В НАТО запрошують тих, хто дуже гучно стукає в його двері
Сьогодні Зеленський зустрічався з Генеральним Секретарем НАТО Єнсом Столтенбергом. Також брав участь у засіданні Комісії Україна-НАТО. Поводився так, ніби стежив за кожним словом, аби не сказати чогось такого, що могло б особливо не сподобатися В. Путіну. А для останнього, звісно, слова про анексований Крим давно не є проблемою. Тут він упевнений, що зворотного шляху нема. Тривожить Путіна лише, щоб Зеленський не повторював дій Порошенка щодо вимог вступу України в НАТО і щоб жодним словом про такі плани не обмовився.
І він не розчарував кремлівського карлика. Жодного слова про вступ, жодних нагадувань про надання нам ПДЧ, як і подачі заявки стосовно нього…
Хоча, буду справедливим, щось дуже розпливчасте таки сказав. На засіданні Комісії єдина згадка про можливість вступу прозвучала в еквілібристській формулі, що він високо цінує те, що торік на саміті у Брюсселі лідери країн Альянсу підтвердили рішення Бухарестського саміту 2008 року про те, що Україна має бути членом НАТО. Тобто він цінує те, що лідери країн НАТО сказали торік Порошенкові після його дуже жорстких і наполегливих вимог, але сам ні про що просити не буде!!! Це десь приблизно так: ми цінуємо ваше бажання нам допомогти, але ми вже якось самі… Думаю, що таке формулювання точно не завдасть прикрощів дарагому Владіміру Владіміравічю.
А під час виходу до преси разом з Генсеком Зеленський був іще обережнішим. Про вступ і перспективи членства я від нього не почув ані слова. А щодо ПДЧ, то тут він не лише не попросив про його надання, а взагалі згадав у якійсь дивній формі. Довго розказував про форми співпраці й допомоги, а потім додав, що ми готові на поглиблення цієї взаємодії навіть у формі ПДЧ. Так от, з наповненням ПДЧ ми реально працюємо ще з 2015 року, коли Порошенко домовився, що річні програми будуть носити характер максимально наближений до Плану здобуття членства. Але для реального вступу нам треба не лише виконання програм, а сам формальний ПДЧ, бо з 1993 року без цього плану жодна країна в НАТО не вступила.
Отже, як підсумок. Зеленський за увесь комплекс заходів ні разу не звернувся з проханням надати нам ПДЧ й не сказав, що ми подамо нову заявку чи хоча б просимо розглянути стару від 2008 року (про що відбріхуються його посадовці).
Зеленський ні разу не сказав про наш намір стати членом НАТО, не попросив про підтримку в цьому.
Зеленський говорив лише про співпрацю, адаптацію, допомогу нам від НАТО…
Мушу нагадати, що всі ці технічні фактори ніяк не можуть замінити політичного рішення про членство, яке вже стало частиною Конституції. Адаптація, партнерство й співпраця наявні навіть у РФії. А в Україні колись у цих технічних пунктах усі рекорди бив саме Янукович, який на політичному рівні скасував навіть норми Основних Засад зовнішньої та внутрішньої політики щодо мети стати членом НАТО.
* * *
От вони запевняють, що ми вважаємо чинною заявку від 2008 року, яку спрямував до Бухарестського саміту НАТО ще президент Ющенко. Та я можу вважати чинним що завгодно, хоча б середньовічні угоди про створення Великого Князівства Литовського. Ніхто інший офіційно їх чинними не вважає, та й не діють вони вже більше.
Щодо документа 2008 року. Нам у його задоволенні було відмовлено. Ми зверталися до конкретного саміту в конкретному проміжку часу від конкретних керівників держави й отримали негативну відповідь. Мало того що та заявка вже була розглянута й залишена без задоволення, тоді ще й було піддано сумніву її повноцінну легітимність. Тимошенко то підписувала, то не підписувала, а підписавши, в різний спосіб дезавуювала свою згоду від імені уряду. А підпис прем’єра як вираз позиції уряду був визначальним. Якби йшлося про сам вступ до Альянсу, то це прерогатива президента й усього народу, а ПДЧ – царина уряду, можна було обійтися лише підписом прем’єра.
Крім того виник скандал, який докотився до Бухареста, щодо підпису Яценюка. Голова Верховної Ради не є процесуально самостійною фігурою, тому його (зовсім не обов’язковий) підпис під документом мусив бути підтверджений уповноважуючим голосуванням Ради. Тоді було показовим, що Тимошенко підписала заявку, лише коли взнала, що її підпише Яценюк, не маючи на це легітимних повноважень. Єдиним, хто підписав законно й без крутійства, був президент Ющенко, але його підпис якраз міг бути лише доповнюючим.
А ще після цих керівників прийшов до влади Янукович, який де-факто скасував навіть саму можливість розгляду заявки 2008 року, коли в 2010-му провів через Раду новий закон про основні засади зовнішньої та внутрішньої політики. Звідти вилучили наміри вступу в НАТО. Після 2014 року наша геополітична орієнтація на євро-атлантичну інтеграцію була започаткована заново.
У відповіді, яку нам надали в Бухаресті, не йшлося про якусь пролонгацію старої заявки. Нам сказали лише дипломатичну фразу, що двері НАТО для України залишаться відкритими. Десь там, колись… Щоб це “колись” настало, в ці двері потрібно невпинно стукати. Нова влада стукати відмовилася. Не перестала, а саме відмовилася! Поки вони ще не сказали, що зрікаються планів на членство в Альянсі та не будуть виконувати пряму норму Конституції. Вони просто не бажають робити будь-які дії для цього. А в Конституції записано якраз вимоги до уряду, президента й ради робити дії, а не чогось чекати.
Тепер друга брехня від уже оборонного відомства, що ми можемо прийти до НАТО якимось іншим шляхом. Якимось іншим шляхом ми можемо виконувати програми партнерства, які для всіх союзників, які не є й не планують входити в Альянс, дійсно можуть бути відмінними. Для нас зараз теж переглянуть механізми. Частково для їх спрощення, частково й для оптимізації та скорочення чисельності програм. Адже ми до цього часу виконували програми, якими від 2015 року завдяки хитрим домовленостям Порошенка Україна де-факто реалізовувала ПДЧ, де-юре його не маючи. Там дійсно мав бути весь обсяг сфер співпраці. Країна, яка не йде в НАТО, такого переліку програм не потребує, нам планують залишити лише 5. От про що йдеться в новій доктрині партнерства, якщо говорити простою людською мовою. А до членства без ПДЧ більше зайти не можна. Дана позиція схвалена й діє від 1993 року. Всі нові члени НАТО пройшли через неї.
Щодо вимог, які ставить Порошенко в своїй постанові. Постанова не є заявкою. Вона має кілька інших завдань:
1. Змусити владу виконувати конституційні вимоги щодо активного просування в НАТО.
2. Продемонструвати країнам НАТО, що в нас є консенсус усіх гілок влади з цього питання.
3. Уповноважити голову Верховної Ради на підписання майбутньої заявки, щоб не виникло такого казусу, як із підписом Яценюка.
Чи постанова може зобов’язати президента або прем’єра невідкладно подавати заявку? Ні. Бо там є деякі передумови. В НАТО не входять, туди запрошують (тих, хто дуже гучно стукає). На подання заявки не конче отримувати попередню згоду чи запрошення, але непогоджене звернення про ПДЧ грозить негативною відповіддю. Це вже сталося в 2008 році. Порошенко своєю ініціативою не штовхає Зеленського на завідомо програшний крок і не хоче його підставити. Він пропонує механізм додаткового неформального звернення через від Верховної Ради, коли вже НАТО має якось відповісти й задекларувати: вони пропонують нам подавати заявку чи ні. А якщо ні, то це якось треба пояснювати.
Порошенко теж не міг подати формалізовану заявку, бо в НАТО лунали голоси проти. Але він постійно нагадував про вимоги України й добивався формальних і неформальних дій у тому ж напрямку від НАТО. Щорічні плани дій у формі типовій для ПДЧ, статус аспірантства в НАТО тощо – це ті етапи, які вдавалося реалізувати. Ніхто ж не хоче просто підставити Зеленського. Його проектом постанови підштовхують стукати в двері безпекового Блоку (як і сам Блок підштовхують до позитивної реакції).
Якби сам Зеленський звертався, як цього від нього вимагає Конституція, з відповідними вимогами до НАТО, а йому там не відповідали взаємністю, тоді така постанова взагалі б не була потрібна. Актуальним було б звернення до країн-членів НАТО. Але ж це нещастя ні мичить, ні телиться… А ще ряд членів його команди почали займатися відвертим саботажем чи, принаймні, виправдовувати антиконституційну позицію своїх колег.
