Нотатки на полях життя. 08.03.2024
Колись давно, коли у сосєдушек була чергова відлига і сподівання на цивілізоване життя без людожерства, десь чи в Пітері, чи в Москві видали книжку “Спогади про війну” Ніколая Нікуліна. Автор пройшов всю війну, дивом вижив, мав декілька поранень і контузій. Книжку ту було страшнувато читати: там і про трупи декількома шарами на полі бою, і про поранених, яких тупо кидали на узбіччях доріг, бо треба було щось цінне вивезти для начальства, і про “витратний особовий склад”, який регулярно, за графіком, відправлявся на м’ясо раз на два-три дні, а потім – ще, і ще, і так місяцями. Але один епізод мене зачепив особливо.
* * *
Там розповідалося про якийсь німецький укріпрайон, який совєти штурмували в лоб щоденно. Сил у совєтів було малувато, снарядів і аівації там не було взагалі, тож їх командири робили так: шикували щойно прибулий взвод. Інколи два. І казали: он бачте напрямок? Вперед.
* * *
Взвод чи два йшли туди в атакуючому порядку. Все там було давно пристріляно і перепахано. Ні горбочка, ні кущика, ні деревця: все зметене металевою хурделицею до місячного пейзажу. Лише тіла і їх фрагменти. Ніхто з атакуючих ніколи не доходив до позицій німців. Ніхто ніколи не повертався.
* * *
Так тривало місяцями. Щоденно, десь в районі обіду, плюс-мінус, до кулеметів ставали два-три розрахунки німців, буденно викошували сірі, зморені, брудні силуети і йшли обідати, чи що вони там робили. Вже, певен, без емоцій, навіть без азарту. А наступного дня привозили нові взвод-два, і все повторювалось. А потім десь, в іншому місці, хтось зрушив фронт, і чи німці відійшли, чи совєти, але бої, тобто бійня, на тому клаптику землі припинилися.
* * *
Я зараз читаю розповіді з деяких напрямків російсько-української війни. А ще трохи розмовляв із людьми, які там билися. Різне буває, так. Але чув і зараз чую про епізоди, що наче списані з книжки Нікуліна: росіяни діють так само, і досить часто. І я не маю підстав оповідачам не вірити: нащо їм брехати?
* * *
Сосєдушкі тягнуть це жахіття у наш час. Дивовижні істоти, і як лишень вони у космос літали? Як людина, поживши хоч трохи в цивілізації, може дозволити так з собою вчиняти?
Як добре, що прірва між нами збільшується, це просто щастя якесь.
