Страх не пройде ніколи
Кожна матеріалізація Гідрант Ссанича не у якості літер, а наживо, in vivo, так би мовити (наскільки взагалі це стосується приЗЕдента-голограми), викликає в мене дивні почуття, ніби я дивлюся психологічний малобюджетний трилер у стилі «Відьом із Бльор». Ну, себто, коли у кадрі явної загрози немає, але вусмерть перелякані актори заховалися десь у кущах, дивляться розширеними від переляку очиськами просто у камеру, полохливо кидають стрімкі погляди кудись собі за спину, і поспіхом, квапливо, збиваючись та перескакуючи, щось таке верзуть про чудовисько, яке їх ось-ось наздожене і зробить щось моторошно криваве та надприродне.
Останнє відеозвернення Гідрант Ссанича додало ще більше яскравих асоціацій до вже чітко сформованого месиджу «Терміново заберіть мене звідси! Мені тут лячно до усрачки!». Це вже не перелякані заблукалі дітки у темному й страшному лісі, повному міфічних злих звірів. Це вже звернення приреченого на страту, записане десь у підвалі у останній розпачливій надії на те, що станеться диво, і добрий бабушка-філантроп, нарешті, схаменеться, вийме із фіолетових панталонів заховані на чорні дні грошенята, заплатить відкупну цим страшним бороданям із довгими ножами, і вони не стануть весело й заповзято пиляти йому голову на камеру.
Сірий фон, пом’ята одежа, синці та припухлості чи то від замаскованих побоїв, чи то від затяжної інтоксикації, судомні глитання слини, бігаючі очі, неконтрольовані (як на нібито ж професійного стендапера) зриви модуляції голосу. Так у перші дні полону виглядають бранці ІГІЛу, за яких терористи вимагають грошей у родини та країни. А нам намагаються втюхати це лайно, як вільну комунікацію? Ви розумієте, що посунься камера трішки подалі, ми побачимо наведені на Гідрант Ссанича заряджені пістолети? Або ножі десь під останніми ребрами. Або прив’язані до литок гранати. Ви розумієте, що «воно боїться»™?
Боїться відповідальності, боїться світу, боїться людей, слів, дій, того, що потрібно робити вибір або бодай підписуватися під тим, що обрали за тебе. Боїться тих гігабайтів компромату, який ретельно наскирдували за десятки років його нерозважливого недобогемного життя, записали на якусь непримітну флешечку, і яка тепер тримає Ссанича на віртуальному гачку розміром із якір від плавучого крану Svanen.
І цей страх не пройде ніколи. Йому тепер із ним жити аж до самого кінця. Ні, не до кінця приЗЕдентського терміну. А до кінця його життя. Але країна буде жити й надалі, не залежна від його трясучих піджилок.
