Чому провалилися Перші Визвольні змагання
З’ясувалося що певна кількість френдів досі сприймають Петлюру як героя і державотворця. Це – міф, вельми стійкий і вельми шкідливий. Стійкий – бо над його створенням працювали водночас і УНРівська, і більшовицька пропаганди. Шкідливий – бо гасла Петлюри, Винниченка, Порша та іншої лівоти, що дорвалася до влади в Україні в часи Перших Визвольних змагань в наші маси вкидають ще й зараз – сучасні популісти, антикорупціонери та інші прожирателі грантів від європейської лівоти.
До чого призводить слідування тим гаслам свідчить історія Перших Визвольних змагань. ВСЯ.
Визвольні змагання 1917-1920 рр. були першою спробою українців створити власну державу і як кожна перша чарка, ця спроба стала колом – боротьба за незалежність була українцями вщент програна. Наші закляті друзі-рускамірци з цього роблять карколомний висновок – українці до створення власної держави, мовляв, нездатні. При чому що характерно, причиною програшу тих змагань і рускамірци і свідомі українці називають одну й ту саму – народ не підтримав самостійників і буржуазних націоналістів. Парадокс, носії ідеологій-антогоністів повторюють тезу створену людьми, яким були чужі водночас і російська великодержавність і незалежна Україна – російськими більшовиками.
По закінченню Громадянської війни більшовики доклали титанічних зусиль, аби виставити Центральну Раду, Директорію та усі уряди УНР збіговиськом шовіністів. «Директорія українська – контрреволюційна буржуазно-націоналістична центральна владна установа на Україні, створена лідерами буржуазно-націоналістичної партії» – стверджувала Велика Радянська енциклопедія. Ще й зараз цієї точки зору дотримуються не тільки російські історики й публіцисти, але й чимало наших громадян. Проте, твердження ВРЕ – зухвала брехня від першого до останнього слова. Насправді, найбільшою трагедією Перших визвольних змагань для України було те, що провідниками українського національного відродження стали ледь не найближчі ідейні соратники більшовиків.
Представництва всеросійських партій
Дослідження партійної приналежності лідерів Центральної Ради та Директорії показує – всі вони належали до партій соціалістичного спрямування. В. Винниченко, М. Порш, В. Чеховський, Б. Мартос, І. Мазепа, С. Петлюра й багато інших, були членами Української соціал-демократичної робочої партії (УСДРП). У свою чергу, М. Грушевський, П. Христюк, О. Севрюк, Д. Одрина, М. Шаповал, О. Жуковський, М. Голубович, тощо, представляли Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР). Обидві організації позиціонували себе не як самостійна організації, а як представництва відповідних загальноросійських партій, відповідно – РСДРП та ПСР. Варто зазначити що членами РСДРП до 1917 р. були Л. Троцький, В. Ленін, Я. Свердлов, Ф. Дзержинський та інші майбутні лідери російських більшовиків, а до партії есерів належав командарм Муравйов, чиї горлорізи мордували Київ у лютому 1918 р.
Українська соціал-демократична робоча партія виникла у результаті розколу Революційної української партії у 1902 р., через ставлення до майбутнього України як державного утворення. Частина членів РУП на чолі з адвокатом Миколою Міхновським (першим теоретиком українського націоналізму) наполягала, що наріжним каменем програми РУП має стати ідея повної державної незалежності України. «Групі Міхновського» протистояла більшість РУПівців, які вважали що партія має зосередитися на соціальних питаннях, а Україна має бути автономією – такою собі «союзною республікою» в складі майбутньої демократичної Росії. Варто нагадати, що в ті часи ніякого адміністративного статусу Україна не мала – дев’ять губерній на які була поділена її територія, керувалася безпосередньо з імперського центру.
Прибічники Міхновського у 1902 р. вийшли з РУП та заснували Українську народну партію. РУП почав активно дрейфувати в бік соціал-демократії, і у 1905 р. став зватися УСДРП та прийняв програмні цілі відповідної всеросійської партії. Серед вимог УСДРП – повалення самодержавства, впровадження демократичного ладу, загальне виборче право, широке місцеве самоврядування, відміна викупних платежів на землю, восьмигодинний робочий день, відміна штрафів та позаурочних робіт, тощо. Цікавим виглядає ставлення УСДРП до право націй на самовизначення. Як відомо РСДРП мала у своєму складі два крила – більшовиків і меншовиків. Меншовики до ідеї самовизначення націй ставилися без захвату, їх лідер Ю. Мартов вважав що здійснити справедливе розділення Росії неможливо. Більшовики натомість наполягали на необхідності надання націям права на самовизначення – цим вони завойовували прихильність польських та фінських революційних кіл.
Дивина й годі, але українські СД у питанні самовизначення націй обрали бік… меншовиків (!!!).
До самої лютневої революції лідери СД вели жагучу полеміку із прибічниками М. Міхновського – самостійниками. У 1907 р. Семен Петлюра на шпальтах журналу «Україна» вщент розкритикував ідею незалежності України – у самостійництві він побачив «національну хворобливість» та «психопатологічний елемент». Інший лідер УСДРП, Володимир Винниченко висміяв ідею самостійництва в одному зі своїх оповідань в образі такого собі Данила Недоторканого: «Дізнавшись, що разом з ним у тюрмі сидять росіяни, пересварився з ними: «Геть, – кричить, – чортова кацапня з наших українських тюрем! Чого поналазили сюди!»
У ті часи соціалісти з УСДРП та УПСР ні про яку незалежність не мислили. Ідеалом для себе вони вважали створення єдиного класового, а не національного фронту. Вони наголошували що національні питання «затушовували класові суперечки, які за теорією Маркса та Енгельса становлять основний зміст соціальної революції».
Ані націоналізму…
Тяжіння УСДРП і створеної у 1917 р. УПСР (виділилася з загальноросійської партії есерів), до ідей соціалістичного інтернаціоналу, а не до незалежності України, гарно продемонстрували перші кроки опанованої соціалістами Центральної Ради. «Я твердо вірю – та й не один я, – що велика революція Російська… велико вплине на перебудову всієї Європи, та її перетворення на Європейську федерацію… І от чому я й інші нітрохи не журимося повною політичною незалежністю України, не надаємо їй ніякої ваги. Для близького часу зовсім досить широкої української автономії в федеративній Російській республіці. А в будущині сподіваємося, ся республіка ввійде в склад федерації Європейської» – писав весною 1917 р. представник українських есерів та голова ЦР, професор М. Грушевський.
Протягом весни-осені 1917 р. Центральна Рада палець о палець не вдарила, аби підготувати ґрунт для створення державних інституцій для майбутньої незалежної держави. Ба-більше, навіть у Києві ЦР не мала всієї повноти влади – вони ділила її з міською думою, командуванням Київського військового округу та Радою робочих та солдатських депутатів (анархо-більшовицькою). Центральна Рада не мала ані контролю над економікою України, ані системи збору податків. Навіть кошти на своє утримання ЦР отримувала з Петрограду (!), аж до самого наступу Муравйова на Київ. Чим же вона займалася?
Центральна рада мала опікуватися численними українізованими частинами, створеними частково з ініціативи військового клубу ім. П. Полуботка, а переважно – організованими стихійно військовими-українцями на фронтах. Варто зазначити, що самі військові від такого опікування були далеко не в захваті. Майбутній гетьман України, а в ті часи – командувач українізованого 34-го армійського корпусу генерал Павло Скоропадський постійно скаржився на нестачу офіцерів (яких мала направляти ЦР) та на деструктивну діяльність соціалістичних агітаторів. Агітаційну діяльність лідерів ЦР барвисто описав старшина штабу Запорізького корпусу армії УНР сотник Степан Цап: «У день святої Покрови, 1 Х 1917 р. мав відбутися парад Військової шкоди ім. Гетьмана Б. Хмельницького… Парад приймав Генеральний Секретар Військових Справ цивіліст Петлюра, спершись на ціпок і з цигаркою в зубах. Подана команда – Євтимович блиснув шаблею, але, вгледівши постать Секретаря Військових Справ, дав шаблю в піхви… але, все-таки відрапортував і тицьнув до рук папірець з рапортом, а той суне його в кишеню. Парад обернувся на чортибатька-що. Потім у школі був спільний обід, під час котрого Генеральний Секретар Військових Справ взявся не за своє діло і, звертаючись до юнкерів заявив: «Не слухайте своїх старшин, бо вони носили царські ґудзики…»».
На щастя, юнкери свого Генерального Секретаря не послухали, Військова школа ім. Б Хмельницького – це та сама, курсанти якої прийняли удар ленінців під Крутами.
Від Генерального Секретаря не відставали й пересічні агітатори, які ламали в частинах дисципліну та розкладали бойові ланки. Всі вони проводили в життя генеральну лінію своїх партій, яку коротко охарактеризував Голова Генерального секретаріату УЦР Володимир Винниченко: «Утворення сердюцьких полків не являється в інтересах ні селянства ні робітників, є затією буржуазних кол громадянства та їх прихвостнів і тому вся демократія мусить об’явити цим намірам найрішучішу війну». Соціалісти з ЦР армію майже не контролювали, відверто її боялися і виступали за розпуск війська взагалі. Їхні настрої влучно передав лідер партії хліборобів-демократів Сергій Шемет (однопартієць М. Міхновського та Д. Донцова): «Якогось генерала над нами поставить. Ми вже, мовляв, з французької революції знаємо, до чого цей мілітаризм доводить. Ми до цього ніколи не допустимо».
Соціалісти не дарма нарікали військовим зв’язками з буржуазією. У питаннях соціальних та економічних, їхні гасла від більшовицьких практично не відрізнялися. ІІІ Універсал ЦР наголошував: «Однині Україна стає Українською Народньою Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії». Подальший зміст Універсалу майже точно копіював гасла петроградських більшовиків: скасування права власності на «землі поміщицькі та инші землі нетрудових хазяйств» (привіт червоному Декрету про землю!), встановлення восьмигодинного робочого дня, впровадження «державну контролю над продукцією України, пильнуючи інтересів як України, так і цілої Росії», участь в припинені війни (привіт червоному Декретові про мир!), амністію для всіх в’язнів, скасування смертної кари, закріплення влади місцевого самоврядування, надання національно-персональної автономії росіянам, полякам, євреям та іншим націям, тощо.
…ані буржуазності
Соціалісти кидали абсолютно популістські гасла й наміри, сподіваючись на підтримку мас. Фактично, Центральна Рада намагалася спертися на люмпенізовану частину суспільства приносячи їй в жертву інші класи: у першу чергу дворянство, підприємців та сільських хазяїв-куркулів. «З боку пануючих у Центральній Раді есерів в селянську масу повсякчас кидали демагогічні заклики й широкі обіцянки, звичайно, перш за все обіцянка дармової землі, при чому поява більшовиків змушувала її виступати в цьому напрямку все більш і більш радикально… Зрозуміло, це не створювало міцної бази для відновлюваної української державності» – згадував член Центральної Ради Дмитро Дорошенко.
Але не тільки землею зваблювала українців Центральна Рада. Гра йшла на більш небезпечних нотах. Пересічній людині пояснювали, що її інтереси – вищі за інтереси держави, а жертовність заради батьківщини, то пережиток клятого буржуазного минулого. «Українська державність потрібна українському трудовому народові лише постільки, поскільки вона спроможна забезпечити йому кращі форми громадського та приватного життя» – наголошував міністр освіті часів ЦР Никифір Григоріїв-Наш.
Дмитро Донцов, творець теорії українського інтегрального націоналізму і голова Української Телеграфної агенції часів гетьманату Скоропадського, пізніше гостро критикував таку постановку питання: «Для соціялістів “найвищою метою є добро й розвій чоловіка” (себто одиниці). Вони також, розуміється, державники, але їм потрібна своя держава для того, щоб “наш мужик і наш зарібник мали кусник чорного хліба”. Так пишуть соціялісти, і мимоволі згадується все та сама приповідка – “коли б хліб та одежа”…Ну, а коли цей хліб буде не щодня, як, напр., було з німецьким “зарібником і мужиком” під час першої світової війни і бльокади, що тоді? – Тоді, очевидно, наступає право сецесії і “самовизначення” своєї державної приналежности для кляси».
Саме це, в підсумку, і сталося. Від березня по грудень 1917 р. соціалісти вели агітацію серед пересічних громадян. Вони доводили непотрібність армії, відкидали цінність приватної власності, заперечували потребу в жертовності заради батьківщини. А потім…
«Коли восени з’явилися більшовики і кинули в солдатську масу більш елементарні і привабливі гасла, ніж ті, які розповсюджували російські й українські есери… захищати Центральну Раду виявилося нікому, і помирати за неї пішла лише інтелігентна молодь, гімназисти та студенти – діти «буржуїв»», – зазначав з гіркотою Дмитро Дорошенко.
Нічому не навчені
Українські СД та СР так само як і більшовики, називали себе інтернаціоналістами. Проте підґрунтя конфлікту між ними було суто націоналістичне – московські більшовики бачили Україну складовою нової червоної Росії і не збиралися миритися ні з яким місцевим урядом, хай навіть соціалістичним. Наголошуючи вголос про право націй на самовизначення, на ділі вони двічі намагалися повалити ЦР силами комуністичного підпілля в Україні та розагітованих військових частин. І нарешті – кинули на Київ російські червоні загони Муравйова та Єгорова. Пересічні громадяни, які на мітингах постійно бачили і українських соціалістів, і московських більшовиків, сприйняли цю бійку як… конфлікт соціалістів з соціалістами, тобто як внутрішньопартійну справу.
Але й лідери УСДРП та УПСР сприймали її так само. Коли бійці самоорганізованого в ході боїв Запорізького загону генерала Прісовського очистили Київ від більшовиків, на них чекав неочікуваний сюрприз. «Балькон був удекорований трьома прапорами: двома величезними червоними і одним маленьким українським. Це зробило на Запоріжцях гнітюче вражіння і в де-кого показалися на очах сльози. В рядах розпочався крик, щоб скинути червоні прапори — емблему ворога… Проходячи біля Думи, побачив сотник Зелінський, що червоні прапори як висіли, так і висять. З трьома старшинами зайшов він в Думу і запропонував скинути червоні прапори, а коли правління знову відмовилось, сам зірвав прапори, пошматував і кинув у салю засідань», – описав ситуацію старшина-запорожець, сотник Борис Монкевич.
Позбувшись більшовиків, Центральна Рада й близько не збиралася переглядати свої погляди. Вже невдовзі вона заходилася відправляти хліб «для голодуючої Москви», яка щойно пограбувала їхню ж власну державу. А за гетьманату Павла Скоропадського соціалісти не гидували брати у більшовиків гроші на повалення українського уряду. Червона Москва з радістю допомогла українським соціалістам скинути гетьмана та розкласти адміністративний лад соціалістичними гаслами. Самі російські ленінці завітали за два тижні по поваленню гетьмана – коли Директорія УНР створювала новий соціалістичний уряд.
Дмитро Донцов писав у ті дні в своєму щоденникові: «Відчитали декларацію нового, республіканського уряду. Деклярація – большевицька… Прийшло трохи до полеміки між соц.-демократами і іншими ленінцями… Від імені нашої партії, я зазначив в промові, що Деклярація не до приняття хліборобам. Скінчив свою промову так: «ви почали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським, ви провадите її тепер під червоним прапором соціялізму. Ви скінчите її під чорним прапором анархії».
Власне – так воно і сталося.
P. S.
Червона пропаганда була організована настільки майстерно, що навіть після зникнення більшовиків українці продовжують мислити її штампами. У нас досі називають гетьмана Павла Скоропадського імперським посіпакою і ледь не денікінцем, хоча саме гетьман впровадив українське громадянство, створив для України Держбанк, земельний банк, впоряджені міністерства, розвідку і контррозвідку, бюджет, тверду валюту, академію наук, перші два українські університети і навіть кадри армії, бійців якої пізніше охрестили «петлюрівцями». У нас досі однопартійців Миколи Міхновського та Дмитра Донцова називають практично фашистами, хоча в тих умовах вони ледь не єдині найбільш тверезо дивилися на ситуацію і послідовно та незламно відстоювали ідею незалежності України. У нас досі називають буржуазними націоналістами Михайла Грушевського та Володимира Винниченка – ідейних прихильників соціалістичного інтернаціоналу, які доклали найбільших зусиль аби розсварити українську владу з українською ж буржуазією та зруйнувати українську армію зсередини. Не дивно, що обоє вони зрештою опинилися у Радянському союзі, при чому Винниченко – у травні 1920 р., коли українські вояки ще лили кров, відбиваючи скажені більшовицькі атаки.
Ми досі бачимо власну історію через більшовицьке криве дзеркало. Чи не від того більшість наших проблем?
