Чому я підтримую Порошенка?
Шановні друзі! Ви знаєте, даний пост визрівав в мене давно. В ньому я хочу скласти подяку тим людям, які відіграли роль в моєму становленні як порохобота.
Почну здалеку.
Восени 2017-го року я був запрошений до голови облдержадміністрації Синютки Олега Михайловича на зустріч АТОвців із заступниками Мінрегіонрозвитку Левом Парцхаладзе, Мінсоцполітики Наталією Федорович, представником Президента у ВРУ Іриною Луценко. Які думки можуть бути у зрадофіла, йдучи на таку зустріч? Ну, зараз я вам всиплю.
Несподіванки почались одразу. Прибувши о 8:45 ранку, я (та й дехто з побратимів) був змушений чекати. Бо у губернатора триває нарада… О 8:45 ранку! Я то думав, що намісники регіонів приходять на роботу, коли хочуть, йдуть, коли хочуть, ще й роблять там, що хочуть. Потім, спілкуючись з друзями АТОвцями, побратимами з Майдану, виявив, що для Синютки взагалі характерний трудоголізм. «Ну добре, – подумав я. – Так часом буває, що Президент ненароком призначить адекватного керівника. Синютка – нормальний, але Порох все одно поганий».
Потім були справи. Конкретні справи.
Безвіз мене не переконав (ну, відкрили кордони, щоб всі розумні виїхали, а дурними легше було керувати). Потім були дороги. Президент запустив митний експеримент. І все, що заробляла митниця понад план, йшло на будівництво доріг. Децентралізація – у органів місцевого самоврядування з’явились гроші (і немалі), які вони можуть використовувати на розвиток своїх населених пунктів. Підняття соціальних стандартів – підвищення мінімальної зарплати і пенсій, стабілізація валютного курсу, так стабілізація, бо після Януковича, коли в державній казні трохи більше 100 тисяч гривень і ВСЬО, важко втримати долар «на плаву».
А головне, відтоді, як українська армія навчилась воювати – жодного метра української землі не було віддано окупанту (!!!). Навіть навпаки – більшість сірих зон в окупантів «віджаті».
Велику роль в тому, що я став прихильником діючого, відіграло багато людей, з якими я дискутував, сперечався, інколи навіть ображав. Але зараз хочу цим людям подякувати.
Степан Білас, Ігор Стефанюк, Василь Фучко, Софія Федина, Вікторія Мірошніченко-Руда, Володимир Іваненко, Володимир Шамрай, Микола Савєльєв, Уляна Дідич, Тарас Гнатюк, Юрій Онисько, Лілія Олива, а також багато тут неназваних – величезне дякую! Особливо за те, що навчили думати! Я в боргу перед Вами!
