Зловісний бік справедливості
Все частіше я чую та читаю це: «Вони мали чотири роки, аби задовольнити прагнення людей до справедливості», «В суспільстві чималий запит на справедливість”. Справедливість, справедливість справедливість…
«Крім закону є ще й справедливість. Гітлер теж діяв за законом» – заявив кандидат Гнап, і тим по факту заперечив Нюрнбергський вирок. «Справедливість – це те, чого хоче більшість людей, і тому вона вища за закон», – заявив один з керівників «Центру протидії корупції» Шабуніна, і тим виправдав не тільки порушення кордону нелегалом Саакашвілі, а й єврейські погроми та шкільний булінг. А що? Хіба не та ситуація, коли так хоче більшість?
Ті, хто вимагають негайного розслідування та суду в справах про постраждалих активістів, також апелюють до справедливості, і цим дають підстави сильно замислитися. Навіщо апелювати до справедливості там, де апелювали треба до закону і тільки до закону? Чого хочуть ці люди? Здійснення закону чи справедливості, у тому вигляді, в якому справедливість розуміють вони самі?
Я вже давно бачу, що для багатьох наших громадян справедливість – це масові посадки в кращих традиціях НКВД, при чому посадки виключно тих, хто не подобається особисто їм. А ще справедливість для них – це суди над чиновниками, але знову таки з результатом, який задовольнить їх особисто. Інакше й бути не може.
Але так не буває. Людство тому й живе за законами, а не за справедливістю, бо закони пишуть для всіх, тоді як справедливість – річ дуже індивідуальна. І саме тому апеляції до справедливості неймовірно небезпечні. Всю світову історію до справедливості апелювали тоді, коли діяти за законом НЕ хотіли.
До справедливості апелював Шаріков у відомому літературному творі, – справді, чому це якийсь там професор живе в шести кімнатах, коли пролетар жевріє у підвалі? Де соціальна справедливість?
До справедливості апелювали «незаможники», які в 33-му розкуркулювали куркуля. Справді, чому це в куркуля і хліб, і земля, і коні, а в незаможника лише хата убога?
До справедливості прямо зараз апелює гопота з околиць, яка гопстопить на вулиці перехожого: «А чого це в нього повен гаманець, а в мене нема? Де справедливість?!» До справедливості апелює підліток-забіяка, який чухає кулаки об однолітка-очкарика. «Він виросте, здобуде диплома – і буде мною командувати. Хай зараз відчує мою гірку долю, так справедливо», – не доводилося вам чути ще й таку логіку?
Коли здобуття справедливості стає політичним гаслом, це призводить до кривавих драм. Саме під гаслами справедливості до влади доривалася французькі якобінці, російські більшовики, німецькі нацисти, червоні кхмери. Відкрию вам страшну таємницю, – до справедливості регулярно апелюють терористи ДНР і ЛНР.
Кров, до якої призводить прихід до влади таких гавриків, закономірна. У прагненні справедливості умовностей нема, хто не з ними, той проти справедливості. Коли ж партія, яка йшла до влади під гаслом справедливості, стає владою, – вона мусить встановити свій закон. Інакше хаос, в результаті якого владою стане той, хто свій закон таки встановить. Не розбираючись в засобах.
Саме тому на закид «А як же Майдан? Там теж виступили за справедливість і вдалися до незаконних методів» існує дуже проста відповідь. Нам крупно пощастило, що Майдан дуже швидко повернувся в межі закону. Саме це дозволило нам зберегтися як державі і не в пасти в розгардіяш революційного хаосу. Не зуміли б ми тоді самоорганізуватися, – на Банковій нині була б резиденція губернатора Малоросії. Але українці самоорганізувалися, і цим треба пишатися.
Очевидно, цей факт тоді влаштував не всіх. Частині учасників Майдану потрібне було не повернення до закону, а потрапляння у владу самим. У них і зараз в очах стоїть «У Парасюка вийшло – чим я гірший?!». Тому й вилазять вони щоразу на Майдани-3, редути, міхо-майданчики. Знають, що по закону їм не світить нічого. Тому закликають до справедливості!
Аби потім…
На заставці – фрагмент картини Владімірова І.О. «Погром винного магазину. 1917»
