Україна після перемоги. А що далі?

Щось мені останнім часом стало все більше траплятися виступів (переважно з флангу мОкроекономістів та візіонерів із футурологами, але не тільки, тому й пишу) зі стандартним набором тез відносно післявоєнного відновлення України, які, на мою думку, є просто хибними, і укорінення яких в суспільній уяві може мати дуже негативні наслідки для планування повоєнного відновлення.

В найгіршому випадку їхнє вкорінення може призвести до довгострокових наслідків для України, які призведуть до траєкторії Боснії та Герцеговини після війни в Югославії. Що я маю на увазі. Боснія була однією з трьох країн-переможців у війні в Югославії (разом із Хорватією та Косово), але повоєнне відновлення Боснії є прикладом того, як можна дуже швидко проїсти політичний капітал, завойований у війні, отримати обмежену допомогу від міжнародних донорів, а після того пересратися між собою, отримати найнегативнішу пресу на Заході та, в результаті, закінчити повоєнне відновлення частковим відновленням інфраструктури, постраждалої під час війни, але не отримати майже нічого, що давало б підґрунтя для сталого розвитку країни після війни, від прямих іноземних інвестицій до нормальних інституцій, які б дозволили країні вийти з пастки колійності (про пастку колійності – див. нижче) і також отримати одну з найбільших (у відношенні до населення країни) діаспор за кордоном, яка поїхала і повертатися не збирається.

Тому я вирішив спробувати зібрати разом ці міські легенди та прокоментувати їх, аби по можливості не впадати в пастку невиправданих очікувань і невірних пріоритетів у тому, що треба робити задля того, аби повоєнна відбудова була успішною. Одразу попереджую, цей пост дуже похмурий, тому тим, хто не в гуморі зранку, пропоную його не читати.

Але до міських легенд, які шаблонно переміщуються з одного виступу в інший.

1. Україна – велика транзитна держава.

Україна була великою транзитною державою. Була вона в основному за рахунок того, що була транзитером великого вантажопотоку по двох напрямах. Першим був Схід-Захід (та навпаки), по якому товари доїжджали до чорноморських портів України та після того прямували в країни, в яких або не було виходу до моря (Білорусь, Казахстан), або в ті регіони, в які просто було економічно ближче від українських, ніж від російських портів (близькі до України області росії). Другим – Південь-Північ, коли, наприклад, вугілля з Комі було дешевше довезти до Одеси і тут вже вантажити на кораблі, або коли замість довгого шляху навкруги Європи якісь товари для країн Балтії та Фінляндії з Турції було дешевше довезти до Одеси та вже звідти везти контейнерами до місця призначення.

Транзитний статус Україні забезпечували єдина колія з пост-СРСР (тобто перевантажувати в тій же румунській Констанці було невигідно, бо потяг мав «перевзуватися» на кордоні, а це дорого), велика кількість країн без виходу до моря на Схід і Північ від Києва, яким було простіше, дешевше чи коротше везти в Одесу, ніж, наприклад, в Гуанчжоу (Казахстан, Азербайджан, Білорусь) та високий рівень завантаженості та спеціалізації російських портів на Чорному морі.

Приблизно в ту ж логіку вкладався транзит газу, нафти та аміаку з росії через територію України. Вже була побудована інфраструктура, вже були в наявності потужності з перевалки чи з перекачування, а створення альтернатив було економічно недоцільним.

В результаті війни Україна стає з транзитної країни кінцевою країною подорожі товарів, бо всі ці міркування розбиваються об простий факт – після війни кордони України з Білоруссю та росією будуть представляти собою щось на кшталт кордонів між Ізраілем та Сирією, тобто фізичний кордон є, але він представляє з себе максимально близький аналог рва з крокодилами, і через нього проходять окремі люди, а не великий транзит вантажів. Тобто всі транзитні переваги України помножені на нуль війною, бо уявити собі велику транзитну торговлю через територію України з росією я не можу, як не можу уявити собі і великий транзит, який росія просто так пропускає до країн Центральної Азії або з них на Захід.

2. У світі є багато грошей, які приречені на те, аби прийти до України.

Дійсно, у світі зараз близько 25 трильйонів грошей лежать на рахунках і не інвестовані. Але вони не інвестовані не тому, що вони чекають на закінчення війни в Україні, а тому, що відношення risk/reward, наявного в інвестиційних пропозиціях для цих грошей, не влаштовує їхніх власників. І вони, навіть у кількості 0.1% від цих 25 трильйонів, не очікують закінчення війни. Вони вже вирішили, що їм нецікаво інвестувати в Чилі (найбільшого відносного реципієнта прямих іноземних інвестицій у 2022 році як долі ВВП), нецікаво інвестувати в commodities (найкращий клас активів у 2022 році, дохідність 22%, абсолютна ліквідність), нецікаво інвестувати навіть в US Treasuries, які зараз дають дохідність близько 5% річних.

За останні роки я бачив декілька легенд.

У дев’яностих це була легенда про dumb Arab money, тобто про те, що араби готові давати гроші будь-куди, де є дохідність у 5% річних (і багато людей дзвонили в Делойт, де я тоді працював, з пропозиціями «Ось у нас тут є цікава ідея інвестицій в купівлю квартир в Києві, вона дає 20% в доларі мінімум, ми читали в газеті, що в арабів гроші дають під 2% річних, ми їм дамо 5%, ні, 7%, знайдіть нам вихід на арабських шейхів, будь ласка!»).

В нульові це була легенда про dumb Russian money, яких було так багато, що їх інвестували будь-куди, бо просто було дуже багато.

В десяті це була легенда про dumb Chinese money, які неприкаяно ходять світом. Ніхто ці гроші не бачив, але кожен мав племінника, що працював на бізнесмена, що був знайомий з людиною, яка дорвалася до цих грошей і їх зараз «освоювала».

Прихід великих грошей в країну – це результат сукупності великої кількості факторів, в України було вже дві хвилі приходу великих грошей – в період 1993-1998 (після незалежності та до першої фінансової кризи) та в період 2005-2008 (в період від Помаранчевої Революції до глобальної фінансової кризи), і обидва періоди залишили дуже багатьох інвесторів не з найбільш позитивними спогадами.

Я досить старий, аби пам’ятати те, як на замовлення когось із великих міліцейських начальників Одеси зі зборів акціонерів під телекамери та коментар новинаря «Эти нечестные дельцы – представители международного капитала приехали, чтобы забрать лучшие активы Одессы» у кайданах виводили представників одного з найбільших на той час управителів пенсійних активів Великобританії та США Invesco (вони й зараз немаленькі, приблизно 1.5 трильйона доларів під управлінням).

В України як напрямку інвестицій дуже, на жаль, погана історія. І розповідь про те, що гроші просто прийдуть, бо їх дуже і дуже багато, не залишає місця для аналізу того, чому так багато іноземних інвесторів, і портфельних, і стратегічних, пішли з України з вкрай негативним післясмаком, а без такого аналізу і роботи над помилками залучити когось, окрім найбільш спекулятивних інвесторів, буде дуже важко.

3. Українська економіка – одна з найнедооціненіших.

Тому, хто це каже, пропоную спробувати купити хоча б 10 тисяч гектарів землі с/г призначення на Заході або звільненому Півдні України. Або купити бізнес, який працює і має експортні надходження. Або купити житло (і порівняти вартість квадратного метру в Києві з вартістю квадратного метру в Порту, Кьольні або Ризі, в яких немає війни).

4. Україна – це великий ринок збуту.

Україна була однією з найстарших країн Європи до війни. В результаті війни країна стала ще старшою. Медіанний вік населення України – 44.7 років, тобто 50% населення країни вже наближуються до пенсійного віку або за ним. Навіть якщо не дивитися на жахливо низький рівень доходів та ВВП на душу населення, все одно – більш старі за віком суспільства не споживають стільки ж, скільки молоді (окрім трьох категорій споживання – aged care, funeral services та tourism).

Найкращий український соціолог Володимир Ілліч Паніотто пропонує думати над тим, як українці будуть жити в країні, в якій живе 20 мільйонів населення. Це все одно велика країна за мірками Європи, близько Румунії, але з демографією, яка зовсім не румунська. Якщо не буде швидкого та сталого зростання ВВП після війни, то і ринок буде цікавим тільки для збуту послуг найдешевшої роздрібної торгівлі та, на жаль, aged care та funeral services, бо старі люди вже майже все, що їм потрібно, купили.

5. В Україні буде побудовано багато нових підприємств.

Див. вище. Україна – одна з найстарших країн Європи. Якщо нічого не зробити з демографією, то на нових підприємствах просто не буде кому працювати. Ніхто не будує великі нові підприємства там, де пул робочої сили зменшується кожен рік і є ризик того, що через декілька років вартість робочої сили буде зашкалювати, бо працювати буде нікому. Простіше побудувати щось в Туреччині (молода країна, медіанний вік населення – 31.8 років, населення збільшується на мільйон кожного року, та й всього населення там 85 мільйонів).

6. Інвестиційні фонди можуть відбудувати країну.

«Давайте зберемо 25 мільярдів доларів в фонд відновлення України, і наша економіка розквітне». Проблема в тому, що у Східній Європі (найближчому аналогу) інвестиційні фонди зіграли в трансформації економіки країн набагато меншу роль, ніж стратегічні інвестиції.

Є виняток, галузь охорони здоров’я, де активність інвестиційних фондів повністю трансформувала галузь, створивши, фактично, повністю нову індустрію. У всіх інших випадках головну роль відігравали стратегічні інвестори. Фольксваген, який купував Шкоду і зробив з неї абсолютно нову компанію, або Порше, який будував завод в Словаччині, який врятував Порше від зникнення зі світової мапи автовиробників. Дойче Телеком, який розвивав мобільний та проводний зв’язок чи не у всіх постсоціалістичних країнах. Юнікредит, який купував банки та давав доступ до кредитних ресурсів. Арселор Міттал, який консолідував металургію. Карлсберг, Данон, Нестле, Крафт, які повністю трансформували виробництво харчових продуктів. І це я ще не почав розповідати про сферу послуг, від аудиторських та юридичних до готельних. Тобто гроші в приватні компанії потрібні (і з них можуть вирости національні або регіональні чемпіони), але з точки зору сталого розвитку стратегічні інвестиції мають чи не найбільше значення.

При цьому в нас зараз немає інфраструктури інвестування. Головна проблема в донорів сьогодні не гроші, а те, куди їх можна вкласти з розумним рівнем ризику, якщо вийти за межі кредитування держкорпорацій або держави. Наше законодавство по захисту прав інвесторів застаріло років на тридцять, наша судова система (промовчу, бо ви все самі знаєте), і це все – на тлі війни і ризиків, пов’язаних з нею.

* * *

Я вибачаюся за такий песимістичний пост, але чи то в мене інформаційний пухир такий, чи дійсно дискурс зараз зміщується в сторону того, що можна нічого не робити, гроші самі прийдуть, а простий робочий на будівництві буде заробляти стільки, що вся Польща, Туреччина та Румунія будуть рватися до України, а ми їм будемо дулі крутити.

У 2022 році найбільш привабливими для прямих іноземних інвестицій були Чилі (прямі іноземні інвестиції дорівнювали 4.5% ВВП країни), Швеція (3.9%), Ізраіль (3.7%), Польща (3.6%) та Австралія (3.2%). Що їх об’єднує? Ні, не низьке податкове навантаження (податки в Чилі – мрія мОкроекономіста, єдиний податок в розмірі 40% від доходу, про Швецію ж з Австралією можна взагалі промовчати).

Вибачте за прописні істини, але верховенство права та справедливість його застосування, захист прав інвесторів і відсутність організацій з назвою з трьох літер в повсякденному житті корпорацій, що ведуть бізнес-діяльність. Я знаю, що воно звучить дуже нудно, але без цього нормальних інвестицій не буде. Ну, якнайменше, я так думаю.

Yuliya Byelinska в ході обговорення попереднього посту про міські легенди попросила мене прокоментувати те, якою, з моєї точки зору, є вірогідність отримання коштів на відновлення України від росії. Я пообіцяв це зробити не в форматі коментаря, бо тема дуже велика, а в форматі окремого посту, і зараз спробую виконати свою обіцянку.

Перш за все, я не є юристом і коментую суто з точки зору здорового глузду, того, що я читав або чув від різних осіб, що мають відношення до міжнародної юриспруденції, та мого досвіду. Тому я дуже прошу вибачити мене, якщо будуть якісь технічні помилки в юридичних термінах або просто помилки – і тегнув найдосвідченішого міжнародного юриста, якого я знаю, Івана Ліщину, з проханням прокоментувати та виправити якісь кричущі помилки, які він побачить в моєму дописі.

* * *

В України є декілька потенційних джерел отримання грошей від росії за результатами війни.

1. Репарації.
2. Конфіскація активів росії на користь України та використання їх для фінансування відновлення.
3. Отримання доходів від тимчасово заморожених активів росії в тих рамках, в яких ці доходи або не належать росії, або теоретично можуть не належати росії.
4. Фінансування від союзників України в цій війні, яке якось залежить від активів росії, що перебувають під юрисдикцією або на території союзників.

По пунктах.

1. Репарації.

Репарації – це, як дає визначення Вікіпедія, «повне або часткове відшкодування (за мирним договором або іншими міжнародними актами) державою, що розпочала агресивну війну, збитків, заподіяних державі, що зазнала нападу». Репарації можливі тільки в тому випадку, коли є або повна поразка однієї зі сторін у війні (це не обов’язково означає, що український флаг майорить над Кремлем, – наприкінці кінців, Німеччина зазнала поразки в Першій Світовій і платила репарації, але війна закінчилася за межами території Німеччини, і черевик іноземного солдата не ступив на німецьку територію на день капітуляції), або мирна угода між державою-нападником і державою, що зазнала агресії, тобто росія та Україна підписують мирний договір, частиною якого є якась сума виплат зі сторони росії на користь України.

На жаль, мені здається, що будь-який з двох сценаріїв (капітуляція росії або укладення мирної угоди між росією та Україною на принизливих для росії умовах виплати репарацій на користь України) зараз має дуже невисоку ймовірність. Для капітуляції росії події кінця Першої Світової мають повторитися майже під копірку, тобто монарх має відректися від трону, в росії має статися повна зміна влади та державного устрою, втрати на фронтах у росії мають бути такими, що перевищать рівень толерантності суспільства, а суспільству має загрожувати голод і злидні (в цьому місті рекомендую перечитати або передивитися на Нетфліксі «На Західному фронті без змін»).

Для мирної угоди мають бути поступки з обох сторін, тобто і росія, і Україна мають піти назустріч одна одній. В ситуації, коли хоча б одна зі сторін вірить в те, що вона може досягти успіху військовим шляхом, ця сторона не буде мотивованою йти на поступки, тобто укладання мирної угоди буде неможливим. При цьому не має значення об’єктивна картина – бо для цього треба не об’єктивна поразка на фронтах, а, наприклад, віра вищого керівництва росії в те, що в них є можливість переламати хід війни, поза залежністю від того, як насправді виглядає обстановка на фронті. В силу того, наскільки неадекватним є ПТН ПНХ, ймовірність усвідомлення їм необхідності сідати за стіл перемовин і давати поступки Україні в нього чинавряд настане взагалі аж до того момента, доки на Мавзолеї треба буде додавати другий рядок.

2. Конфіскація активів росії на користь України та використання їх для фінансування відновлення.

Це здається найбільш бажаним для України сценарієм, але він має декілька проблем.

По-перше, будь-яка конфіскація має відбуватися за рішенням суду або арбітражу, який має юрисдикцію над країною, в якій розташовані активи, що конфіскуються (або, як виняток, на підставі закону прямої дії, але таких законів, наскільки я розумію, в світі немає).

По-друге, такі судові та арбітражні процеси займають дуже довго часу, коштують дуже багато, а їхній результат не є завжди передбачуваним. Наприклад, перший арбітраж ЮКОСа проти росії зайняв 9 років, з 2005 до 2014, і коштував акціонерам ЮКОСа близько 70 мільйонів доларів тільки на юристів (всі посилання – нижче, під цією частиною тексту).

По-третє, активів, які можна конфіскувати, не так вже й багато, а точніше, їх майже немає. Згідно з міжнародним правом (і тут я особливо прошу Івана Ліщину подивитися на те, що я пишу, бо, знов таки, я не юрист), конфіскувати активи можна тільки в сторони, яка ними володіє і програла в арбітражі/суді. Тобто конфіскувати можна тільки активи, які належать власне росії як суверенній державі, і які можна знайти в тих країнах, які визнають рішення суду, що виніс рішення на користь України як позивача.

В росії, як у кожної країни, є декілька категорій активів за кордоном, але в основному це активи з однієї з двох категорій:

(а) активи, що підпадають під визначення sovereign protection (суверенного привілею), тобто перш за все дипломатичні установи. Кожне посольство чи консульство мають імунітет відносно того, аби на їхнє майно накладалися обмеження чи конфіскація.
(б) активи, що підпадають під визначення partial sovereign protection (часткового суверенного привілею), тобто такі активи, які, як правило, захищені суверенним захистом, але є умови (і їх дуже-дуже небагато), коли такі активи можуть бути конфіскованими. Це, перш за все, активи центральних банків, бо ці установи суто з технічних причин тримають дуже багато активів на території інших країн. Тобто Центральний Банк росії (ЦБР) не може тримати, наприклад, рупії в самій росії, бо рупія не має легального права на обертання за межами Індії, і він тримає належні йому рупії на кореспондентському рахунку в ЦБ Індії або в якомусь тамтешньому комерційному банку. Але навіть для тих валют, які мають право обороту за межами країни-емітента (перш за все, долара), центральні банки їх тримають за межами своїх країн, бо одна з функцій центральних банків – забезпечення міжнародних розрахунків, і їх ефективніше робити шляхом клірингу в країні-емітенті або в якомусь міжнародному фінансовому центрі (наприклад, у Лондоні). При цьому ці гроші захищені тим самим обмеженим суверенним привілеєм, тобто їх не можна конфіскувати навіть за рішенням суду або арбітражу відповідної юрисдикції.

Це, наскільки я розумію, випливає з тих самих міжнародних домовленостей початку та середини 20 сторіччя, які стосувалися гармонізації відносин держав між собою, включаючи дипломатичну службу. Саме тому ЄС або США можуть заморозити активи ЦБР, що вони й зробили, але не можуть їх конфіскувати. В історії є тільки два випадки, які можна до деякої міри використати в цьому контексті, обидва були в Штатах.

Один – це історія з золотовалютними резервами Венесуели, які були в США, і які були спочатку заморожені, а потім США передали їх у використання іншій стороні. Проблема в тому, що цей кейс не можна застосувати для нас тому, що США передали ці активи Хуану Гуайдо і його уряду, яких США вважали законним урядом Венесуели на відміну від уряду Мадуро. Тобто якщо б в росії була своя Світлана Тіхановська, яку б Штати визнали законно вибраною главою держави, то право розпоряджатися цими активами могли б надати їй.

Другий – це історія з золотовалютними активами Афганістану в розмірі 7 мільярдів доларів, які було заморожено в США після падіння президента Ашрафа Гані та приходу до влади Талібану два роки тому. Ця справа вже є набагато дотичнішою до нашого випадку, бо доля цих резервів була така: половину рішенням адміністрації Байдена думали направити на виплату по судових вироках, які було винесено за позовами сімей, що постраждали від 9/11 (хоча я не дуже розумію, якщо чесно, під яким юридичним соусом Афганістан як суверенну країну було визнано винною в цьому випадку, бо ці кошти належали суверенній державі Афганістан, яка не нападала на США в 2001 році, і тому зараз доля цих грошей невідома, бо останнє, що я читав – роз’яснення судді в Нью-Йорку, який має юрисдикцію над тією адресою, де розташований відповідний підрозділ Федерального Резерву, де він дуже детально пише про свої сумніви відносно можливості застосування законів США для виплат цих грошей постраждалим в атаці на Всесвітній Торговий Центр), а половину було направлено в спеціальний фонд відновлення Афганістану, який має рахунок в Міжнародному Банку Розрахунків (Bank for International Settlements) в Базелі, яким керує рада, що складається з двох бувших високопосадовців центрального банку Афганістану, посла США в Швейцарії та представника уряду Швейцарії), і завданням якого є використання цих грошей на, власне, відновлення Афганістану, тобто ці гроші тим чи іншим чином повернуться в країну.

У будь-якому випадку, мені цей випадок здається дотичним до нашої ситуації, бо постраждалі від атаки 11 вересня 2001 року успішно отримали визнання своїх претензій відповідними судами і мають ненульовий шанс отримати гроші від країни, в якій знаходився на той момент Осама бін Ладен як керівник всієї операції по викраденню літаків і направленню їх на Всесвітній Торговий Центр.

Проблема конфіскації цих коштів дуже точно проілюстрована долею арбітражних та судових рішень по справах ЮКОСа проти росії. Акціонери ЮКОСа відсудили в багатьох юрисдикціях більше 50 мільярдів доларів (плюс відсотки, які накопичуються кожного дня, тому думаю, що зараз це вже набагато більше 60 мільярдів доларів) в росії, але досі не змогли накласти стягнення на хоч якісь активи росії, бо все, що лишилося в межах країн, які визнають рішення того ж Гаазького суду, захищене суверенним привілеєм. І не змогли накласти стягнення не тому, що не старалися, кількість економічних детективів найвищого ґатунку, які працювали на акціонерів ЮКОСа, зашкалює, а тому, що таких активів просто не лишилося в доступі.

До речі, ліричний відступ. Акціонери ЮКОСа в справі конфіскації грошей росії з великою ймовірністю можуть стати дуже серйозними конкурентами України, бо в них вже все є – всі їхні судові рішення повністю просуджені, у всіх відповідних інстанціях в країнах ЄС, США та інших їхні претензії вже зареєстровано, і в мене є підозра (я не знаю цього, але логічним було б припустити таке), що як тільки якийсь актив буде визнано таким, що належить росії і може бути конфіскованим, їхня претензія буде стояти першою. В України же поки що немає судових рішень на її користь, і коли вони будуть (і чи будуть), я не знаю, та й це й нікому і невідомо (див вище, перший процес по справі ЮКОС проти росії йшов дев’ять років і коштував 70 мільйонів доларів тільки гонорарів юристів – у західному світі жорна юриспруденції мелють дуже повільно та коштують дуже дорого).

Там взагалі може бути черга попереду України на отримання грошей росії як суверена, бо окрім акціонерів ЮКОСа є також просуджені майже до кінця або до кінця декілька позовів до росії від (барабанний дріб, всі завмерли, зараз буде нечуваний сюрприз) такого собі добродія на ім’я Ігор Валерійович Коломойський. Одразу після анексії Криму в 2014 році його компанії та він особисто як їхній акціонер подали низку позовів до російської федерації по відшкодуванню збитків за втрачене від анексії Криму майно. Тобто якщо допустити, наприклад, що завтра суд в США вирішить, що гроші ЦБ Афганістану можуть бути використані на виплату відшкодувань постраждалим від 9/11, і це створить прецедент, який буде використано для того, аби визнати можливість використання грошей ЦБР, заморожених в США, на покриття збитків, то черга буде ще та – ЮКОС, І. В. Коломойський з компанією, Ощадбанк України (дякуючи ініціативі Андрія Пишного, який пішов до суду по втрачених в Криму активах) як всі ті, хто вже має просуджені вимоги. І десь далеко в хвості буде позов України, який до того часу ще, скоріше за все, буде розглядатися в судах, і невідомо скільки лишиться грошей ЦБР на його задоволення на той час, коли всі суди закінчаться, а ЮКОС, Ощадбанк та Ігор Валерієвич вже давно будуть з грошиками на своїх рахунках.

Власне кажучи, тому я вважаю, що пряма конфіскація активів на відновлення України в короткостроковому періоді також малоймовірна.

3. Отримання доходів від тимчасово заморожених активів росії в тих рамках, в яких ці доходи або не належать росії, або теоретично можуть не належати росії.

Це – найбільш логічне і найбільш доступне джерело фінансування відновлення, проте його розмір може бути невеликим відносно потреб України. Що я маю на увазі, – ті ж активи ЦБР складалися з грошей (які зараз заморожено) і вкладень в різні цінні папери. Наприклад, я десь читав, що частина Євро з активів ЦБР була вкладена в євробонди Німеччини. Зараз ці євробонди заморожені на рахунках одного з двох депозитаріїв Європи (скоріше за все, Euroclear, бо він звітував про значно більший обсяг активів, пов’язаних з росією, на своїх рахунках). Якщо я вірно пам’ятаю, то Euroclear несе перед клієнтами відповідальність за збереження грошових коштів, але не має зобов’язання по виплаті їм відсотків, які вони можуть отримати за розміщення цих грошей.

Логіка проста – Euroclear не банк, в нього приходять з грошима тільки аби купити цінні папери, або він отримує гроші від продажу/погашення цінних паперів, тобто зазвичай гроші в ньому якщо і лежать, то овернайт або пару днів, і тому багато на цьому не заробиш/не втратиш. У випадку з грошима ЦБР вони там будуть лежати дуже довго, тобто Euroclear може отримувати, на тлі поточних відносно високих ставок, значні платежі, які можуть бути надані (за бажанням того ж Euroclear та уряду Бельгії, які вже було проголошено) Україні, і ці гроші не будуть належати росії.

На жаль, ми все одно говоримо про десятки, максимум, сотні мільйонів на рік, але ці кошти точно не є проблемними з точки зору їхнього отримання. Таких прогалин, які можна використати до глобального вирішення проблеми з виплатами на відновлення України, є декілька, вище я навів тільки одну з них, про яку чув. На жаль, всі вони все одно дадуть сотні мільйонів, коли потрібні мільярди.

4. Фінансування від союзників України в цій війні, яке якось залежить від активів росії, що перебувають під юрисдикцією або на території союзників.

Це – найімовірніший сценарій отримання доступу до великих грошей, які будуть де-факто грошами росії, але де-юре такими не будуть. Зараз це – те, над чим б’ються найкращі юридичні мізки в ЄС та США, але юридично виваженого рішення вони ще не знайшли.

Тім Еш, найбільш відомий фондовий аналітик, що спеціалізується на Україні та Східній Європі, наприклад, просуває ідею створення інвестиційного фонду, в який буде внесено всі заморожені активи росії, під заставу яких буде випущено євробонди, кошти яких підуть на відновлення України. Тобто ці гроші будуть надані Україні в борг за відносно низькими ставками (бо є заставні активи найвищої інвестиційної категорії), але ця пропозиція має багато очевидних недоліків.

Перш за все, це – кредитні гроші. Тобто Україна їх має повернути, навіть з відсотками (і зараз вже не час низьких відсотків, тобто це будуть матеріальні суми). Я не певен, що в суспільстві буде велика підтримка ідеї взяти гроші в борг фактично в росії і потім повертати їх з відсотками. По-друге, це буде означати відчуження активів росії, які захищені зараз суверенним привілеєм або частковим суверенним привілеєм, і я не дуже добре розумію, як це вирішує проблему міжнародного права і захищеності таких активів (див. п. 1 вище), бо якщо ці активи є в заставі, то у випадку дефолта України по своїх зобов’язаннях (тобто суспільство вирішило не платити відсотки та не повертати ці гроші, що, з точки зору України, є на 100% справедливим), ці активи мають перейти у власність тих, хто дав гроші під заставу таких активів.

Я дуже сподіваюся, що якесь рішення таки знайдуть, бо не просто ж так всі ламають над цим голови, але, на жаль, це не є ані очевидним, ані легким. Це точно буде прецедентне рішення, тому, на жаль, західні країни будуть дуже обережними в тому, яким воно буде і як його можна імплементувати без ризику довгострокових наслідків для їхніх суверенних активів в інших країнах.

Щось пост вийшов дуже довгим і пора його вже завершувати…

* * *

От я написав до цього місця, і прийшов час для якогось конструктиву та оптимізму, бо інакше виглядає так, що все погано.

Що треба робити, як на мене?

1. Sue the shit out of them! (кажуть, що це (українською «засудіть їх нах!») – звичайна реакція Дональда Трампа на будь-які позови до нього).

Державі потрібно подавати позови в усі можливі судові інстанції, які можуть навіть теоретично мати юрисдикцію відносно відшкодування збитків. Я сподіваюся, що це зараз відбувається, хоча станом на сьогодні на сайті www.jusmundi.com я не знайшов позовів України до росії, датованих після 24 лютого 2022 року. Цей сайт збирає всі оприлюднені міжнародні позови, матеріали міжнародних арбітражів і т.п., і я рекомендую тим, хто цікавиться питаннями міжнародних судових та арбітражних процесів, туди заглядати, – там багато дуже цікавого, і він постійно оновлюється. Нижче є декілька посилань, і читач може сам пересвідчитися в рівні розкриття інформації по таких питаннях.

Навіть якщо перспектива щось стягнути з росії є дуже маленькою, все одно вона є (наприклад, як частина якогось глобального урегулювання), і буде дуже неправильно, якщо ЮКОС і Беня отримають компенсації, бо в них вже є судові рішення, а Україна – ні.

По-друге, навіть якщо немає реалістичної можливості отримати відшкодування в повному обсязі, наявність визнаних міжнародними судами претензій є дуже дієвим інструментом того, аби зробити життя країни-агресора набагато важчим, ніж воно зараз є.

Є дуже показовий приклад того, як на початку дев’яностих швейцарська компанія Noga переслідувала росію по всій Європі та світу. Noga поставляла продовольство в росію на початку дев’яностих, і з нею не розрахувалися на декілька десятків мільйонів доларів. Компанія подала в Стокгольмський арбітраж проти росії, виграла арбітраж і почала переслідувати росію де тільки могла. Noga подавала на арешт будь-якого майна росії, яке теоретично не підпадало під суверенний привілей. Вони арештовували парусний корабель «Сєдов» з курсантами, який пішов на тренувальний збір і зайшов в якийсь порт Європи (бо думали, що їм володіло міністерство), арештовували кошти ЦБР на рахунках комерційних банків (пробували довести, що ці кошти належать не ЦБР, а російському уряду, і їх можна конфісковувати), подавали на стягнення на банківські рахунки російських торгівельних місій за кордоном (на відміну від посольств та консульств, окремо розташовані торгівельні місії не мають дипломатичного захисту).

Найяскравішими історіями Noga були дві. Перша, пов’язана з тим, що керуючий справами Єльцина (аналог голови адміністрації президента зараз) Павло Бородін потрапив у в’язницю в Брукліні. Він летів на інавгурацію Джорджа Буша-старшого і був заарештований по кримінальній справі Мабетекс (якщо комусь цікаво, загугліть, там ще та історія) в аеропорту Нью Йорка.

Бородін забув дома свій дипломатичний паспорт, на інавгурацію запізнюватися було не можна, от він і полетів як приватна особа, тобто без дипломатичного імунітету. Його заарештували в Нью-Йорку, через два місяці депортували в Швейцарію, де і було ведення справи, і суддя дозволив Бородіну вийти з тюрми під заставу в 5 мільйонів швейцарських франків. Заставу було внесено урядом росії, і Noga її заарештувала як кошти, що належали державі. Всю цю ситуацію наприкінці кінців було врегульовано дипломатичними каналами, навіть заставу росії повернули, але голова адміністрації президента росії чотири місяці провів в тюрмі.

Друга історія – це історія з арештом двох російських винищувачів МіГ, які мали брати участь в салоні Ле-Бурже в Парижі. Noga отримала постанову швейцарського суду на арешт літаків, судові пристави приїхали в Ле-Бурже, але не змогли заарештувати літаки, бо їх перегнали на закриту частину аеродрому, і вони одразу полетіли назад в росію.

Це все, може, не доставляло Noga великих грошей, але всі ці дії ставили будь-кого в росії в ситуацію, коли будь-який виїзд в Європу російської офіційної особи аналізувався на предмет ризику того, аби не «отримати з Noga», а росію підтравлювали в пресі, навіть не дивлячись на те, що репутація у Noga була, м’яко кажучи, контроверсійною. Кінець історії Noga точно невідомий – офіційно компанія програла в апеляції і більше не подавала в суди, але я чув від декількох високопосадовців росії того часу, що вони наприкінці кінців так затрахали росію, що з ними врегулювалися, заплативши повністю.

Ця історія має просту мораль – навіть якщо перспектива отримання грошей не дуже велика, незручностей на міжнародному рівні у випадку наявності виграного позову до держави можна зробити дуже багато. І тому, як мені здається, Україна має подавати в суд на росію де тільки можливо, бо ніколи не знаєш: (а) де вирішать на твою користь, і (б) як можуть змінитися обставини.

По-третє, важливо подавати в усі можливі суди для того, аби просто закріпити статус-кво відносно заарештованих активів росії. Справа в тому, що зараз всі вони заарештовані, в більшості випадків, рішеннями виконавчої влади у відповідних країнах. Тобто адміністрація президента Байдена приймає рішення про арешт активів росії. І якщо, не дай Боже, наступним президентом стане Трамп або хтось, схожий на нього, цей арешт може бути знятий таким же рішенням, яким його і було впроваджено. Проте якщо буде паралельно рішення суду якоїсь юрисдикції, яке підтверджує правомірність арешту активів росії, то розблокувати їх буде вже набагато важче, якщо взагалі можливо.

В-четвертих, ніколи не відомо, що чекає в майбутньому. Муамар Каддафі в 2003 році вирішив, в рамках замирення з Заходом, виплатити 2.7 мільярда доларів сім’ям загиблих від підриву бомби на рейсі Pan Am через п’ятнадцять років після того, як стався цей акт тероризму. В 1988 році можливість отримання хоч чогось від Лівії була не те що примарною, а просто ненауковою фантастикою.

В-п’ятих, он що робить юридична дія – виписав Міжнародний трибунал в Гаазі ордер на арешт Mr Huilo, і сидить він в росії, нікуди не літає, навіть в дружню Південну Африку.

2. Абрамович – наше всьо.

Крім того, треба подавати в суд на всіх російських олігархів як від імені держави, так і від імені постраждалих (як приватних осіб, так і бізнесів), і держава, як мені здається, має створити режим максимального заохочення для тих, хто хоче і має привід подати в суд як на росію, так і на окремих російських олігархів чи бізнесів. Нафтогаз виграв у Газпрома, і Газпром йому заплатив.

На відміну від складностей з конфіскацією або накладенням стягнення на активи російської держави, активи що Абрамовича, що Дерипаски, що Усманова, що Малофєєва не мають дипломатичного захисту. Спонсорував Газпром ЧВК «Поток»? От хай відповідає за те, що той ЧВК зробив в Україні. Спонсорував Дерипаска ЧОП «Руслан», яке рекрутує найманців на війну в Україні, що воюють в Бахмуті? От хай підприємства з Бахмута, що зазнали руйнувань, за підтримки держави подадуть в суд на відшкодування збитків в Австралії, де є дочірня компанія РУСАЛа, і продадуть активи РУСАЛа в Австралії для відшкодування збитків. Це, дійсно, не так вже просто (бо, наприклад, в цьому випадку треба буде доказати, що австралійський суд має юрисдикцію над цим спором, але для цього, наприклад, можна знайти когось із українських австралійців, чиї батьки жили в Бахмуті, і чию хату розбили росіяни), але можливо, особливо з огляду на дуже позитивне відношення до України та її ситуації в світі.

Я взагалі здивований, що досі немає ініціативи юристів відносно подачі позовів до російських компаній в тих юрисдикціях, де заарештовані їхні активи, від імені українських підприємців та населення, що постраждали від війни.

* * *

Мені здається, що ми недопрацьовуємо на такому юридичному фронті, і що там дуже багато чого можна зробити. Бо зараз саме той час, коли настрій в усіх країнах-союзниках працює на нашу користь, але як довго це буде – невідомо. Будуть вибори в Польщі, Британії, США, точно будуть ще в якійсь країні-союзнику дострокові вибори, і далеко не факт, що всі ці вибори будуть на користь кандидатів, що підтримують Україну. А судові рішення живуть вічно, хай би уряди і президенти змінювались.

___________________

– Коротка історія Noga (дуже коротка, бо насправді там ще багато чого було).
– Історія з арештом голови адміністрації президента Єльцина Павла Бородіна.
– Історія про використання грошей Центрального Банку Афганістану, що були заарештовані в США.
– Історія з золотовалютними резервами Венесуели.
– Історія ЮКОСа та його судових переслідувань росії.
– Про юристів в справі ЮКОС проти росії.
– Закон Канади про можливість конфіскації майна російських бізнесменів для погашення збитків України.
– Позов Р. Л. Ахметова проти російської федерації.
– Справа Нафтогаза проти Газпрома.

Вчора була дуже цікава розмова відносно того, що треба зробити для того, аби Україна не потрапила назад в пастку колійності (це коли країна їде якоюсь своею колією, яка вочевидь веде не туди, потім доля їй дає шанс якимсь шоком, внутрішнім (революція) або зовнішнім (криза, війна), вийти з цієї колії та змінити свою долю на краще, змінити свою суспільну угоду та перейти на траєкторію наздоганяючого та випереджаючого росту, але країна знов і знов цей шанс упускає та повертається в свою звичну колію (десь тут має вступити музична партія Братів Гадюкіних з піснею «Червона фіра»).

В світі небагато країн, які вийшли з пастки колійності та трансформували себе протягом відносно короткого проміжку часу, більшість з них – в Південно-Східній Азії (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Японія, але не тільки – та ж Фінляндія після Другої Світової Війни, зараз до цих країн має шанс приєднатися Китай і Бразилія, хоча останні події в обох країнах, схоже, приведуть їх назад до їхніх історичних колій, різних в кожному з цих випадків, але таких, що на виході дають один і той же результат – низький сталий економічний ріст, який не дає їм можливості наздогнати 25-30 найзаможніших країн світу). Але, наприклад, Південна Африка мала шанс – і повернулася назад в колію. Колумбія мала шанс відійти від традиційної латиноамериканської колії «армія – церква – ліві ідеї», але зараз, схоже, повертається в неї.

В Російській Імперії періодом можливого виходу з колії був 1917 рік, але, за дуже влучним визначенням Бердяєва:

«С февраля по октябрь 1917 года перед восхищенным русским взглядом прошли парадом все возможные партии и идеи. И что же выбрал русский человек? То, что имел: царя и державу».

Про вибір України в 1917 році в мене немає такої ж влучної цитати, але якщо хтось її знає, то підкажіть, будь ласка.

Закінчення війни, яким би воно не було, дасть шанс Україні вийти з колії і перевинайти себе як країну. Але, як показує досвід попередніх шоків (криза 1997 року, перший Майдан, криза 2008 року, другий Майдан), країна дуже швидко повертається в звичну колію. Наша колія – це спроба приватизації влади без уваги на суспільні настрої (і з цієї точки зору Кучма не дуже сильно відрізняється від Ющенка, а Янукович – від Порошенка, бо кожен з них вважав, що народ його любить і проголосує так, як народу буде сказано з білбордів), різноформатні «любі друзі» біля та при владі, а також абсолютна впевненість в тому, що Європа та Штати нам щось винні і тому або заплющать очі на щось, або все одно дадуть гроші, бо куди ж воні дінуться, навіть якщо ми не будемо виконувати власні обіцянки (вся історія виконання програм МВФ при кожному з президентів – найкраща ілюстрація цього).

Моє найбільше побоювання того, що буде з країною після війни, якраз полягає в тому, що шанс на зміну суспільної угоди буде втрачено, бо країна знову вдасться до улюбленої справи – спробувати трохи на*бати донорів, аби гроші були, а для цього нічого робити не треба було. Щоб підписати якісь зобов’язання, виконати з 15 перші два пункти, отримати перший транш – і після цього вирішити, що можна більше нічого не робити, бо як же ж ми можемо оце все виконувати? При цьому найцікавіше в тому, що зазвичай винною в тому є Європа (це сарказм, якщо що), бо Венеціанська Комісія чогось не те робить, і яке взагалі право вони мають ставити нам якісь умови, ми ж їм все пояснили? Або МВФ погодиться на те, що ми щось не виконаємо, а як не погодиться, – то це не ми, це вони виставили нам такий список умов, ну а що ми під ним підписалися – то ж гроші треба було, транш, думали, що потім якось відпетляємо.

А паралельно з цим будуть йти інвестиції з різних джерел. І приватні іноземні інвестори років через два-три, коли романтизм у відношенні України спаде, а бізнес треба буде робити, знайдуть себе в тому становищі, в якому знайшли себе попередні генерації іноземних інвесторів (деякі з яких зараз гроші Україні на допомогу дають і чималенькі, але чесно кажуть – наш досвід у вашій країні в дев’яностих (нульових, десятих) настільки негативний, що ми не бачимо можливості, що наші акціонери або рада директорів приймуть рішення про те, що ми хочемо знову вступити в цю річку, бо з нашої точки зору вона не була чистою карпатською водою, а мутним потоком, більше схожим на прорвану каналізацію.

Я думаю, багато хто з тих, хто читає мене, знає приклади таких інвестицій – Львівська Тютюнова Фабрика, Вудінвест (деревообробні виробництва IKEA в Україні, які були в дев’яностих роках – ви будете здивовані, але ІКЕА була в Україні вже в 1995 році у вигляді двох заводів), PORR Україна (найбільша австрійська будівельна компанія, в основного акціонера якої при слові «Україна» ніяких слів, окрім матерних, які йдуть після слів «Бескідський тунель», немає), Одеський пивзавод «Чорномор» (оооо, це та ще історія з британськими інвесторами, яких в кайданах виводили зі сборів акціонерів 😉 ). І іноземці зіштовхнуться з нашою правоохоронною та судовою системою, – і після цього зіткнення слово «Україна» з їхньої карти світу просто пропаде.

Тому я чим далі, тим більше думаю про те, що треба зробити для того, аби наприкінці кінців вийти з колії і почати рух сталого розвитку економіки. Саме сталого, щоб як Польща – за винятком двох років, приріст ВНП близький до середнього 4.2% за період з 1995 до 2022 року. І зробити щось, що було б гарантією виходу з колії назавжди, щось кардинальне, незворотне і разом щось таке, що можна пояснити пересічному громадянину, і він це підтримає.

1. Судова система.

Я не знаю, чи треба переконувати когось в тому, що наша судова система є величезним гальмом розвитку країни. Мені здається, що ті, хто її будував, дуже добре читали Карла Маркса з його:

«Право — это воля правящего класса, возведённая в закон и принуждаемая к исполнению государственными механизмами».

Правляча верхівка, слава Богу, в нас змінюється, але кожна нова влада сприймає судову систему як інструмент реалізації саме своєї волі. Чи ви пам’ятаєте хоч один великий процес (перш за все економічного характеру), який влада програла?

Саме тому в нас немає нормальних акціонерних договорів, немає нормальної практики приватно-державного партнерства і т.п., і т.д.

Але ж ми хочемо в ЄС?

Тому хто нам заважає одразу, вже сьогодні, прийняти закон про те, що вищою судовою інстанцією в країні є European Court of Justice? Який нам все одно доведеться приймати тоді, коли ми будемо (дай Боже) приєднуватися до ЄС, бо примат загальноєвропейської судової інстанції над національними є одним з наріжних каменей ЄС.

І також прийняти закон про призначення суддів, який би копіював ті закони, які є і діють в ЄС. Аргумент про те, що таким чином ми будемо поступатися частиною суверенітету в цьому випадку не підходить, бо ми все одно будемо це робити і будемо поступатися цією частиною суверенітету, якщо ми йдемо в ЄС.

При цьому пояснити необхідність цього пересічному громадянину дуже просто, а можливість апеляції до ECJ як останньої судової інстанції дуже підвищить інвестиційну привабливість післявоєнної України.

Альтернативний варіант – прийняти закон про те, що найвищою судовою інстанцією в Україні є High Court of Justice в Лондоні. Бо вони все одно є останньою інстанцією в переважній більшості економічних «розборок» в країні, в якій головним іноземним інвестором є Кіпр, тому з точки зору приватних акціонерів українських компаній це буде просто фіксацією фактичного статус кво, а державі доведеться подумати двічі перед тим, як подавати в суд на іноземного інвестора.

Тут також є багато прецедентів – Privy Council в Лондоні і досі є найвищою судовою інстанцією для багатьох країн, які були британськими колоніями, а Сінгапур свідомо повернув цю норму в своє законодавство після того, як відокремився від Малайзії в 1963 році (вона була, коли Сінгапур був колонією, потім була анульована, бо Сінгапур став штатом Малайзії), аби дати іноземним інвесторам впевненість в неупередженості судової системи острова-держави, і вона діяла до 1993 року, коли Сінгапур вирішив, що цю норму можна відмінити, бо рівень довіри до судової системи Сінгапура вже достатньо високий.

2. Гривня.

Країні також ніхто не забороняє ввести євро як свою єдину грошову одиницю. В світі є багато прикладів того, що країни використовують валюту іншої країни як єдину грошову одиницю – Чорногорія використовує євро (хоча не є членом ЄС), Панама та Еквадор використовують американський долар, а багато країн Тихого океану використовують австралійський або новозеландський долар. Всіх їх об’єднує одне – бажання поставити себе в такі умови, в яких у країни немає вибору, ніж балансувати свій бюджет, бо можливості надрукувати трохи грошенят в неї просто немає – емісійний центр знаходиться за межами країни. В результаті, наприклад, Еквадор має темпи росту економіки більші, ніж середні по Латинській Америці.

Після війни у країни буде дуже великий ризик того, що в умовах величезного припливу інвестицій та пов’язаного з ними притоку валюти гривня може надто укріпитися відносно світових валют, і наша економіка втратить конкурентоздатність. Або інший ризик – того, що задля того, аби курс не зростав, надрукують багато гривні, а потім потік інвестицій пересохне, як він це вже робив в минулі роки, валютні накопичення країна проїсть (як показує досвід «крєпкіх хозяйствєнніков», для цього багато часу не треба), вся ця надрукована в ситі рік-два гривня лишиться на ринку, і знову будемо згадувати минуле з його 176 000 купонокарбованців за долар.

Введення в обіг євро як єдиного законного засобу платежу в країні призведе до того, що країна буде поставлена перед необхідністю мати збалансований бюджет, іноземним інвесторам не треба буде розмірковувати над тим, як захиститися від ризиків стрибків курсу валюти, а вкладники банків відчують себе більш захищеними.

Це, дійсно, трохи ідеалістична картинка, та й гривню жалко, але цікаві думки читачів з цього приводу.

Запрошую всіх, кому цікаво послухати, що я і Andrii Dligach думаємо про повоєнну відбудову України. Ми дуже часто (і іноді емоційно) сперечаємося на ФБ, тому я певен, що онлайн це точно буде цікаво.
В понеділок, 4 вересня 2023 року, о 15.30 за київським часом, на Ukrlife.tv