Занадто дорого нам дісталася країна, щоб віддати її телевізору
«Не бійся! – кричить мій син сам собі і стрибає з ліжка. – Туди!»
Добре йому, дворічці. Пам’ять коротка, світ сповнений відкриттів, а якщо вдається наздогнати кота, то взагалі життя прекрасне.
А що робити нам, його батькам, коли дивишся на дитину і розумієш, що саме зараз дорослі дяді і тьоті визначають його майбутнє? І що з чиєїсь волі йому перекривають шляхи, які ми будували і вимріювали, а натомість відкривають щось зовсім інше? Що саме зараз цим дітям мінусують мирне дитинство, красиві майданчики, розвивалки і подорожі, маму і тата у кінці кінців, а плюсують комендантську годину, пресинг, «разгаварівай на нормальном язикє», переїзди з одним рюкзачком і потенційну еміграцію.
Так, ми стикнулися зі зламом парадигми. Все життя учили, що нас судять і оцінюють за вчинками. А вийшло – за контентом у телевізорі. Нам здавалося, що вибори – це звітна кампанія, і переможе той, у кого більше реальних досягнень. Той хто покаже результат: ось дороги, школи, лікарні, ось армія, нова українська музика, кіно, зброя, промисловість, заводи, тунелі, порти, відкритий світ і лоукости, ось мирне і сите життя на вашій території, туризм, субсидії, індексація пенсій, ріст зарплат. А вийшло, що це не має ваги, коли за справу беруться рекламники і ліплять віртуальний продукт у віртуальній реальності, і цей неіснуючий образ заходить краще, ніж жива праця живої людини.
То що ж тепер?
Наївно чекати, що ПП переродиться за цих три тижні і постане перед нами у новому креативному образі, розрахованому на молоду аудиторію. Слухайте, ну це ж не Поплавський, щоб на старості років стрибати у шкіряних штанцях.
Чи вимагати, щоб він прямо зараз посадив трьох друзів, відрубав голову путіну, проскакав на баскому коні та проплив стометрівку із прапором в зубах. Все-таки не забувайте, ми маємо справу з самодостатнім державним діячем, якого ніхто не смикає за мотузочки, і який не танцюватиме як цирковий ведмідь на догоду публіці. П’ять років чесного і каторжного труда на благо країни. Зауважте, п’ять років без зарплати. Півтора мільярди своїх вкладених грошей. Томос. Декомунізація. Ім’я, вписане в історію України.
За політичне майбутнє Порошенка можна не переживати, він буде у політиці стільки, скільки вважатиме за потрібне.
Я б радила прямо зараз переживати за наше з вами майбутнє.
Забудьте про виборця Зеленського. Ми з ними два береги Великого Каньйону, ні вони нас, ні ми їх не переагітуємо і не перетягнемо на свою сторону. Можливо, трапляться якісь незалежні від нас події, які натякнуть їм на помилковість зробленого вибору. А може і ні, і вони ще раз сходять на дільниці повним складом.
Реально ми можемо розраховувати лише на мобілізацію своїх. На людей, які вчора не святкували професійне свято. На тих, хто вміє скласти два плюс два і подивитися на перспективу.
Ми можемо розраховувати на перемогу здорового глузду, особливо коли цей глузд прийняв холодний душ, збадьорився і трошки перелякався.
Занадто дорого нам дісталася країна, щоб віддати її телевізору. Тим більше, телевізору Коломойського на ніжках.
