Не валуйте на Пороха!
Бувало всіляке за ці 5 років. Всього намішано: буденні клопоти, успіхи, невдачі, перемоги, зневіра… Іноді, якщо в поганому гуморі, і справді ледь стримуюся, щоб не кинути в нього чимось, є таке. Часто хочеться свої промахи скинути на нього, або й просто втома від його морди виливається в спалахи гніву. Ну це, я гадаю, взаємне. Він теж інколи дивиться на мене з іскрами в очах, і біс його знає, що там в тій котячій голові вирує. Але потім нас попускає, бо є з чим порівнювати і заради чого триматися разом…
Спочатку в нас був кіт Льоня, за ним ще один – теж Льоня, потім Ющ. Про ті часи мало що можу сказати, бо я розривався між полем і хазяйством. Прийдеш увечері натружений – поїв і спати, байдуже на тих котів-мишей. Зранку знову до роботи, і так щодень. Знаєш, як то в селі, роботи завжди чимало. Зокрема, коли хата в тебе стара, сім’я велика, а заробітки… лиши мене з тими заробітками. Живу, як вмію, працею і потом.
Слід сказати, що сусіди в мене через паркан – алкашня кончєна. Ну а як нема на хазяйстві газди, то там щурі і антисанітарія, то ясно. Ну і плодилися вони собі там, аж кишіло.
Вопшем, були свої мишаки, були сусідські щурі (по подвір’ю вночі шмигали), але якось воно мене не бентежило. Все, ніби. як і в інших людей… Аж поки все на раз не наскочило.
У 2010-му ми Юща списали. А син десь вичитав, якщо пацюків кидають в одну бочку і їсти не дають, з часом з них один виживає (всіх других жере), і що кращого мишолова нема на світі. Ну син мене не дуже й питав, купив такого супер-пацюка, назвав Яником. Морда масна, маленькі оченята бігають… він мені зразу не сподобався. Но я промовчав того вечора. А наступного дня ще й мотоблок зламався, то мені вже й не до того було. Я все в полях, робота знову накрила… А Яник той, замість пацюків і мишаків нищити, знюхався з ними, і почали вони в мене хазяйнувати. Ще й з сусідськими щурами дружбу завели. Дійшло вже до того, що в каструлі лазили, а діти боялися увечері на ганок вийти. Але терпець мені урвався, коли увечері прийшов з поля, а доця плаче, що її пацюк покусав. Взяли ми з синами, що під руку попалося, та й пішли те пацюче кодло гамселити. Мамо моя, як воно почало з усіх кутів вискакувати, я лиш тоді збагнув, що в моїй хаті твориться… А до ранку чкурнув той Яник під паркан до сусідів, ще й мої гроші прихопив, які я на горищі у торбинці ховав на чорний день. Бач, пацюк, а до грошей ласий. Тьху. Це був лютий 2014-го.
Ну це ще не кінець історії. Навпаки навіть. Минув тиждень, аж тут поперли від алкашні з-за паркану щурі. Спершу закишіли вони там, де мій город до ставка виходить. Бувало, любили ми там з дітьми влітку подрімати на сонечку біля водички, коли робота пороблена… Все, тепер там все щурі обпаскудили. Гидко навіть наближатися. Ну а потім вони до льоху хід прорили і звідти на подвір’я та в хату поперли. Це було жахіття, що ми тоді пережили. З ранку до ночі з сапами і заступами боронилися, а воно перло і перло.
От тоді і з’явився мій нинішній котяра – Порох. То дурня буде зараз казати, хто зробив більше чи менше. Ми з синами спали по черзі, до кривавих мозолів заступами від щурів відбивалися. Жінка з дочками нам їсти прямо до межі несли, та й самі часто брали сапи в руки – теж били нечисть. Ну і Порох себе показав. І сам щурів трощив, а головне, зібрав котячу коаліцію з усього села. Вони, канєшно, більше з парканів і дерев на щуряче військо шипіли. Але все разом таки результат дало. Відбили ми навалу. Поки що. Але здоров’я там лишили, не дай бог нікому такого. Кіт посивів за ці роки, но то таке.
Зараз трохи легше вже. Ми купили капканів, пасток, тріла всілякого. Розклали на межі, під парканом, особливо біля льоху (він так і залишається під щурами поки що). Ну і чатуємо по черзі, спимо з одним відкритим оком, не без цього. Я дістав і полагодив батькову стару рушницю. Зараз мені ще газда з другого кінця села свою рушницю подарував (їх в нього багато, заможно живе, що тут казати) – то хай син розбирається, там інструкція не по-нашому написана. Ну і інші сусіди теж потроху допомагають, проявляють стурбованість… Розуміють, що мій двір і є тим форпостом, який їх від щурячої навали відділяє.
Дай боже, темні часи відступили. Якось і урожай цьогоріч нівроку, коло хати і в хаті потиху лад наводимо. Канєшно, і свої мишаки нікуди не ділися. Інколи ми з Порохом то в стодолі то в кухні їх трощимо, але на все рук не вистачає. Не все зразу.
Ну і ось, коли притихло трохи, почали мені цінні поради сипатися. Позавчора одна сусідка приходила:
– Ти знаєш, – каже. – якийсь в тебе Порох не тойво. Візьми може замість нього мого Панталонія. Він пухнастий, очі виразні, вуса красиві.
– Так він же в тебе кастрат, – відповідаю, – і грудками своєї шерсті давиться. Коли в нас тут було пекло, коли Порох всіх сусідських котів скликав, твій же ж за комином ховався, вибігав тільки поїсти… Так шо тримайте свої вуса і грудки шерсті подалі від мого дому. Дякую. Не треба
Інша сусідка заходить здалеку:
– А вот мій Зєля такий кумедний, шо кумедний. З м’ячиком так вправно бігає, проситься на руки, щоб йому пузичко почухали. А коли в доці був день народження, то він під музику так нявкав, що всі гості були в захваті.
– Шо мені та кумедність та пісеньки, якшо воно мишей не годне ловити? Воно ж від одного вигляду мишака обдзьорається від страху. Я вже не кажу про щурів та іншу нечисть.
Шо й казати, хочеться інколи, щоб кіт поластився, особливо дітям. То мої діточки і почали канючити: «Татку, а давай кошеня візьмемо, чисте і невинне. Самі його виростимо-випестимо, буде всім котам кіт, і для роботи і для розваг». Ну хто ж дітям відмовить, то вони й замовили десь по інтернету. Як приїхало, дітки не могли нарадуватися, назвали Гнапиком, спати до себе взяли. А на ранок воно на подушку напаскудило. Ну як напаскудило, дрібненьке якесь і сухеньке, але все рівно гидко. Ну тоді діти: «Може щось з’їло не те, може занедужало». Віднесли до ветеринара нашого, а він, як обухом по голові: «Та це ж не котик, це натурально морська свинка. Нічого з нього путнього не буде». Діти в сльози, віддали ото нещастя назад. От не знаю тепер, чи гроші повернуть. Я якраз тоді на цілий тиждень поїхав в місто яблука продавати, то все жінка по телефону розповідала.
Слід ще згадати, що по телевізору зараз дуже якусь арктичну лисицю Жулю рекламують. Прямо так і кажуть, що це найновіший курс – краще будь-якого кота від мишей-щурів помагає. Но чогось в цього нового курсу якась дуже морда знайома. Згадалося, як занадилася в мене лисиця курей душити, аж поки її Яник не покусав. «Кусав пацюк лисицю», як то кажуть. Так вже по життю склалося, що не вірю я різним лисицям, тим більше фарбованим. І у Франка вона погано закінчила…
Вопшем, дивлюся я на це все, і мене попускає. Так, не муркає мені мій Порох і на руки не проситься. Так, буває скачуть з нього блохи мені на ноги, неприємно. Але ж якби лежав на печі, то й не було б їх. А так, лазить по стайням та льохам, коли мишаків та щурів ганяє, звідти і блохи. Ну нема в нього кінчика вуха і вся морда порубцьована. Це вже на любітєля. Мишей та щурів ганяє, для мене це головне.
Ще нічого не закінчилось. Нам ще хату боронити, льох відбивати і город біля ставка від щурів розчищати. Тому ще 5 років поживемо та повоюємо разом проти нечисті, а там побачимо.
Піду Пороху моєму молока наллю.
Нормальний котяра, не валуйте на нього.
