Навіть якщо ти припиняєш стріляти та захищати себе, це не означає, що тебе не примусять воювати за інших.
Промовистим прикладом цього є 1939 рік, коли українці вступили в Другу світову війну в складі армій різних держав, бо свою було втрачено.
Можливіть жити за своїм законом, Злуку і УНР розміняли на солодкі московські обіцянки та отримали владу таких як великорозумний малорос Хрущов зі слугою народа Кагановичем – тому стали покірним матеріалом будівництва сталінської імперії, розмінною монетою європейської політики і зрештою опинилися по різні боки фронтів глобальної війни.
І хоча за історичними мірками це сталося нещодавно, лише 80 років тому, висновків з тих подій зроблено небагато.
За анексією і окупацією послідувало глибоке занепокоєння, потім замирення агресора, а українці знову не змогли розібратися хто їхній ворог, демонструють світу своїх армійців без зброї, терплять відкриту колаборацію та сподіваються домовитись з хижаком, який їх шматує.
Навіть приклад наших жителів призовного віку анексованого Криму, яких безвідносно до втоми від війни поголовно забирають до служби в путінській армії – таке враження нікого не переконує, що історія має властивість повторюватись.
І не виключено, що світ, формально відзначаючи дати Другої світової – прогавив початок Третьої, гібрідної, від якої Україна отримує по повній.
