Ви знаєте, я не забув
Я не забув, як у цей день п’ять років тому Україна з жахом заклякла перед телевізорами, бо у йобаному Кремлі одне лисе чувирло вирішило, що пора вводити війська.
Я не забув, як маріонетки, які намагалися вдавати із себе державних діячів усім скопом голосували за це рішення лисого чувирла.
Я не забув тієї паніки на вулицях Франківська. Франківська, який завжди був тихим, провінційним, затишним і домашнім містечком. Містечком, у якому скрегіт танкових гусениць на бруківці середмістя виглядав абсолютно диким анахронізмом, якому місце, хіба що, на сторінках історії. А не у відчутній, реальній перспективі найближчого року.
Я не забув, як йобані “зелені чоловічки” накидалися на українські частини в Криму, на українські кораблі в Севастопольській бухті. І як на них, озброєних до зубів, ішов загін полковника Юлія Мамчура – зі славнем на вустах. Я такого ніколи ще не чув, тільки в книжках читав – це пробирало до кісток…
Я не забув, як ми з мамою говорили, куди маємо втікати на випадок бомбардування серед ночі. І як мама казала: “якщо що – ти біжи, я стара, можу відстати…”.
Я не забув, того усвідомлення розпачу і безвиході, коли міністр оборони сказав: у нас 6000 боєздатних бійців на всю країну. Ми не маємо чим захистити Крим і Україну теж, по великому рахунку, не маємо чим захистити…
Я не забув, в якому екстазі кацапи вискакували із штанів, бо кримнаш, а вас, хохлов, мочіть в сортірє будєм. О ні, я дуже добре це пам’ятаю.
Я нічого не забув. Я не забув не тільки тисячі загиблих цієї війни, а й мільйони померлих, знищених і ненароджених від усіх попередніх наших “братерських стосунків”. То нічого, що я цього особисто не бачив – я про це читав, я це вивчав. І я цього не забув.
І тому, коли мені говорять: ето всьо алігархі віновати, ані поссорілі братскіє народи, я можу сказати тільки одне – на х*й. У мене нема іншої відповіді для вас. І не буде. Бо я не забув, як усе починалося.
І не забуду.
Кремль має бути зруйновано.
