Я не знаю, чому Боженька нам щоразу дає другий шанс
Після підписання Юльчиних газових угод у Миллера, той що “Газпром”, запитали – чому ви продаєте Україні газ найдорожче у Європі? Це ж ваш стратегічний партнер і найбільший покупець? “Потому-что они покупают,” – відповів Миллер.
От і все. У цьому відповідь на всі наші питання. Чому вони так з нами? Тому що можуть. Просто тому що можуть, тому що їм це дозволили. Хто дозволив?
Світова закуліса, звичайно. Масони, тіньовий уряд, хто ж іще. І трошки, на півпальчика, людина, яку ви щоранку бачите у дзеркалі.
Дозволили, коли не пішли у політику. Не те що балотуватися, а навіть голосувати не прийшли.
Коли раділи скороченню армії. Пару контрактних дивізій досить для парадів, правда? А навіщо ж потрібна армія, як не для парадів? Хто на нас нападе, Путін? Ги-ги.
Коли мовчки спостерігали за падінням ЗМІ. Коли сплели довкола себе кокон із потрібних людей, з якими можна “порішать” у міліції, лікарні, суді, податковій… Та скрізь, фактично, формуючи для себе більш-менш комфортний світ.
Світ, який навернувся при першому потрясінні, причому навернувся дуже хитро. Когось відразу на смерть, хтось вискочив з-під уламків голий босий у вінку, когось накрило ванною. Там лишилося повітря і вода, можна жити, особливо якщо не виглядати назовні.
Е, а де держава? – справедливо обурилися ми. – Де держава, яка повинна нас захищати? Ми ж це, тойво, податки платимо? (Насправді ні, але сусід точно платить, у нього машина велика). “Ну привіт, – здивувалася держава. – Тут я. Я ж це ти.”
Я не знаю, чому Боженька нам щоразу дає другий шанс. Можливо, це відкуп за кров праведників, яка щоразу проливається. Можливо, у Нього є план на наш рахунок, до розуміння і реалізації якого ми ніяк не дострибнемо. Можливо, ми тупо щасливі везунчики із необмеженим кредитом везіння.
Я не знаю. Але я знаю, що у цей конкретний рік я зроблю все можливе, щоб ми не проплямкали наш черговий шанс.
Я втомилася відповідати на питання – чому я підтримую Порошенка? Тому що гладіолус! Тому що він на своїй роботі зробив у десятки разів більше, ніж можна було очікувати. Тому що навіть завдання – мінімум, яке стояло перед ним на початку каденції – утримати Україну як суб’єкт, не допустити повної окупації і колапсу – навіть це завдання виглядало фантастикою.
Тому що мої колеги у 14-му році буденно цікавилися, коли ми виїжджаємо. Не “якщо”, а “коли”, сумніву щодо еміграції не було, і я вивчала регламенти по прийому біженців у Європі. Який безвіз, я вас прошу? Не безвіз, а білет в один кінець, із дітьми в зубах і однією сумкою на всіх.
Тому що не хочу вигрібати з дому все цінне і нести викупати з підвалу чоловіка або батьків. І машину туди ж, і документи на квартиру. Не хочу в авральному порядку вчити з дітьми російську і труситися, щоб мала не дай Бог у школі нічого не сказала.
Так досить? Можете вважати, що я підтримую ПП зі страху. А можете – що з надії. З надії, що йому і далі падатимуть зірочки в руки, і він таки доб’ється і України в НАТО, і членства у ЄС. І що ми заживемо у себе вдома, пожинаючи плоди цієї роботи. І будемо спокійно глядіти внуків на власній, мирній і заслуженій дачі. І нам не буде соромно за себе молодих.
І щоб двічі не вставати, закрию питання “підкупу”. Я з тих людей, кому до війни жилося прекрасно, і зараз непогано даю собі раду. Я працюю у сфері, де постійний дефіцит кадрів, і спеціалісти цінуються. Час від часу мої пости вподобає шеф, який не дасть збрехати. Я можу виділяти свої ресурси на інформаційну війну з ватою і зрадофілами не “рошенки” ради, а отримуючи від того чисте моральне задоволення. Це особисте.
