9 травня. Пишатися не кортить. Кортить пам’ятати.
9 травня.
Я маю украй непросте ставлення до цієї дати. З одного боку – обоє мої діди воювали, батьків батько – офіцер артилерист, мамин – авіамеханік. З іншого боку, війна для мене – це похмуре мовчання на 9 травня обох дідів, які скептично ставилися до фільмів про війну, а самі подробиць не розповідали.
Війна для мене, це з одного боку добровільно-примусовий шкільний обов’язок доглядати за ветеранами і допомагати їм. З іншого – незрозуміла історія власного діда, в’язня концтабору, який чомусь ніяких шан не отримував і взагалі про війну переважно відмовчувався. Вже потім я дізнався – до кінця 70-х він і ветераном не був. Бо – концтабір.
Війна для мене це, з одного боку, постійні лінійки, розповіді про подвиги і “ніхто не забутий – ніщо не забуте”, з іншого боку – це урочище Зелена брама, неподалік біля бабціного села, де, я знав, загинули в 41-му дві армії, але про це чомусь ніде – ані мур-мур.
Війна для мене з одного боку це центральна м’ясорубка 20-го ст., рівних якій світова історія не знала. Ми мабуть тільки зараз починаємо розуміти, що то було. Коли 30-50 загиблих на фронті зараз це біль і відчай – фантазії бракує уявити, що таке втрати 1500 людей на день – і це лише в самій Україні у 1944 р.
З одного боку… А з іншого – скільки людей з тих 1500 на день припадає на чорносвиточників? Скільки – на загиблих під час форсірування Дніпра? Скільки наших же земляків полягли під радянськими же снарядами та бомбами, коли авіація рівняла з землею Запоріжжя?
Ми знаємо зараз, що таке жити місцевим у прифронтовій смузі та у сірій зоні – а скільки місцевих отак само гинули від мін, від дурних куль, від хвороб, від голоду тоді?
Я не розумію вати яка верещить “я – помню, я – горжусь”. Чим пишаються? Наступанням із заградзагоном за плечима? Існуванням в “асвабаждьоних” територіях на “бабціному атестаті” та “підніжному харчику”?
Горлають “можемо повторити”? Що саме? Процес випилювання зброї на заводі 6-7 днів на тиждень, в умовах коли прімус і велосипед – розкіш, і коли роботу змінити можна лише переводом за наказом керівництва, бо за прогули – від 6 місяців до всіх обважуючих?
З іншого боку я дуже гарно розумію людей, для яких війна – біль. “Она ему: Как сыновья? — Да без вести пропавшие! Эх, Киська, мы одна семья, вы тоже пострадавшие…” Ми ще до кінця не усвідомили весь жах війни нинішньої – усвідомлення прийде пізніше. А в людей які пережили війну тих масштабів і тих глибин…
Не виникає в мене бажання пишатися. А от пам’ятати – виникає.
Пам’ятати і не забувати. Аби не повторилося.
Бо повторитися може залюбки. Я переконаний, не було б ніякого 1941-го, якби не було 1919-го. Та й 33-го не було б.
Не було б, якби не окупація України більшовиками.
