Стільки мого часу і сил витрачено на блог, на книжки… А міг же чинити набагато простіше. Міг би не пояснювати необхідність лагідної українізації. Міг би вимагати примушувати, насаджувати, забороняти! Але мені треба не «захисником української» себе відчувати. Мені треба, аби моя мова жила та квітнула.
Я дуже гарно пам’ятаю, як у 2012 р. регіонали глузували, мовляв, питання української мови для українців непринципове, бо «Мовний майдан» зібрав мало людей. Після прийняття у першому читанні Закону про мови на захист милої регіоналам російської мови не вийшов взагалі ніхто. А це вже не піар.
Я не бачу йому гідного конкурента. Я не бачу кандидата, який сказав би: «Все робиться правильно, але я зроблю краще і ефективніше». Я бачу або явних та прихованих прибічників ідеї «назад до Москви», або дрімучих популістів, які вже мали нагоду показати свій нечуваний професіоналізм на крутих поворотах історії України. До Москви я не хочу, – я воював за право не вертатися до неї.
