Казочка про сватання
Діти-квіти. Вчудили таке, на голову не налазить. Приходять, мнуться – «Мамо, ми про вас оголошення дали на сайті знайомств. І по радіо зачитали…»
Я так і сіла. Чи ви здуріли? – питаю.
– Ні-ні, ви не думайте, – зачастили, – там дуже хороші кандидати відгукнулися. Ми для вас найкращих відібрали.
І вмикають телевізора. Він у мене так висить, я давно не дивлюся, бо антена поламалася. То хлопці підкрутили, понастроювали, і все знову запрацювало. «Тобі личить моє кохання!» – хрипить чорнявий чоловічок, і зубом прицикує.
– Хто се?
– Мамо, се самий вправний. Він усіх обійшов, подивіться які у нього рейтинги.
– Рейтинги? – кажу, – а хтось із вас його наживо бачив? Хтось із ним балакав? Чи може знаєте людей, які його знають? Чим дихає, чи чесного роду? Чи існує він взагалі?
Знітилися, телевізора до стіни обернули, мовчать. Коли це стук-стук у двері, заходить поважний мужчина. За ним іще компанія, троє чи п’ятеро, рушниками підперезані. Старший, себто староста, виступає наперед і заводить, як у нас прийнято: «Ми люди німецькі. Ідемо з землі турецької. Раз дома, у нашій землі, випала пороша… Оддайте нашому князю куницю – вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи віддасте, чи нехай підросте?» Князь тут ж стоїть, вуса підкручує.
Чекай-но, князю! Я ж тебе знаю. Чи ж не ти присягав наш двір боронити, не ти редути намічав? Де ти дівся, коли у нас облога була, коли діти з ножами з хати пішли, а ми з бабою на чатах стояли, з однією берданкою на двох? «Ні, берданка не моя спеціальність. Я на то не вчився. От як армію зберете, тоді дзвоніть. Я тільки арміями командую, і щоб не менше мільйона. Коли менше, смислу нема підніматися.»
Виштовхала сватів з хати, сама надвір вийшла, а там – мати-земля! Весь паркан плакатами обклеєний, скільки око бачить. А на узбіччі, прямо на клумбі, де у мене тюльпани і півники проклюнулися, хлопи товчуться. Земля на всі боки летить, кров’ю заюшилися, вишиванки пороздирали. «Ні, – кричить один. – Читай декалог, неуку!» – «Доки наші декалог писали, ваші лівацькі поправки вносили! Ліваки! Традиційні цінності!»
– Боженьку, хлопці, та що ж ви робите! Та по копаному!
– Жіночко, відійдіть. Не до вас зараз, тут принципове питання!
Махнула рукою, все одно тюльпани пропадуть. Та й нова оказія суне.
Під’їжджає до нас кортеж, машин двадцять. Великі, чорні, у нашому селі зроду таких не було. Охорона вискакує, залізні грати виносять, прохід облаштовує. По проходу пані іде, сама маленька, ручки біленькі, ніжки акуратненькі. Обіймає мене, в очі заглядає.
– Я вам гарантую! Тільки я і ніхто інший може гарантувати збереження вашої спадщини!
– Якої спадщини?
– Всієї. Всього що після вас залишиться, ми готові прямо зараз взяти під ахарону. Я гарантую, що жодна ваша капієчка не патрапить у нечесні руки!
– Так до чого тут спадщина? Я жива, помирати не збираюся. Нічого не розумію.
– Я зараз усе паясню. Ми правели аналіз тривалості життя ваших папередниць, і за нашими разрахунками ви повинні були памерти п’ять років тому. Таму ми зараз заміряємо ваш пульс, і якщо ви мертві, ми негайно аформимо усі документи.
Ох і летіли вони з хати, як мої соколята те почули. Ох і вереску, як баба з берданкою вийшла. Ох читано і писано всім було, як ми той цирк порозганяли.
А зараз усе на своїх місцях. Одні діти паркан ремонтують, другі грядки перекопують. Старший поліз на стовпа, антену прибиває. Ми туди соломи намостимо, там лелеки гніздо зів’ють.
