Куємо кадри для перемоги (фото)

Роман Донік

Невеличкий анонс. Якщо хтось ще пам’ятає, ми у “першу війну” займалися навчанням кулеметників великого калібру (12,7) в зоні бойових дій. Без отих всіх формальностей, бюрократії, та РККАшкої паперовості. Це було навчання для піхотного використовування ДШКМ-ТК. Більше 6 років. Навчання людей з передової і практичні заняття як закріплення на передовій. Як на мій хлопський розум результати були хороші. Вони і досі дають не погані результати на фронті. Програму навчання включили в курс навчання сухопутних військ, а потім прийшов Хомчак, і це стало підпільно.

Від початку вторгнення, так званої “другої війни”, більше 4 місяців були достатньо важкі. Спочатку прийшлося побігати навколо Харкова з гранатометами, потім подвіжувати під кордоном та на Ізюмському напрямку. По сумісництву допомагаючи піхоті та артилеристам на Слобожанщині. Дуже велике навантаження, але це допомагало (і допомагає) не зірватися у прірву зрадоньки та деструктивних емоцій.

Періодично траплялися різні ролики та “разаблачєнія” про голих босих та не навчених. Довго казати, нема чого слухати, але моя особиста думка, що дуже багато біди на фронті від недовіри. Недовіра і невпевненість.

Коли є знання, коли є впевненість в своїх знаннях, в побратимах та командирах, то сама важлива ланка в військах, вона як цемент. Коли у командира відділення є розуміння та знання, є достатньо інформації та базових знань, щоб приймати рішення, то всі його підлеглі довіряють йому і знають, що робити.

Піхотне відділення – це саме і є цементуючий розчин лінії оборони. І коли цей розчин не тримається до купи, то може посипатися вся складна конструкція. Як зазвичай і буває. Відходить без наказу одне відділення, і все починається сипатися як картковий будинок. А потім відкриті фланги, суміжникам заходять в тили, в общєм, багато біди трапляється, коли люди просто невпевнені в тих, хто поряд, і в своїх командирах. Причому це може відбуватися з абсолютно нормальними та патріотичними людьми. Просто недостатньо знань та інформації для прийняття рішень. Недостатньо досвіду та розуміння, як всі ці знання працюють у піхотному бою. А саме важливе, як дожити до того піхотного бою. Бо одне діло – в перші дні кришити з засідок колони, і зовсім інше – відбивати атаки в піхотному порядку.

Сказати, що зараз ніхто нікого не вчить, це було б неправдою. Вчать всюди, де є можливість. Всі навчальні потужності працюють. Але все упирається в те, що треба навчати багато людей та у стислі строки. Бо війна. А у нас проблема як з навчальними методиками, так і з викладачами-інструкторами. Курси молодших командирів на 2+1,5 місяці, які і в мирний час не дуже добре працювали, зараз взагалі захлинаються. Нема часу. Академічне навчання не розраховане на інтенсив. Дуже багато води, дуже багато затягнутості, правил та паперів. Всі намагаються скоротити терміні, стискаючи програми по максимуму. Але майже завжди це впливає на якість навчання.

Крім того, є ще проблема, на яку не дуже зважає більшість кадрових професійних військових. Зараз молодшими командирами (відділення та навіть взводу) стають люди, які ще півроку тому не могли уявити, що будуть не те що воювати, а навіть служити. Просто в них є відповідні розумові здібності та якості лідерів. Вони, по суті, неформальні лідери та командири без будь-яких знань. Дуже часто на фронті вони просто вигадують щось та придумують велосипед. І це дуже-дуже погано працює, особливо у взаємодії з іншими підрозділами. А війна це перш за все змагання помилок. Пам’ятаєте, як раніше жартували – «прої*ав – убило»? Зараз це тяжка та трагічна реальність. Через яку гинуть чудові люди, просто не маючи відповідних знань, які збільшують шанси на виживання та організовану перемогу.

Знову до суті. Ми звернулися з пропозицією до головнокомандувача, щоб всі передові напрацювання по навчанню людей реалізувати на практиці в одному місці у взаємодії з викладачами та сержантами-інструкторами. В умовах наближених до бойових. Умовно кажучи, навчити вчорашніх цивільних, які зараз неформальні лідери в підрозділах, не просто базовим знанням, але й підготувати з них командирів відділень, які самі зможуть навчати своїх людей. Ми запропонували відкинути всю воду та академічність мирного часу і навчати прикладним речам з досвіду АТО/ООС та другої війни.

Зовсім спрощено, як приклад: приведення автомата до нормального бою, ми вчимо не так, як «академіки» на полігонах. На 100 метрів по пристрілочній мішені. А на 25 метрів по аркушу А4 або по віддаленій цілі. Бо не буде на фронті ні полігона, ні мішені. А камінь або папір будуть. Коротше кажучи, ми отримали підтримку від Залужного, від командувача одного ОУВ та від начальника одного з військових вишів.

В нас на курсах найкрутіший викладач (хто не згоден, доведіть ділом) – морський піхотинець та у минулому викладач академії з вогневої підготовки. З досвідом вже й цього періоду. В двобої з російським танком отримав контузію, та після відновлення займається бойовою підготовкою. Сержанти-інструктори як Боги, які мають досвід і мотивацію та впахують з віддачою на 200%. Та трошки нашої інструкторської групи.

Щоб нікого не нервувати, назвали то всьо пілотними тренінгами молодших командирів піхотних підрозділів і скоро вийдемо на перший випуск. Програма затверджена, методика авторська, все фіксується для того, щоб коли буде найкращий результат, клонувати все те. Правда, як клонувати людей, я не знаю. Хоча маю надію, що все вийде, бо нам везе на гарних людей.

Дуже відповідально підійшов до відбору «курсантів» командир однієї з бригад ТрО, яка вже частково воює. Просто є розуміння, що за 3 тижні отримає фахівців, на порядок підготовленіших ніж були, і це суттєво підсилить роти, а, може, й батальйон на фронті.

Навчальні засоби зв’язку та спостереження – допомога волонтерів 🙂 . От так потихеньку, з повною самовіддачею і переможемо. Ще б часу та сил на все те десь брати. Часу в добі вже не вистачає. Відверто кажучи, бігати навколо Харкова зі зброєю було на порядок простіше, чим на перших порах пробиватися через бюрократичні догми в головах деяких військових. Але підтримка та досвід є, здолаємо і це.

Автори