Хоробре серце Грища
Кат затягнув останню мотузку і заходився справляти своє криваве ремесло. Та не боявся Полковник болю. Думки його сизим мартином здійнялися над гомінливою площею, над сивими хмарками, прорізаними скісним сонячним промінням, і поринули в прожиті роки, сповнені дзвінкої слави та потужних звитяг.
Перед очі сплинув 2005-й, коли козацькі старшини cхилили перед ним голови у проханні: «Пане Полковнику, будь нам кошовим отаманом! Ніякої вже сили нема споглядати, як нищиться військо. Козаки голі-босі, їдять саму лишень саламату з водою… Зброя поточена іржею, чайки наші скніють дірявими боками на березі, до коней тягнуть хижі пазурі шинкарі».
«Хто назове мене ще раз паном, скуштує мого пірнача. Нема серед нас панів, всі ми – браття, землею рідною зрощені, водами Дніпра хрещені. Звіть мене просто – Батько» – мовив Полковник і важкі думки обсіли його, мов граки самотнє дерево напровесні. Ох як не хотілося йому вітер степовий розмінювати на смердючі кабінети, ступати у презренне і лицемірне болото влади. Але ж і нікому більше було заступитися за славу козацьку. Тому він три рази відмовився, як годиться за давньою традицією, а далі дав посипати свою голову пилом і прийняв булаву.
Не раз з того часу скреготав зубами й ціпив кулаками Полковник, хапався за пірнача, як бачив зраду і свавілля у владних палацах. Але щоразу шипів собі у вуса: «Не на часі. Дай війську козацькому набратися сили. Чекай, козаче, слушної нагоди стати за щастя рідного народу». Кожну копійку для січового братства вигризав він зубами з бюджету. Щороку лагодили укріплення, рихтували чайки, купували новітні мушкети, споряджали військо для славетних походів.
А тим часом, Україну розривали на частини доморощена канцлер Косата та заліський цісар Пуйло Коротконогий, олігархи і паничі різного гатунку, писарі і писарчуки. Тіло в злоті, а душа в мерзоті. Багато люду тікало від свавілля на Січ і ставало до строю, склавши присягу на вірність товариству. Чорні хмари збиралися над Україною, крапля за краплею. Чотири довгих роки…
Грім прогримів і небо шпурнуло до землі зливу народного гніву, коли Косата підписала і привезла з Залісся газові грамоти, в яких Пуйло Коротконогий накинув ярмо на спаплюжену Україну, на її дітей і дітей їх дітей. Полковник неквапливо вдягнув лицарські обладунки, мужнім рухом провів синьою фарбою по обличчю, сів на коня і вдарили довбиші у литаври: «Прийшов час, браття!». І залетів Полковник на коні у владні палаци, і трощив без втоми вірним пірначем поплічників канцлера, і схопив запроданку Косату за горлянку сталевими пальцями, і розчавив, як тлю… І дав він наказ на українські рубежі, ловити всіх олігархів і паничів всіляких, що тікають з країни манівцями, і вішати їх нараз на прикордонних стовпах. А військо козацьке, тим часом, зібралося під знаменами Полковника біля Чорного лісу і на чолі з ним рушило на Залісся, змітаючи все на своєму шляху. Могутні крила козачої лавини розрізали заліські орди і гнали їх, рубаючи голови. Одне за одним впали перед козацькою залогою Білгород, Курськ, Орел. Тут Полковник зупинив своє військо, відправивши карлику Коротконогому в кошику голову його небіжа – губернатора Орловської губернії. «Хай начуваються» – промовив Полковник, та повернув додому, залишаючи позаду гіркий, смолистий дим.
Та не так сталося, як гадалося. Підступний Коротконогий підкупом та посулами знайшов ключика до львівського бургомістра Сміттєховського, який заздрив славі Полковника та радий був обрубати крила степовому орлу. Заманив він Полковника у засідку ворожу…
Кат справляв своє криваве ремесло на велелюдній площі. Та не боявся Полковник болю… Він знав, що зітреться його могила, але залишена ним слава бентежитиме нові й нові покоління… Посіяне зерно дасть добрі сходи… Посміхнувся він у вуса та прокричав, аж відлуння прокотилося до Чопу та Бахчисараю: «В-о-л-я-я-я-я-я-я-я-я-я-я-я-я-я-я-я-я-я-я-я!!!!!!!!!!!!»
– Толік, прокинься… Знову з кимось воював і плакав? Подушка мокра, оченята закисли… Казала тобі не їсти на ніч зельц, бо потім спиш неспокійно. Ну всьо, всьо, всьо добре…
– Мать, я Батьківщину визволяв! І так все героїчно виходило… Мо записати? Бо ж забуду, а в мене сьогодні два ефіри. Неси зошит, занотую, поки по-свіжому, особливо про Сміттєховського…
– Вставай вже, бо поки кислячки повиколупуєш і поснідаєш, то вже й пора виходити. Додому будеш повертатися, купи по дорозі собі кефіру і Бісакоділ дарницький. І картку киянина не забудь, визволитель, бо знову будеш скаржитись, що підступна влада в метро не пускає.
(за мотивами творів Рендалла Уоллеса, Спиридона Черкасенка, Віталія Кулаковського, Марії Пригари)
