Як я захищав українську
Колись я чітко усвідомив – українська може зникнути. Не зразу, не одним ривком, але…
Ну от Ірландія сторіччями боролася за незалежність від Британії. І – виборола. І – добилася. Якою мовою зараз говорять 90% ірландців? Англійською. Ірландомовних в Ірландії біля 10%. У нас може запросто статися те саме, – прецедентів до чорта.
І поставив я собі питання – що я можу зробити аби цього ніколи не сталося? Примусити всіх говорити українською?
А відбувалася ситуації ще в ті часи, коли Пуйлом захоплювалися не тільки вперті колоради, а й чимало щирих патріотів. А чого? Молодий, спортивний, реформи проводить, – оно по телеку зранку до ночі його показують. А працював я тоді не у відомстві і не аспірантом у виші, працював я інженером на приватній фірмі, де україномовних була категорична меншість.
І от, оглянувши поглядом офіс, в якому тоді працював, я точно збагнув, примушувати цих людей переходити на українську безглуздо. По-перше, не перейдуть просто тому, що опиратимуться примушенню. Для людини це природно. По-друге, бо більшість з них українською не послуговувалися від часів закінчення школи. Аби перейти на українську їм над собою треба буде зробити зусилля, а робити зусилля… у нас оно тисячі людей роками сидять на роботах з мізерною з/п і чекають поки їм роботу поліпшать замість знайти собі роботу іншу, а тут…
Коротше, подумавши тверезо, я дійшов висновку, що категоричне примушення переходити на українську масово призведе лише до одного – до розколу в суспільстві та поділу патріотів на правильних і неправильних, що ми й маємо зараз. Ви в курсі, що мало вижити в Південному мішку, або під Широкіно, якщо при цьому ти не говориш українською, то ти несправжній патріот? Мені оно регулярно це заявляють. Рано чи пізно «неправильним патріотам» така трактовка набридне, і тоді конфлікт неминучий, на радість Москві.
Але мені треба не бійки «правильних» патріотів з «неправильними». Мені треба, аби українська розвивалася. Що для цього треба?
Для цього треба, наприклад, створювати твори українською мовою, які б читали і які б купували. Які були б КОНКУРЕНТНИМИ. З творами тоді в мене було тяжко (повторюю, я не філолог, я механік) тому я просто почав писати статті українською на один з сайтів.
Писав кілька років. Увійшов у першу п’ятірку авторів на тому сайті (був у тій п’ятірці єдиним україномовним). З того сайту мене запросили працювати у журнал «Український тиждень». Писав там. Писав ще в низку інтернет та паперових видань.
І от все те, що я писав, читали. А писав не один я, – в Україні тисячі письменників, журналістів, дописувачів у соцмережах. І всі вони роблять одну й ту саму справу – випускають український культурний продукт, який споживають українці. І от я глибоко переконаний. Не примушення, а створення та поширення культурного продукту, конкурентного із закордонним справді збереже й зміцнить українську мову найкраще. Бо…
Так, у нас до чорта патріотів, які вимагають – примусити, примусити, примусити… Але от запитала мене моя знайома – які книжки дитині-школяру можна дати на почитати? Про запорізьких козаків, про Січових стрільців, про Кінних гайдамаків Гордієнка? І я… не знав, що їй відповісти. Я не знаю такої україномовної художньої літератури. Не те що якісної – взагалі не знаю. З’явиться така літератури через примушення? Та чорта з два. Проте…
От так я сів писати свій перший роман «Заколот проти Петлюри». Я не мав змоги його опублікувати. Видання текст не брали, а сам я сумнівався, що зможу його бодай окупити. І я його виклав в інтернет. А от наступний мій твір «Дівча в прицілі» я видав і зараз розповсюджую. І працюю над новим художнім твором.
І от дивлюся я на все це і думаю собі. Стільки мого часу і сил витрачено на блог, на книжки… А міг же чинити набагато простіше. Міг би не пояснювати необхідність лагідної українізації. Міг би вимагати примушувати, насаджувати, забороняти!
І не вислухував би зараз від деяких не в міру щирих патріотів того, який я малорос і як працюю на підтанцьовці у Москви. І був би щирим-щирим патріотом, – ніхто не дорікнув би. Є лише одна проблема.
Мені треба не «захисником української» себе відчувати. Мені треба, аби моя мова жила та квітнула.
Фото © Facebook Юрій Гудименко
