Колоніальна війна. Як Україні перемогти
Війна – це процес, дуже залежний від особливостей її учасників. За що воюють, чим і як визначають цілі, як формулюють умови перемоги, – все це похідне від вірувань, внутрішніх процесів і особливостей сторін.
Відповідно, перемогти можна, якщо знаєш і себе, і ворога.
Агресія росії проти України має всі ознаки колоніальної війни. Це не війна за спірну територію з сусідом, – коли, захопивши бажаний шмат, сусіда лишають у спокої.
У нашому випадку сусідові, тобто нам, просто відмовляють у праві бути – точніше, бути окремо. Нас не сприймають як окремого гравця, а територію, економіку і населення сприймають як свої ресурси, які знадобляться для наступної експансії.
Для нас це війна за виживання. Але і для ворога це війна за виживання – його імперії.
У колоніальних війнах абсолютно необхідний елемент перемоги над агресором – це розгром колонізаторської армії та/або неможливість митрополії підтримувати далі спроби загарбання. Коли ціна продовження війни за будь-яким рахунком перевищує втрати від її припинення; а біль від марних втрат слугує пересторогою від спроб «павтаріть».
Часто доводиться чути, начебто Мінські домовленості суперечать такому розумінню. Адже після тимчасової зупинки росія ескалувала конфлікт до повномасштабної стадії.
Але це не так. Якраз Мінські домовленості являли собою приклад дипломатичної пастки, яка тримала путіна під санкціями, в ізоляції, втрачаючим ресурси, і не накладала жодних обмежень на Україну. Така собі гамівна сорочка на росію, паски якої тримали спільно Україна і Західний світ. При цьому росія наче й була готова до продовження конфлікту (бо з 2000-х підняла оборонні витрати з 30 до 50, а потім і до 70 млрд дол на рік, – при відповідних витратах України у заледве 1 млрд дол). Однак формат домовленостей ставив би її у конфлікт із усім Заходом на невигідних умовах.
Від України вимагалось одне – точніше, два пункти.
Перше – тримати незмінним прочитання Мінських домовленостей у логіці «спершу безпека, потім вибори». Тоді росія виглядала постійним порушником, який отримував санкції та ізоляцію.
Друге – демонструвати, що ескалація занадто дорого коштуватиме росії. Як тільки у 2016 році відновилось економічне зростання, було відновлено роботи над ракетними, артилерійськими, дроновими програмами. Вже у 2018-19 роках пройшли успішні випробування, і у 2019-20 мало розгорнутись масове виробництво.
На жаль, з 2019 року влада в Україні зламала обидві ці опори.
Бажання очорнити Порошенка, приписати йому «зраду», а натомість «домовитися з росією» підмінило пріоритети.
Відтак влада в Україні почала повторювати російські формули прочитання Мінських домовленостей, ставлячи вибори перед безпекою і всіляко підкреслюючи чуждість для себе «Мінську» і Норманського процесу.
Ще гірше, під гаслом «потрібні дороги, а не армія» було поставлено на голодний пайок критичні ракетні та інші програми.
Усе це створило в путіна небезпечну ілюзію, якою він залюбки ділився з західними візітерами (наприклад, шефом ЦРУ Бьорнсом у 2021 році – див., наприклад, книжку «Останній політик» Франкліна Фойєра або реконструкцію останніх місяців перед вторгненням від Wahsington Post).
На думку путіна, українська влада критично слабка, а Захід поглинутий своїми проблемами. У імперській писі він не бачив гідних собі супротивників, відтак наважився на вторгнення, яке мало стати не просто «маленькою переможною війною», а відкрити процес «збирання земель».
Тож нині, щоб зупинити путіна, йому (і російському істеблішменту загалом) треба продемонструвати остаточну неспроможність завоювати Україну. Остаточно позбавити росію права на Україну.
Це дужа амбітна мета, але лише вона гарантує тривалий мир на континенті.
Її виконання передбачає, зокрема, дієву гарантію від спроб москви прийти знову. Найкращим чином це забезпечує договір про НАТО.
У сценарії Мінських домовленостей Україна, разом із союзниками стримуючи росію від нападу, прямувала би до НАТО, аж поки не вступила би до Альянсу.
Доля тимчасово окупованих територій вирішувалася б у рамках судових процесів у Суді ООН, аж поки зміна влади чи інший катаклізм на росії не зробив би деокупацію можливою в той чи інший спосіб. Україна уникала би війни, могла би розвиватися та інтегруватися до ЄС і НАТО.
Поза цим сценарієм шлях до НАТО лежить через зупинку наступу росії.
Як показує реакція кремля на Курську операцію, москва готова навіть змиритись із втратою контролю над частиною власної території, але продовжувати загарбання.
Великі людські ресурси і тотальний психоінформаційний контроль над ними робить дуже малоймовірними сценарії виснаження російського суспільства. Натомість забезпечення мобресурсу зброєю і технікою, а надто здатність підтримувати воєнне навантаження на економіку, мають набагато скромніші показники. Якщо, звісно, ці позиції не будуть посилені Китаєм (незважаючи на власні проблеми Піднебесної).
Це визначає доволі вузький коридор можливостей для перемоги України.
Перше (без якого ніяк) – мобілізація всіх внутрішніх сил. Формування професійного і незалежного від президентського офісу Уряду національної єдності.
Відновлення на цій основі довіри в суспільстві та серед партнерів. Забезпечення на цій основі потреб у мобілізації, підготовці й озброєнні українських Збройних Сил (як за рахунок постачання союзниками, так і підтримки й виробництва, зокрема, спільно з союзниками, власних розробок).
Друге – посилення санкційного тиску на росію і перерізання її звʼязків із Китаєм, Індією та іншими субʼєктами, здатними скомпенсувати російські втрати в економіці та ВПК.
Третє – підпорядкувати внутрішній порядок денний потребам оборони, а також вступу до ЄС і НАТО.
При цьому рух до ЄС допоможе оптимізувати управління і залучити інвестиції, а наближення до НАТО посилить обороноздатність і наблизить післявоєнні гарантії суверенітету України.
Оптимальний рух цією траєкторією передбачав би відповідні свідомі рішення влади, координацію дій усіх проукраїнських проєвропейських сил.
Зрештою, країни, які позбувалися колоніального ярма, так чи інакше мали обʼєднаний Конгрес, Фронт чи Рух, який здобував одну на всіх Перемогу. А вже після неї можна було досхочу зводити політичні порахунки.
Але історики майбутнього ще багато напишуть про роль особистості у перебігу української визвольної антиколоніальної війни. Точніше, двох особистостей: Зеленського і Єрмака. Адже не існує жодних раціональних пояснень, чому влада в Україні відмовляється йти описаною вище траєкторією.
Пояснення – виключно в ірраціональному страсі (ненависті, несприйнятті, потрібне підкреслити чи дописати) перед опонентами. Незважаючи на те, що Порошенко суцільно скерував зусилля на допомогу фронту за власний кошт і роботу з закордонними партнерами (коли випускають). Але ресурси на очорнення цих зусиль виділяються подекуди чи не більші, ніж на фінансування потреб ЗСУ.
Тому Україну чекає не прозріння і швидка адаптація, а вимушені зміни як реакція на кризи і струси.
Ставка влади на те, що союзники завжди даватимуть достатньо ресурсів і для ведення війни, й для ліквідації наслідків обстрілів і руйнувань, і на соціальні та загалом бюджетні потреби, може не зіграти. Бо ворог вчиться добиватися більших результатів меншими ресурсами (і отримувати допомогу від інших терористів), а можливості України та союзників виснажуються.
Тому Україні може забракнути часу на шлях спроб, помилок і набивання ґуль. Щоб цього не сталося, має виникнути «вільний конгрес» – більшість у парламенті, свідома необхідності рятувати країну. З потрібних 230-240 так чи інакше близько 200 нардепів були б приєднались до такого обʼєднання, аби вірили, що воно створить більшість. Або розуміли б, що така є воля людей, і що це страшніше, ніж гнів Єрмака.
А таку волю людям варто показувати. На особистих зустрічах. У соціальних мережах. Під час заходів.
Коли 230 нардепів переконаються, що порятунок і їх самих, і країни в їхніх руках, і зможуть обʼєднатися, траєкторія перемоги стане реальністю.
