Яна Зінкевич: “Зціплюю зуби і йду далі”. Велике інтерв’ю з командиром “Госпітальєрів”
Із Яною Зінкевич кореспонденти “Новинарні” зустрілися після круглої дати. Напередодні, 6 липня, виповнилося п’ять років батальйону “Госпітальєри”, який вона створила з нуля, перетворила на потужну службу першої допомоги та евакуації поранених і який незмінно очолює впродовж усього цього часу.
Після страшної аварії, коли вона отримала травми, які називають несумісними з життям (вранці 5 грудня 2015 року автомобіль із Яною на пасажирському сидінні вилетів з траси й кілька разів перекинувся), медики практично не давали шансів на виживання. Але ця тендітна дівчина не просто вижила, а й довела неймовірну силу свого характеру: розвинула чи й не більшу активність, ніж до ДТП. Незважаючи на те, що назавжди залишилася прикутою до інвалідного візка.
Після реабілітації в Ізраїлі Яна народила доньку Богдану, яку після розлучення з чоловіком виховує сама, з допомогою своїх батьків. Розширила медичну службу “Госпітальєрів” до масштабного навчального центру. Вступила у Медичну академію, щоб отримати вищу освіту. Створила та очолила комунальне підприємство “Госпітальєри Дніпра”. А віднедавна — пішла в політику. Не секрет, що її прізвище у першій десятці списку для багатьох людей стало однією з причин, щоб підтримати на виборах партію “Європейська солідарність” Порошенка (Зінкевич там під 7-м номером).
Поспілкувавшись із Яною Зінкевич, “Новинарня” підтверджує: якщо українська політика потребує “нових облич” — то саме таких, як вона. Діяльних, патріотичних, розумних.
Поки п’ємо чай, Яна час від часу торкається щоки: у неї ріжеться зуб мудрості, боляче. “Мудрішаю”, — усміхається майбутня народна депутатка, якій 2 липня виповнилося всього лише 24 роки. За цей час вона встигла зробити стільки, скільки більшість людей не встигає за все життя. І можна не сумніватися, що з кожним наступним роком перелік її здобутків лише зростатиме. Адже в Яни є ще одна дуже важлива риса: вона не соромиться визнавати, що чогось не знає, і має величезне бажання вчитися, щоб знати. А цього так бракує багатьом політикам.
“За останній рік у “Госпітальєрів” лише побільшало позицій. Бо інші на передову не рвуться”
Дмитро Лиховій: – Приблизно рік тому були оголошення про те, що ЗСУ створюють єдину систему медичної евакуації, з єдиними стандартами, і, як можна було зрозуміти, в цій системі медеваку немає місця самостійним добровольчим підрозділам. Яно, то як зараз – чи присутні “Госпітальєри” в зоні ООС, в якій кількості, і чим вони займаються?
– Не просто присутні. У нас зараз, навпаки, збільшилася кількість позицій ще на дві. І це дві такі серйозні позиції.
Одна з них – там, де нещодавно загинув медичний екіпаж (1 липня внаслідок обстрілу з ПТРК санітарного автомобіля “Хаммер” під Водяним на Донеччині загинули медик Ірина Шевченко та водій Сергій Майборода із 36-ї бригади морської піхоти ВМС ЗСУ – “Н”), ми зайняли їхнє місце. Раніше вони були нашими сусідами.
Чесно кажучи, якщо говорити про якісь зміни у системі медеваку ЗСУ, які були б помітні, то за цей рік я ніякої різниці не помітила. У нас фактично всі ті самі позиції залишилися, додалися ще нові. Можливо, якісні зміни [системи медевакуації ЗСУ] відбулися на інших точках фронту, у секторі Луганська. Тому що ми зараз працюємо повністю по Донецькій області, нормальну таку ділянку фронту прикриваємо.
Д.Л.: – То скільки у вас зараз позицій і машин?
– П’ять позицій, п’ять машин. Кожна точка – це одна машина. У машині по дві-три людини.
Леся Шовкун: – Які у вас машини? Нові чи ті, що й у перші два роки війни?
– Як де. Наприклад, якщо це ділянка Авдіївки, то там у нас іде реанімаційна “швидка”, тому що це можуть бути дальні дистанції [евакуації] – якщо відправлять із важким до Покровська. Плюс до цього, там особлива ділянка роботи.
Ще на одній позиції є “швидка”, на решті – пікапи. Пікапи в нас переобладнані, обварені спеціальною рамою. Бо коли дуже швидко їдеш – а в більшості так і виходить під обстрілом, то зачіпляєш кущі, дерева.
Одну машину нам купили минулого року, одна з 2014-го, ще одна – 2015-го. “Швидкій” років три з половиною. Це все волонтерські машини.
Д.Л.: – Все-таки якщо говорити про переведення всієї системи медичної евакуації на фронті на єдині стандарти під егідою ЗСУ. Цей проект координує Ілля Лисенко “Хоттабич”, у нас виходила стаття щодо намірів і амбіцій. Ви, я так розумію, в цій реформі з ним не співпрацюєте, але залишаєтеся на передовій?
– В принципі, зараз ніяких стосунків, ні хороших, ні поганих. Раніше періодично зідзвонювалися. Я казала: “Якщо вийде, то буде супер, ми будемо тебе підтримувати”. Але якось це трохи заглохло. Десь приблизно рік тому ми з ним, може, говорили.
Розумієте, в чому справа. Якщо усунути нас (добровольчі підрозділи медевакуації – “Н”), на багатьох ділянках передової не буде нікого взагалі. Мало хто хоче там працювати.
А для нас це принципова позиція: працюємо лише на передовій.
“Госпітальєри” відрізняються від інших тим, що вони – наголошу – хочуть бути на “передку”.
У нас люди ризиковані.
Д.Л.: – Розкажіть про сам механізм вашої роботи.
– Все просто – ми вивозимо з “нуля”. Тобто коли на “нулі” є поранений – там є наш черговий, він надає першу домедичну допомогу. Ми доїжджаємо до нього пікапом, скільки можемо. Потім пробігаємо ще полем, окопом. Витягуємо, виносимо, вантажимо в пікап і довозимо до блокпоста. А вже там, на блокпосту, чергує військова “швидка”, яка везе до шпиталю.
“Наші екіпажі досі затримують на блокпостах. Доводиться кликати Яроша”
Д.Л: – Яно, скажіть, ви зараз трохи іншими справами займаєтеся – берете участь у передвиборчій кампанії, навчаєтеся, а фізичні можливості у вас обмежені. Ви все одно здійснюєте безпосереднє керівництво батальйоном “Госпітальєри”?
– Так. У мене просто вже зібрана хороша команда, де кожний відповідає за свій напрямок. Якщо щось виходить за межі стабільного розвитку подій – вони телефонують, консультуються зі мною, вирішуємо це разом, по ситуації.
Д.Л.: – Скільки людей зараз у “Госпітальєрах”?
– Близько 150-ти.
Л.Ш.: – Як вони взагалі сприйняли ідею, що ви йдете в політику, балотуєтеся?
– У нас батальйон аполітичний, ми політику не обговорюємо. Хтось підтримує, хтось прихильник інших партій. Та це ніяк не буде впливати на роботу. Тиску немає, все легко.
Знаю, більшість людей [у “Госпітальєрах” на президентських виборах] проголосували за Порошенка. Були декілька за Кошулинського, деякі голосували навіть за Тимошенко, одна людина – за “Слугу народу”. Ну, це їхній вибір.
Д.Л. – Проясніть ситуацію з підпорядкуванням на шостому році війни: наскільки батальйон “Госпітальєри” самостійний? Він був сформований у системі ДУК “Правий сектор”, потім відійшов разом із Ярошем, а зараз?
– Ні, у нас є структура – Українська добровольча армія. У неї є командувач – Дмитро Ярош. В УДА декілька батальйонів, декілька легких піхотних взводів. І ми підпорядковуємося Дмитру Ярошу.
Але тут у нас все будується так само, в принципі, на взаємодовірі. У мене сформована команда, я знаю, як працювати, тому до Дмитра я звертаюся лише в якихось екстрених випадках, хіба раз на рік. Не знаю, що таке має відбутися… Ми просто періодично на нарадах бачимося, раз на квартал, актуальні питання обговорюємо. А напрямок руху в нас не змінився.
Д.Л.: А які це екстраординарні випадки, що до Яроша треба звертатися?
– Коли нас зупиняють на блокпостах, затримують.
Д.Л. – А буває й таке?
– Так, періодично. “Рєдко, но мєтко” – раз на рік точно, коли доводиться і в поліцію дзвонити. Хоча здавалося б – машини порожні, “швидкі”… І здебільшого це одні й ті самі блокпости.
До створення батальйону “Госпітальєрів” підштовхнула розповідь капелана в підвалі у Пісках під обстрілом з “градів”
Л.Ш.: – Яно, розкажіть, як усе починалося. Ви стали командиром “Госпітальєрів” одразу після школи, у 18 років, без медичної освіти…
– Я після Майдану пішла [на фронт у ДУК “ПС”] добровольцем. Ішла просто бійцем, що доручать – те й робила. Відповідно, в перших боях у червні-липні 2014-го, коли ми почали звільняти наші території – Карлівка, Піски, Авдіївка, Красногорівка – у нас були бої, поранені, загиблі. Немає кому витягнули людину, немає кому надати допомогу – просто елементарно джгут накласти (тоді були ще ті, старі гумові джгути), знеболити. Я на це все подивилася і зрозуміла, що треба щось робити.
Ясне діло, що ніхто тоді не уявляв, до яких воно масштабів виросте – всі думали, що війна на пару місяців, ми все те переборемо, виб’ємо, і все буде добре.
На той час я була в селищі Піски, ми їх звільнили і зайняли. Напередодні наші зайшли в Донецьк, але не змогли закріпитися, не мали важкої техніки, тож мусили вийти назад, у Піски. Почався щільний обстріл “градами”. А тоді ж як? Хто бачив підвал – усі збігалися туди, і в нас там зібралася компанія різних людей. Був у тому числі й капелан. І протягом оцих кількох годин, поки нас крили “градами”, треба було щось робити, щоб не збожеволіти. Ми думали вже, що це наша остання ніч. І цей капелан, уже й не згадаю його ім’я, почав розповідати мені про якусь глибоку історію… І розповів про лицарський орден госпітальєрів (чернечий лицарський орден Римо-Католицької церкви, заснований у 1099 році; Мальтійський орден).
Перед тим у нас було декілька поранених. Я ними вже почала займатися. І тієї ночі я зрозуміла: якщо виживу, значить, треба створити якийсь взвод, назвати його “Госпітальєри” і зайнятися евакуацією поранених.
То був довший логічний ланцюжок, як я до цього дійшла, але приблизно отак (посміхається).
Л.Ш.: – По суті, вас підштовхнув капелан своєю розповіддю.
– Назвою, так.
Хоча я все одно вже поступово йшла до думки, що треба створити такий підрозділ, просто назва ніяка не вимальовувалося.
Тож ми відзначаємо 5-річчя “Госпітальєрів”, рахуючи від сильного бою ДУК 6 липня. Тоді мені довелося тягнути пораненого на собі майже 3 кілометри.
Як це було? Ішли звільняти територію, я була в передовому загоні. Потрапили під сильний обстріл, наче засідка. Всім дали наказ відступати, тому що там і болота попереду, і тоді якраз росіянка-снайперка на карлівській церкві сиділа. Ми почали відступати, але почули, що є поранений. Я почала повертатися по нього. Це побачив Дмитро Ярош, він же тоді в усіх боях із нами був. Дав наказ: “Ти куди?! Відступай!” – “Ні, я повернуся!” Розвернулася, побігла туди. Ярош дав декілька людей зі свого супроводу, щоб вони допомогли, і ми цього пораненого витягнули.
Л.Ш. – Він вижив?
– Так, з ним все добре. Потім після цього бою, коли ми вже повернулися на базу, Дмитро мене викликав, вручив свій бойовий нагородний ніж і сказав: “Я тебе бачу керівником підрозділу”.
Д.Л.: – Чи були тоді в “Правому секторі” якісь альтернативні кандидати, якщо можна так сказати, на командира підрозділу медеваку?
– Ні, воно тоді само собою формувалося із загального хаосу. Хто мав якісь організаційні здібності й бажання – того й призначали.
Л.Ш: – Отже, у вас організаційні здібності від природи? Так завжди було?
– Тяжко судити, тому що тоді я школу тільки закінчила, випробувати себе сильно не було де.
Д.Л.: Ви в школі старостою не були? Чи якимось організатором у шкільних компаніях?
– Та ні, не сказала б. Тут просто війна, вона по-своєму проявляє.
Навчальний центр, американський протокол, ротація через 15 днів – обов’язково
Д.Л.: – Як у “Госпітальєри” добирали людей, що вже є 150? Яка частина парамедиків у вас залишається з перших років, скільки нових?
– Насправді за весь цей час через наш батальйон пройшло 970 людей, плюс-мінус. Це просто активних у нас зазвичай сотня з лишком.
У 2014 році перша група “Госпітальєрів” була шість людей зі мною включно. Ми пройшлися по підрозділах [ДУК “ПС”], вибрали тих, хто має якесь відношення до медицини, або кому це подобається, або хто хотів би. Бинти всякі, джгути – сформували, закріпилися, поселилися разом і почали так виїжджати на евакуацію – групою з автомобілем. Цей, здається, пікап тоді пригнав хтось із місцевих, дніпровських. Це був наш перший автомобіль. Потім був “течик” (мікроавтобус Volkswagen Transporter T4 – “Н”), його нормально так пошматувало на Амвросіївці.
У серпні наші попали дуже сильно в Іловайську й Амвросіївці. З нашого екіпажу одного на Амвросіївці важко поранило – обидві ноги сильно пошкодило. І наш бус теж вибув зі строю.
Потім із вересня до нас почали долучатися люди з інших підрозділів. А в жовтні почався дуже активно аеропорт (захист Донецького аеропорту – “Н”), ми поруч у Пісках. Стало зрозуміло, що це 10-20-30 поранених на день, а в нас просто нема чим їх лікувати взагалі. Мені довелося створити сторінку у “Фейсбуці”, хоча я не дуже соціальна людина… Тобто, скажу так, не марю соцмережами. Я почала писати про потреби, зі мною почали зв’язуватися різні люди, надсилати якусь “волонтерку”…
І так почали долучатися ті, хто хотів конкретно до нас у підрозділ. Вони приїжджали на батальйон, їх там перевіряла наша служба безпеки. І вони прикріплялися до нашого підрозділу. Уже в жовтні нас було десь із 20. А зимою, коли ДАП був найактивніший, – вже 50-60. І далі – постійне зростання.
Але не було єдиного стандарту медичної допомоги, все було трошки хаотично.
Після боїв за Дебальцеве я остаточно зрозуміла, що все це надовго. Якщо нам дуже пощастить, то на 5-10 років. Тож я вирішила створити і в березні 2015 року відкрила навчальний центр, який має за одним стандартом готувати парамедиків. Для нас, для інших підрозділів – для всіх. Щоб нові люди не відставали в різних ступенях знань і навичок.
Ми прогнали через навчальний центр максимум своїх, почали щомісяця приймати по 30 людей на навчання. З них дехто вчився для себе, платив за це кошти. Хтось був із ЗСУ, хтось з інших підрозділів. Частина залишалася в нас. Фактично, це була така мобілізація.
Тепер, навіть якщо до мене звертається класний лікар, але він не працює по протоколу TCCC (Tactical Combat Casualty Care), він мусить пройти через наш навчальний центр на базі в Павлограді.
ТССС – це міжнародний протокол, по ньому працює американська армія, і ми по цьому протоколу вже працюємо більше чотирьох років.
Д.Л. – Серйозний підхід.
– …І, відповідно, зараз у нас вся мобілізація відбувається тільки через навчальний центр. Ось недавно був черговий вишкіл. Із 20 людей залишаються в “баті” 16-17. Хоча для того, щоб залишитися, їхали один-два. Тобто вони настільки заражаються атмосферою і розумінням, чому це потрібно, що залишаються в “Госпітальєрах”.
Л.Ш. – Майже тисяча людей, які пройшли через батальйон, – це вражає…
– Так, але, наголошу, “активних” ми тримаємо 50-100-150. Чому? Тому що перші роки в нас усі працювали просто “до смерті” – по півроку, по року. Почалися і спроби самогубства, і ПТСР, всі ці негативні моменти. Тому десь роки три тому я запровадила чіткий ротаційний період – по 15 днів.
Наприклад, коли людина нова після вишколу – вона йде в ротацію тільки зі старим “госпітальєром”, тільки на 15 днів, і після цього обов’язково робить перерву.
Всі ротації у нас по 15 днів – з 1-го числа по 15-те, з 15-го по 31-ше. Ну, і так всі позиції міняються. Відповідно, це 24 ротації на рік.
Ми не приймаємо до себе “на постійно”. Тобто людина вдома працює, має зв’язок із соціумом – вона не розриває зв’язок зі своєю сім’єю. Вона записується в батальйон наперед, коли має вільний час – “у мене така-то робота, я маю відпустку в січні”.
Тому 50-100 активних людей – для нас оптимальна кількість. Бо одночасно на ротаціях по 20-25 людей, як коли потрібно. Відповідно, це дозволяє всіх змінювати, і в нас ніхто не виснажується.
Д.В.: – І це все досі на добровільній основі? Ви так і не платите за ротації?
– Так.
“Лежу на землі, граната біля серця, підпускаю сепарів ближче – все одно вже смерть, значить, треба їх з собою побільше забрати”
Д.Л. – Скільки всього поранених евакуювали “Госпітальєри”?
– Два місяці назад я дивилася в журнал, то було 2765. Тепер більше. У мене штаб займається документацією, і вони всіх записують.
Л.Ш. – Це врятовані чи тільки ті, кого вивезли?
– Це вивезені. Тяжко визначити, скільки з евакуйованих потім не вижили… А в дорозі у нас за весь цей час померло, ну, може, п’ять-шість людей. В принципі, майже всіх довозили. Далі, звісно, бувало, що хтось помирав у госпіталі, хтось через рік… По-різному буває.
Д.Л.: – Чи є якісь історії, коли ці врятовані поранені продовжують з вами спілкування, співпрацю?
– Є дуже багато вдячних людей, які потім починають займатися “волонтеркою”, допомагають. Деякі йшли до нас у підрозділ після свого поранення. Деякі інформаційно допомагають. Дехто просто прийшов, подякував.
Д.Л: – Скількох витягнули ви особисто, поки не потрапили в аварію?
– Десь приблизно двісті. Важко сказати точно. Тому що коли був 2014 рік, найбільші бої – не рахували взагалі. Ми почали вести свою базу, напевне, раніше за всіх – десь з осені 2014-го. Але до осені дуже багато встигли.
Д.Л. – Які у вас найгостріші спогади про роботу на фронті? Можливо, особлива історія евакуації, найбільш емоційний досвід?
– Не знаю… (після паузи) Мабуть, серпень… Це було під Амвросіївкою, у бік російського кордону. У 2014-му, ви ж пам’ятаєте, дуже швидко змінювалися позиції, чіткої лінії фронту не існувало. Коли ми їхали на штурм якогось міста, звільняли його – там ставали українські підрозділи, ми йшли далі. І, виходить, коли їдеш назад – надієшся, що цей блокпост буде наш. А може й не бути.
І ми вивозили поранених із міст нещодавно звільнених, там у лікарні вже не було ніяких ні ліків, нічого. Лікарі різні були, деякі – сепари, нашим пораненим спеціально робили гірше, люди гинули через це. Тому я ставила охорону.
Відповідно, я залишила частину свого екіпажу як охорону, а ще з однією людиною ми поїхали в сусіднє містечко, щоб там купити ліків і привезти. Потрібно поспішати, там операція потрібна, інфузія.
Ми летимо на швидкості в те містечко, і по дорозі, де не мало б бути блокпоста, виринають плити, по нас починають стріляти. Ясне діло, що ми зупинилися.
По-перше, ми “правосєки”, по-друге, я жінка… У нас при собі завжди були гранати. Ми тоді ще їздили зі зброєю. То вже потім демілітаризувалися, а перший рік медиків часто вбивали, тому ми завжди були зі зброєю.
І от по нас почали стріляти, оточувати автомобіль з усіх боків.
Ну, тут ясне діло, наша мета – раз уже все одно смерть, значить, треба їх із собою побільше забрати. Підірвати разом із собою.
Ми дочекалися, припустили їх до себе, вони нас дістали з машини. Лежимо вже на землі. Тримаю біля серця гранату, готуюся, щоб їх якомога більше підійшло. І раптом один із них каже російською: “Ой, та нет, я ее знаю! Она типа это…”. Видно, з якоюсь переплутав їхньою жінкою. А ми мовчимо. Я ще ж зі своїм акцентом українським – краще мовчати й “ізображати” щось там. Так і мовчала. І вони віддали зброю, мене підняли й обтрусили, відпустили. Далі ми поїхали, взяли, що треба. До лікарні прийшлося повертатися полем, але нормально, виїхали.
Д.Л.: – За весь час унаслідок бойових дій загинув один “госпітальєр”, так?
– Так, у квітні цього року від обстрілу загинув Микола Волков з Маріуполя, друг Смурфік.
А померлих є уже ще шість. Один померлий – травма і потім захворювання. Одна людина – самогубство, ще одного вбили в Польщі. І троє – від онкології. У нас дуже онкології багато…
Л.Ш.: – А поранених скільки було під час обстрілів?
– П’ять. Але ще контужених було багато, їх важко підрахувати.
А контузія по-різному проявляється – у когось ніяк, а в когось може з такими наслідками, що онкологія.
Мої наслідки контузії почали спливати через три роки, причому такі серйозні проблеми.
Д.Л.: – Є така річ, як “волонтерське вигорання”…
– Я себе волонтером не вважаю. Я доброволець.
Д.Л.: – Так. Але все одно, за п’ять років від війни втомилися і багато військових, і волонтерів, і навіть якщо запитати оцих людей у кафе навколо нас – вони точно скажуть, що “втомилися від війни”…
– Хоча вони там ніколи не були.
Д.Л.: – Що вам допомагає на шостому році війни зберігати такий тонус, зацікавленість і отак уперто працювати, як ви працюєте?
– Мабуть, розуміння того, що на мені висить відповідальність за підрозділ. Переломний момент у мене був після аварії й травми – тоді реально стало питання, чи я витягну роботу з батальйоном, чи комусь це передавати, чи ще щось робити.
І тоді я прийшла до висновку, що в нас, все ж, структура більш авторитарна і лідерська.
Тобто якщо вибити мене з цієї структури, то воно напевне заглохне. Тому що якісь основні зв’язки – виключно через мене, рух ідей також подаю я. І захист, вирішення конфліктів – це теж хтось із наших, на жаль, просто не зможе.
Хоча, насправді, вони вже зараз достатньо самостійні, я тільки деякі питання маю регулювати.
Тож я зціплюю зуби і йду далі. Тому що велика відповідальність. Ми на фронті потрібні, це треба тягнути.
“У Раді хотіла б працювати одразу в кількох комітетах”
Д.Л.: – Очевидно, що ви станете народним депутатом…
– Ну, думаю, так.
Д.Л.: – І ви розумієте, на що підписалися. Будете керувати батальйоном і надалі?
– Так. Це ж на добровольчих засадах, одне одному не суперечить.
Л.Ш.: Скажімо, той самий Ярош, який зараз теж народний депутат – він дуже рідко буває в Раді. Ви плануєте постійно працювати у ВР?
– Я планую працювати. Постійно.
Але присутність у сесійній залі ще ж залежить від того, в якому я буду комітеті. Якщо в тому, який стосується військових, військової медицини – ясне діло, що треба буде їздити.
Д.Л.: – Комітет з питань оборони і нацбезпеки?
– Ні, швидше, комітет з охорони здоров’я, підкомітет військової медицини. Хоча можу бути і в комітеті з питань соціальної політики…
Чесно кажучи, мені хотілося б працювати одразу в кількох (посміхається). Бо в мене таке життя, що я і ветеран, і людина з інвалідністю, і жінка, і мама, яка сама виховує дитину…
Д.Л.: – І учасниця бойових дій.
– Ні, УБД в мене немає. У нас же досі добровольцям не дають УБД. Держава поки не вирішила це питання, щоб хоч якось допомогти.
Крім того, якщо це питання якось вирішиться, то я буду отримувати [УБД] тільки разом з усім нашим підрозділом. А до того часу, окремо, – не хочу.
Л.Ш.: – Коли будете у ВР, можна, мабуть, вирішити цю проблему в законний спосіб.
– Я надіюсь на це. Це один із законопроектів, уже існуючих. Потрібно в новому скликанні його лобіювати, далі просувати.
Д.Л. – У Дніпрі ж наче давали добровольцям статус УБД?
– Розумієте, “визнання добровольця учасником бойових дій” в областях – це імітація. Вона не надає повних пільг, а лише деякі, і лише в межах області.
Д.Л. – До речі, я так розумію, що ви зараз саме до Дніпра географічно прив’язані?
– Зараз – до машини (сміється). Останній місяць постійно в машині.
Л.Ш. – У Рівному не живете зараз?
– Я в Рівному п’ять років не живу. З початку війни. Там зараз моя донька живе, їй у жовтні три роки буде… У бабусі й дідуся, вони допомагають.
“Хочу стати першим нейрохірургом на візку”
Д.Л.: – Хто забезпечує фінансування “Госпітальєрів” зараз?
– Повністю все за рахунок людей, як і раніше.
Д.Л.: – Волонтерські організації скаржаться, що потоки пожертв обміліли, вже не зрівнятися з першими роками.
– Слава Богу, і поранених уже не сотні. У нас рекорд – 60 поранених за 22 години, це коли був Донецький аеропорт. Ми тоді думали, що нам “кранти”.
Д.Л.: – Я чому запитав, бо, кажуть, зараз волонтерські проекти більше тримаються на постійних переказах соціально відповідальних бізнесменів, фірм, які основну частину фінансування забезпечують…
– Я думаю, що моя присутність у ВР допоможе медичним добровольчим підрозділам – а це ж не тільки наш, є ще ПДМШ – лобіювати певні речі стосовно залучення фінансування для них. І в тому числі серед нових знайомств переключати якихось меценатів на допомогу – щоб купували ліки, поранених брали під опіку.
Тому що на одну людину, буває, йде півмільйона, 600 тисяч гривень. Ось у нас зараз, наприклад, є хлопчик з УДА, поранений у березні. Я ним опікуюсь, зробила фандрайзинг, по ньому оплатила вже тисяч 400 за все разом. Він у Модричах (село під Трускавцем), це приватний реабілітаційний центр для спинальників. Через те, що ми його швидко забрали, то він і піднявся, і розходився.
Л.Ш.: – Відновлюється, так?
– Відновлюється. Руки – гірше, ноги – ходять. Він уже свої перші кроки після поранення зробив, вже починає і без палички. А поранення в нього було в шийний хребець у березні. Це такий швидкий прогрес.
В Україні дуже велика проблема, особливо при спинальних травмах і черепно-мозкових – відсутність раннього втручання. Тобто в нас людина, якщо вона спинальник, лежить три місяці в реанімації, потім три місяці в хірургії, потім її тільки починають садити, аж через кілька місяців. А коли людина лежить, тиск інакше розподіляється… треба потрошку садити…
Ну, єдине, що [Дніпропетровська обласна клінічна лікарня ім.] Мечникова в цьому плані молодці – вони нашого почали потихеньку садити вже тижнів через три-чотири, вивозили гуляти… Але ті масажі по 15 хвилин на день – цього недостатньо. Таким пораненим потрібна активна реабілітація 8-9 годин щодня.
Л.Ш.: – Тобто правильний підхід до відновлення після таких поранень по суті лише у приватних центрах?
– Так, зараз декілька центрів, які це роблять. І є один військовий клінічний шпиталь – Рівненський обласний госпіталь інвалідів і ветеранів війни у смт Клевань – от він спеціалізується на нейротравмі. І військових пацієнтів приймає безкоштовно, від півроку до року. Тобто це тривала реабілітація.
Є поняття “першого золотого року”. Потрібно встигнути за цей рік максимально відновитися – потім усі наступні роки буде відновлення, як за один місяць першого року. Тобто 90% досягається в перший рік…
Д.Л: – Яно, ви зараз так фахово про це говорите. Це ви на практиці все осягнули чи вивчили в Дніпровській медичній академії?
– На практиці. В медичній академії я поки що ще вчу основи (усміхається). Лише другий курс закінчила.
Д.Л.: – А на якому факультеті?
– Поки що це медична справа. Після третього року буде розподіл за спеціальністю.
Л.Ш.: – А ви на який фах плануєте?
– Я хочу на нейрохірургію. Просто там, на нейрохірургії, є операції, які проводяться сидячи. Хоча цього дуже складно добитися, тому що в нас у медицині ще досі дискримінація. Наприклад, на керівній посаді людина з інвалідністю бути не може. Не знаю, чи офіційно, але негласно – точно. Начмедом, головним лікарем, завідувачем відділення людину з інвалідністю не беруть. Навіть не те, що на візочку, а й тих, хто має третю, другу групу. Це така штука ще з “совєтского наслєдія”.
І, відповідно, доведеться це переламати.
Якщо говорити про медичну академію, тут цікавий факт – людей з інвалідністю туди не приймають. Раз на візку – вважають, що “неповносправна”.
Я – перша людина на візку, яка вступила в медакадемію.
“Неповносправна…” Це така стара назва противна… І нікого не хвилює, що руки повністю працюють, спина, голова. А є ж такі спеціальності, як гінеколог, педіатр, пульмонолог, рентгенолог, де ніякої проблеми [для людини на візку] немає.
А якщо говорити в моєму випадку, то, мабуть, найкраще було б – медичний організатор. У мене здібності до організації, і я люблю великі зміни. Тобто на якомусь маленькому місці мені було б нудно.
Л.Ш.: – Ну, на міністра охорони здоров’я треба з часом орієнтуватися (усі разом змовницьки посміхаємося).
Д.Л.: – Під час депутатства не будете залишати навчання в академії?
– Можливо, візьму академвідпустку на третій курс. Там складний новий екзамен, за американським стандартом, половина питань ще й англійською. А в мене після контузії трохи проблеми з пам’яттю, тому я не впевнена, що цей третій рік потягну одночасно з депутатством.
Думаю, не слід розсіювати увагу. Якщо я буду депутатом, значить, мені треба поринути з головою в ці питання, все добре вивчити – тоді почуватимуся спокійно.
Про візок під Радою і КП “Госпітальєри Дніпра”
Л.Ш.: – Ви в Раді обіцяли зайнятися вирішенням проблем людей на візках, бо вам ці проблеми дуже близькі…
– Я зараз спілкуюся з великою кількістю людей з інвалідністю – вони сидять вдома, тому що просто не можуть вийти з того дому. І це величезна проблема. Люди страждають. Жінка-візочниця торік викинулася з п’ятого поверху, бо п’ять років не виходила з дому. І я її розумію, тому що в певний момент я теж пережила цілковиту ізоляцію. Це страшно, дуже складно і дуже боляче.
Таких людей слід підтримати в потрібний момент, навчити, допомогти вступити чи перевчитися. Вони будуть щасливі, тому що зможуть приносити якусь користь своїй державі, собі, зможуть працювати, заробляти. І це, до речі, набагато зменшить навантаження на держбюджет у плані соціальних виплат. Людина буде розвиватися, відкриє свій бізнес, який буде соціально адаптованим – це досвід різних країн світу.
А в нас, на жаль, громадський простір зовсім не пристосований для людей на візках. Ось я планую переїжджати в Київ, щоб працювати в Раді, і не уявляю, як буду заїжджати туди на візку. Де орендувати житло, щоб будинок був зі зручними пандусами. Депутатські готелі – не підходять. Навіть мій візок – найменший, спортивний – не поміщається в ліфті.
Тож мені доводиться працювати і заробляти не тільки на себе, а й на те, щоб оплачувати послуги супроводжуючого, бо інакше – ніяк.
Д.Л.: – Де ви працюєте?
– До виборів у мене був такий самий високий темп: я зранку приїжджала на навчання, кілька годин в академії, потім я їхала на роботу, до вечора – на роботі. Я директор підприємства КП “Госпітальєри Дніпра”, створила нещодавно.
Д.Л.: – Розкажіть детальніше.
– Десь роки три тому в мене почала визрівати ідея: от у підрозділі було стільки класних людей, в інших підрозділах теж, але ветерани вже не бачать себе в попередньому житті. Щоб відвернути їх від пиятики, самогубств, потрібно інтегрувати цих людей у якусь структуру, пов’язану з попередньою спеціалізацією. Так восени прийшла ідея, що можна створити підприємство, яке займалося б навчанням із домедичної допомоги, і отримати на нього держфінансування.
Ми запропонували це меру міста Дніпра Борису Філатову. Він добре ставиться до таких проектів, тож погодився. Я швидко створила всі документи, подалася на сесію міськради. Усе пройшло успішно, обрали приміщення. Я прописала пропозиції по бюджету, штат на 13 людей-ветеранів – я (директор), заступник, діловод, бухгалтер, інструктори. Все нормально, з січня місяця ми почали працювати. А якраз за день-два до того, як я зайнялася виборами, ще встигла збільшити штатку до 20 людей, ми добрали інструкторів.
Це комунальне підприємство, яке має повністю державне фінансування і право на прибуток.
Основний наш профіль роботи – в місті є 80 тисяч бюджетних працівників, це і транспортники, і працівники заводів, вчителі, медики… Але всі вони, навіть медики, не мають навичок надання домедичної допомоги. Ми їх навчаємо.
Спочатку провчили всю муніципальну варту міста, потім – парки, пляжі. За місяць ми провчили 2 тисячі медпрацівників – кожен день ми чотири групи по 20 людей, 8 годин. З квітня почали викладати усім педагогам міста, частинами. І так далі. Допомагаємо людям отримувати сертифікат із домедичної допомоги.
“Патріотизму для “нового обличчя” мало – потрібні ще й мізки”
Л.Ш.: – Яно, як ви взагалі опинилися у “Європейській солідарності”?
– Мені запропонували.
Д.Л.: – Порошенко чи хтось інший?
– Порошенко.
Д.Л.: – А ви з ним знайомі…
– …із 2015 року, коли мені вручали нагороду через голову ОДА (Яна – кавалер ордену “За заслуги” ІІІ ступеня, грудень 2015 року – “Н”). Потім, коли в мене сталася моя травма, я проходила лікування в Ізраїлі, президент Порошенко був там з візитом і заодно до мене заїхав. Після того було декілька зустрічей на якихось великих військових подіях, на відкритті реабілітаційного центру в Сумах.
Д.Л.: – Ви – “нове обличчя” в партії Порошенка. Наскільки ми знаємо, у “ЄС”, як і в багатьох політичних сил на цих виборах, була проблема знайти “нові обличчя” для списку. Одні не тягнуть, других уже “перехопили” конкуренти, треті не хочуть, кручені, не погоджуються…
– Тут не те, що кручені. Тут аби ще так не опектись, як, наприклад, нещодавно було в Юлії Тимошенко з Настею Приходько. Наче нова людина, патріотична, але для Ради просто патріотичності мало – треба мати і харизму, і якісь трошки ораторські навички, і знання.
Д.Л.: – І мізків не завадило б, так.
– Це само собою.
Д.Л.: – А до цього моменту, коли пролунав дзвінок і трубка голосом Порошенка сказала: “Яно, приходь на зустріч” – у вас були наміри піти в політику, в парламент?
– Чесно скажу – так. Після того, як пройшли президентські вибори і я дізналася, що Зеленський виграв… частина з нас пішла просто бухати, частина сиділа в ауті, бо це ж просто незбагненно, куди ми докотилися! Я теж сиджу в ауті, за три години все більше заглиблююсь у депресію. І тут розумію, що, значить, треба йти у Верховну Раду, тому що потрібна опозиція. А я себе відчуваю в опозиції до цієї влади.
Я до них в опозиції, це видно і неозброєним оком. Навіть їхнє відношення… Подивитися ті ж ефіри “95-го кварталу” – як там знущалися над Україною, над людьми з інвалідністю, над вимовою Парубія, і оці всі речі. Якби просто в Європі розповісти – це такий сором.
Д.Л.: – Пройшло вже майже три місяці з того часу, як ви сиділи в ауті. Як ви цей період президентства Зеленського оцінюєте?
– Це небезпечно. Стільки є якихось речей, якихось заяв на такій грані… Чесно кажучи, в нас може і громадянська війна реально початися з таким успіхом. Іде реванш, скасовуються результати декомунізації, повертаються політики часів Януковича, відбуваються такі призначення… Якщо немає п’яти негативних новин на день – то це вже якийсь нетиповий день.
Наприклад, були заяви, нібито ЗСУ обстрілюють садочки, школи – це взагалі шок. А ще пролунала заява від Зеленського, коли був обстріл на передовій, начебто “Росія втратила контроль над бойовиками“. Тобто це таке певне відбілювання Кремля – “бойовики погані, а хороша Росія їх просто не контролює”.
Це настільки небезпечно, просто жах. Ми стільки жертв принесли – і можемо тупо все здобуте втратити.
Л.Ш.: – Як ви уявляєте, що можна зробити особисто і з вашою командою, що цей реванш зупинити, не допустити?
– Напевно, все буде виходити насамперед завдяки громадському опору. Потрібно підвищувати обізнаність людей, робити мирні зібрання, мітинги, тиск громадськості.
Д.Л.: – Але ви все-таки йдете у парламент.
– І там є свої механізми. Треба зрозуміти, що якщо говорити про комітети ВР, то опозиції надається квота на заступників голів. І через це можна теж якось принаймні впливати на ситуацію.
Д.Л: – Не всі, хто проти Зеленського, підтримують Порошенка. Опозиційне середовище досить строкате, і до партії “Європейська солідарність” та до Порошенка – різне ставлення. Наприклад, нещодавно на мітингу під Конституційним Судом націоналісти з “Нацкорпусу” і “Свободи” надавали стусанів “молодіжці” Порошенка. Ваш фактичний командир Дмитро Ярош балотується до ВР у списку об’єднаних націоналістів, “Свободі”. Яке ваше позиціонування в цьому процесі? Чи не думали виступити комунікатором?
– Дивіться, тут моя позиція збігається з позицією партії. Підтримувати всі проукраїнські правильні дії, державницькі сили, незалежно від того, хто в якій партії.
І навіть якщо раптом якимось дивом “Слуга народу” подасть нормальний законопроект – значить, слід його підтримати, тому що він буде в інтересах держави. Ми не будемо виступати проти всього лише тому, що ми опозиція.
У нас є багато друзів, які пішли в “Голос”, у “Свободу”, до об’єднаних націоналістів, хтось до Смешка, трошки людей є у Гриценка. Але найбільше ветеранів – у нас в “Європейській солідарності”. Вважаю, що в державницьких справах потрібно об’єднувати зусилля. Це нерозумно, коли по округах не домовилися про єдиних кандидатів і взаємне непоборювання.
Але, чесно кажучи, ті сутички під КС мене дуже напружили. Там найбільше постраждала наша Дінара [Габібулаєва], керівник “молодіжки”. Дівчина така, як я, худої, маленької статури. Чим вона загрожувала накачаним хлопцям? У нас же більш-менш спільна мета, зараз вона – не допустити реваншу!
Д.Л.: – Певно, варто було б попередньо сконтактуватися з Тягнибоком, тим же Ярошем і сказати: “А давайте домовимося про ненапад, ми зараз робимо спільну справу…”
– Є таке, вже є. Щоб проукраїнським партіям “не сильно один одного зачіпати”.
Л.Ш.: – Ви член партії?
– Ні ще. Думаю, що буду вступати.
Д.Л.: – Яно, чесно кажучи, ви мене вразили. Така активність, стільки справ і амбіцій. Не кожний здоровий мужик фізично все це потягнув би. А тут ще й Верховна Рада, партія.
– (Сміється) Я не вмію жити повільно, у мене все в такому дуже пришвидшеному темпі, тому, я думаю, що мені це підійде.
Це буде складно. Я думаю, що це буде трохи брудно, але… Краще бути чесним, хай і бідним, так скажу.
У нас був жарт. У мене ж після контузії погана пам’ять на обличчя, то колега каже: “Яно, давай тобі роздрукуємо обличчя всіх поганих у Раді, щоб ти з ними, не дай Бог, не привіталася”. Але коли ми побачили, скільки буде різних “Опоблоків” – я вирішила, що роздрукую собі хороших, запам’ятаю їх і тільки з ними буду вітатися, а з рештою – ні (посміхається).
автори: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун
фото авторів та з “Фейсбуку” Яни Зінкевич
