«Се ж остатня вiйна! Се до бою чоловiцтво зi звiрством стає…»
У часи Першої світової у Галичині була популярною пісенька «Бо війна війною…», мовляв, все решта — значно важливіше і гідне посиленої уваги. Схоже, з таким настроєм живуть собі і нинішні обивателі. І що гірше, значна частина тих, хто одягає на себе тоги захисників народу та його провідників.
Насправді війна — не тільки людські жертви і не тільки втрата Україною значного економічного потенціалу (не кажучи вже про території). Нинішнє протистояння — це цивілізаційна битва, бо йдеться про те, куди попрямуємо, — повернемося в європейську домівку чи, як звично, поїдемо ешелонами у Сибір. Як написав колись Іван Франко, «Се ж остатня вiйна! Се до бою чоловiцтво зi звiрством стає…».
«Учіть історію, учіть історію, — наполегливо вимагав колись Вінстон Черчилль. — В історії знаходяться всі таємниці політичного передбачення».
Питання у тім, чому українські політики вперто не бажають помітити цього очевидного факту, і чому у програмах і публічних заявах переважної більшості кандидатів на участь у президентських перегонах превалює доволі спрощене і вульгаризоване розуміння війни і миру? Певна річ, «продавці ілюзій» сподіваються на те, що втомлений війною електорат клюне на найпростіші схеми досягнення «миру», що йому, виборцю, ніколи довго розважати над причинами і наслідками пацифістських закликів популістів. Але якщо для пересічного українця такий стан речей зрозумілий і виправданий, то у випадку політичної «еліти» маємо справу з відвертим популізмом, злочинним маніпулюванням громадською думкою, спекуляціями на настроях охлосу і, відверто кажучи, з колаборацією з ворогом.
Ну, бо як розцінювати заяви лідера «Українського вибору» і віднедавна «Опозиційного блоку «За життя» Віктора Медведчука? На з’їзді цієї політсили, яка, до слова, благословила на кандидування відомого екс-«регіонала» Юрія Бойка, з уст кума Путіна почули стару коломийку про автономний статус для Донбасу, про те, що сепаратисти мають право на власний парламент і представництво у ВР, а ті, хто нині стріляє в українських воїнів, у перспективі, бажаній Медведчуком, мали б стати там «народною міліцією»? У цьому — запорука миру, вважає провідник «УВ». Але, зрозуміло, що це бачення його кремлівського патрона, не раз і не двічі озвучене Путіним. Це — «шлях до Сибіру», оскільки повернуті таким робом території важкими гирями повиснуть на Україні, провокуючи наступні протистояння, блокуючи шлях до Європи.
Чи, до прикладу, насправді карикатурна постава відомого коміка Володимира Зеленського. Мовляв, візьму блокнотик і запишу з уст кремлівського гопника все, що він вважає за потрібне, аби досягти миру. По-перше, для захцянок Путіна блокнотика не вистачить, тут щонайменше потрібен гросбух. А по-друге, перед тим, як робити такі макабричні заяви, пан Зеленський мав би розпитати тих, хто воював на Донбасі або втратив там своїх найдорожчих: чи погодяться вони на такий гламурно-простяцький план? Чи не запитають раптом, заради чого покладено тисячі життів, зламано сотні тисяч доль? Заради світської розмови жертви з явно вираженим «стокгольмським синдромом» і її ката?
Уже не кажу про Юлію Тимошенко, яка, мабуть, вирішила стати «жінкою-мироносицею», застосувавши у спілкуванні з ворогом випробуваний за часів Віктора Ющенка метод «хіхікання». Або ж про полковника, який, маючи досвід і знання американської академії у Вест-Пойнті, не поспішає застосувати їх для практичного втілення на Східному фронті.
Серйозні відповіді на питання війни і миру — це комплекс військових і політико-дипломатичних заходів, це посилення нашого війська і водночас міжнародної антиросійської коаліції, утримання режиму санкцій, які поступово з’їдають економіку Росії, ставлять її режим перед дилемою миру чи руйнації власної країни. Це миротворча місія під егідою ООН та ОБСЄ, це українські прикордонники на українському кордоні. Це повернення Криму. Для Росії такі варіанти неприйнятні, тому вона, за словами директора Національної розвідки США Дена Коутса, прагне «прибрати Порошенка і привести до влади менш антиросійський парламент».
Андерс Фог Расмуссен, екс-генеральний секретар НАТО, виступаючи на Форумі «Від Крут до Брюсселя» з підтримкою чинного Президента Петра Порошенка, сказав, здавалося б, очевидну річ: «Якщо Росія припинить воювати — не буде війни. Якщо припинить воювати Україна — не буде України». З боку йому краще видно, аніж декому з наших доморощених політиканів…
Москва не планує згортати воєнний конфлікт, щораз нарощуючи воєнні м’язи на наших кордонах, плануючи гібридне втручання у вибори в Україні, сіючи хаос і зневіру. Але водночас можемо бути переконані у тому, що й «Україна не припинить воювати». Для більшості свідомих і відповідальних українців стара пісенька «Бо війна війною…» давно не є актуальною.
Фото © Facebook Дмитро Муравський
