ми стали міцнішими психологічно, нас вже не налякаєш ні смертями, ні кров’ю. Війна триває майже два роки і вже бачили всього: страшні події в Маріуполі, в Ізюмі, ми бачили битви за Соледар і Бахмут, Вугледар, за Авдіївку, Курдюмівку, Кліщіївку… Ми вже отримали імунітет.
– 28 липня минулого року загинув Гліб Бабич. Kozak System виконує кілька пісень з його текстами…
– Це була моя перша персональна трагедія. Гліб був мені, як старший брат. Він був досвідчений воїн, і готував нас до того, що впало нам на голови.
Ми з Глібом писали багато пісень, почали робити нові. Часто бачилися в Києві у перші дні після 24 лютого, коли місто було порожнім. Він був на пересувній РЕБ-станції. Зараз таких багато, а тоді вона була однією з перших. Броньована автономна станція спостереження могла заїжджати у найнебезпечнішу точку, контролювати дрони. Така машина коштувала великих грошей. Біля неї ми востаннє й зустрілися у Києві. Гліб машиною своєю дуже дорожив, любив її – багато туди було вкладено і душі, і сил, і грошей. Подивитися локацію, куди можна пізніше вже на цій бойовій машині направити групу розвідників, – він поїхав на звичайній машині. І підірвався на міні. Ця звістка нас застала в Польщі буквально за годину перед концертом. Я не знав, як зібратися з силами, щоб вийти на сцену і співати. Це і був, мабуть, найважчий концерт…
– Як пройшли концерти за океаном — у Канаді і США? Під завершення туру ви показали іноземцям відео з Чернігова. Там 19 серпня цього року від російського ракетного удару постраждала ваша 20-літня донька Маланка.
– Найголовніше, що нам дали закордонні концерти, – це відчуття того, що зараз треба знаходитися вдома. Ми відправлялися за кордон із місією відіграти серію благодійних концертів, щоб назбирати якомога більше грошей на дрони чи пікапи. Це, безперечно, мотивація. Але перше, що відчуваєш поза Україною: що ти покинув, умовно кажучи, пораненого побратима або хвору маму. Це гнітило.
Щоб відчувати душею, що відбувається в Україні, треба приїхати в умовну Авдіївку. Нікого не звинувачую, розумію природу речей. Тим, хто сьогодні знаходиться в прифронтовій зоні в Україні, наші концерти набагато потрібніші. Бо Kozak System піснями, словами і теплом дає надію на те, що все це рано чи пізно закінчиться і життя захисників і захисниць буде поза небезпекою.
Хоча за кордоном поміж 5 млн українців, які виїхали через війну, багато тих, хто все втратив. Це, як правило, люди, які виїжджали з окупованих міст, або тих, де ведуться бойові дії. І їм треба намагатися донести якомога більше енергії, щоб вони витримали тимчасове переміщення, яке уже перетворилося на тимчасову еміграцію.
– Все ж, давайте згадаємо “прильот” російської ракети у центр Чернігова 19 серпня, коли дуже близько від фатальної небезпеки була ваша дитина.
– То був день, коли я вже одного разу помер. Коли побачив на відео, як ракета прилітає в драмтеатр Чернігова, а вибуховою хвилею відкинуло мою доньку, яка йшла разом з подружкою. Відкинуло на двері будинку, засипало склом – і це 3-4 хвилини, які відділяли її від смерті.
Тепер я дивлюся на життя трошки по-іншому: розумію і тимчасовість, і непередбачуваність. Треба робити якомога більше, підштовхувати тих, у кого слабша воля, робити конкретні вчинки для допомоги Збройним Силам, щоб перемогти.
КОЖНОМУ ТРЕБА ВІДОКРЕМИТИСЯ ВІД РОСІЙСЬКОГО
– Нещодавно ви трохи перефразували сучасного класика Москальця, його дуже відомий пісню “Вона”, написану 1989 року: “Прийде осінь, ми всі розбіжимося по деокупованих містах”. В оригіналі – “русифікованим”. Наскільки ви, подорожуючи з концертами, відчуваєте присутність “русскава міра”. Наскільки гострою залишається ця проблема?
– Із часів Радянського Союзу ситуація дуже змінилася. Орда з Московії по-чортівськи якісно працює з пропагандою і на територію сусідніх країн просто безжально впихує свою «культуру», своє бачення світу, своє хамство і свою імперську тупість.
Нині з кожною ракетою, яка прилітає в те чи інше місто України, у багатьох прокидається розуміння слів, які 10, 20, 30, 60 років тому говорили, кричали свідомі українці, але їх, як правило, ніхто тоді не чув. Хоча й сьогодні є парадоксальні випадки, коли людина, яка пережила тимчасову окупацію в Ізюмі, бачила звірства окупантів, вижила, продовжує там жити – так і не зрозуміла причину, не знайшла свого місця у сучасній Україні, яка народилася під час війни та має жити після перемоги. Але еволюція триває.
– А в Києві донині маємо Національну музичну академію імені Чайковського… Чи не занадто повільно йде це очищення – від пам’ятників, почесних звань, топонімів, пов’язаних із смертельним нашим ворогом?
– Безперечно, ці процеси потрібно продовжувати штовхати. Утім, не погоджусь, що вони повільні. По відношенню до цілих епох, вони дуже швидкі. Якщо взяти, що окупація України більшовиками, усім, що з ними пов’язане, уже триває більше 100 років, то за понад півтора року великої війни я бачу дуже серйозні зміни.
Майже всі пам’ятники Леніну та його поплічникам вже давно на смітнику і вулиць їх імені давно немає. Ми бачимо серйозні зрушення в освіті і законодавчій сфері. Увімкніть зараз радіо – ви не почуєте нічого російського. Це колосальні зрушення, бо ще зовсім недавно ми разом з декількома музикантами виступали за квоти на українські пісні і мову на радіо. (Відповідний закон набув чинності у листопаді 2016 року). Спочатку квоти були мізерні, нас поливали брудом й обзивали невдахами – однак ми все таки змогли їх “протягти”. Але нам дорікали тим, що буде мало якісної музики, яка мала заполонити спочатку 25 % етеру, а через три роки – 35%.
На той момент я уже чітко розумів, що український інформаційний простір має бути виключно українським. І це не є якесь ноу-хау українців. Кожна країна береже свій інформаційний простір від чужого. А коли ми говоримо про російське – воно не тільки чуже, а ще й вбивче.
Хто має бажання – є інтернет, тож у приватному просторі може слухати хоч китайську музику. Але в публічному – особливо під час війни — все пов’язане з ворогом має бути заблоковано. Якщо солдат російської армії з автоматом не має переступити наш державний кордон, так само маємо не допустити, щоб ворог перетинав наші межі в інформаційному просторі. Його складніше захищати. Бо на фізичному кордоні можна поставити гаубиці, хаймарси, гради, штурмові групи. В інтернеті такого не поставиш. Має бути свідомість у людей: що вмикати, а що – вимикати. А відверто пропагандистські канали треба перекривати буквально.
Але ж все не перекриєш, і тут уже виходять бійці іншого штибу, які багато чого мають пояснювати людям, доводити піснями і власною позицією, що слухати і плекати потрібно своє. Рано чи пізно воно стане конкурентоздатним.
У першу чергу, кожній людині треба відокремити себе повністю від усього російського, насамперед, від впливів російської, так званої, “культури”.
МАЮТЬ БУТИ ВІРА І ПОСТУП, А НЕ “ВИГОРАННЯ”
– Ваш хіт – пісня “Українське сонце”, так називаються й ваші концерти. Щоразу звучать неначе й прості, але дуже потрібні слова: “Так багато втрачено, дорого заплачено, ми не пробачимо…” Де берете нині натхнення?
– Це зовсім інше натхнення, ніж було раніше. Таке до повномасштабного вторгнення було відомим виключно через Гліба Бабича. Писалася музика на його поезію: «Подай зброю, мені брате» – гімн 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейси” чи «Сила і зброя», «Мольфар». Ми відчували те, що хотів сказати Гліб – і тому нам вдалося аранжування і виконання цих пісень.
Тепер ми, Kozak System, часто буваємо в зоні бойових дій, ми включені у війну. Автором “Українського сонця” є наш трубач Сергій Соловій. Він часто зі мною поруч у поїздках на схід. Не буду зараз геройствувати, на «нуль» нас не беруть, але ми буваємо в небезпечних місцях для того, щоб зрозуміти, як там воюється хлопцям і дівчатам. Тому й виходять такі пісні, які виходять.
– Фінішувати хочеться вашими словами: Російська імперія впаде!
– Російська імперія впаде обов’язково, коли зійде українське сонце, – це сказав Джохар Дудаєв. Коли він так сказав, думаю, переважна більшість українців не звернула на ці слова уваги. Так само, як не звертала уваги на пророцтво Степана Бандери, що настануть часи, коли один скаже: “Слава Україні!” й мільйони відгукнуться: “Героям слава!”.
Ось які часи настали! Тепер головне – все це закріпити, дотиснути ворога до кінця, до нашої перемоги, кожен день працюючи для неї.
Крапки у війнах бувають розмитими. Деякі з них закінчувалися без підписання будь-яких угод, наприклад, як війна між Північною і Південною Кореєю. (На сьогодні вони просто зупинили бойові дії, на папері ця війна не закінчилася).
Чи закінчиться війна з росіянами якимось договором? Думаю, що ні. Якщо й підпишуть якийсь папір, то він не буде чогось вартий. Адже росіяни завжди порушують всі можливі і неможливі закони та конвенції.
Ми, українці, маємо налаштуватися на довгий марафон. І не потрібно ніякого вигорання. Треба розуміти, що все не переволонтериш, всіх дронів не купиш, всі концерти не переграєш. Але найголовніше – “не здутись”, йти впевненим кроком, як йдуть самураї. От власне, чого нам всім і бажаю: віри і поступу.
Валентина Самченко, Київ
Фото надані гуртом Kozak System
